Пам'яті Звитяжця України, лейтенанта лікарської служби Владислава Титаренка Хвилина мовчання 04.04.2026 09:00 Укрінформ До останньої миті рятував життя українським оборонцям
Медик від Бога, відданий товариш та турботливий син – так говорять близькі, кохана та приятелі про лейтенанта медслужби Владислава Титаренка. Він перебував у лавах ЗСУ трохи менше року, але встиг визволити сотні життів українських воїнів.
Владислав з’явився на світ 13 вересня 1994 року в містечку Борова Ізюмського району на Харківщині. Здобував освіту у харківській гімназії №172, яку завершив із золотою медаллю, а згодом вступив до Харківського національного медичного університету. Зі слів матері Владислава, Оксани Вікторівни, роздуми про лікарський фах зародилися у хлопця ще у підлітковому віці, коли під час тривалого лікування вдома він переглядав серіал «Доктор Хаус». Неординарний образ основного персонажа та події, що відбувалися в лікарні, припали до душі юнакові і він остаточно вирішив бути лікарем-хірургом.
Навчання у ВНЗ співпало з початком російсько-української війни, тому Владислав одночасно проходив курс військової підготовки на кафедрі Медицини лих та військової медицини. У 2017 році завершив військову кафедру та отримав звання молодшого лейтенанта лікарської служби запасу, а у 2018 році закінчив університет з відзнакою за спеціальністю «Хірургія», яку свідомо обрав вже під час навчання – власноруч робити справу й бачити результат. Після інтернатури працював за спеціальністю у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли почалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Окрім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці №9. Владислав жадав якомога швидше стати справжнім лікарем і отримати відповідний досвід, тому не боявся виконувати операції різної важкості.
Повномасштабне вторгнення Владислав зустрів у Харкові. Російські обстріли зруйнували його квартиру на Північній Салтівці, де він мешкав разом із коханою дівчиною. Влад декілька місяців проживав у одномісній палаті 25-ї клінічної лікарні.
7 грудня 2022 року чоловіка було мобілізовано до військового шпиталю «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові, де надавав хірургічну допомогу пораненим бійцям. Після 20-денної підготовки він відправився у відрядження до Ківшарівки, де працював у мобільному військовому шпиталі й навіть під час ворожих обстрілів здійснював ризиковані операції. «То був невеликий шпиталь. Мобільна операційна, декілька лікарів та медсестер, а також водії «швидких». Навантаження на них було просто величезне. Працювали і вдень, і вночі. Свої дії узгоджували з командирами. Також співпрацювали з найближчими цивільними лікарнями. Раз на день-два писав мені лише одну коротку фразу: «Все добре. Працюємо…», – розповідає Оксана Вікторівна.
Керівництво військово-медичної установи оцінило професійні вміння молодого лікаря і протягом останніх місяців Владислав займав посаду командира передової хірургічної групи у мобільному військовому шпиталі в Куп’янському районі Харківської області.
Пані Оксана згадує, що син хвилювався щодо етичних питань – мусив надавати медичну допомогу й окупантам, але вирішив для себе не піддаватися емоціям. «До росіян у нього була лише ненависть. Він був дуже категорично налаштований: це – ворог, особливо після того, як побачив, що відбувається з хлопцями на передовій. Ми зійшлися на тому, що треба за будь-що залишатися людиною та професіоналом. Свої особисті миттєві емоції, амбіції й пориви підпорядковувати потребам ситуації, яка склалася, і не заважати іншим виконувати свою роботу. Влад вирішив для себе це питання: робота з росіянами – це робота над поповненням обмінного фонду та отримання джерел інформації», – говорить мати Владислава.
Колеги називали Влада «Антисмутком» за його здатність заспокоїти людей після напруженої роботи. Добрим словом зі щирою посмішкою намагався відвернути увагу від реалій війни. На своєму імпровізованому робочому місці він тримав дитячі малюнки, що привозили волонтери.
Увечері 5 серпня 2023 року росіяни завдали удару керованою авіабомбою по центру переливання крові у селі Кругляківка Куп'янського району на Харківщині. Тоді загинули двоє людей, серед них – 28-річний лікар Владислав Титаренко. Він саме виконував свій професійний обов’язок і рятував життя українських оборонців.
За даними, які Оксані Вікторівні передала військова частина, з 7 липня до 5 серпня через передову хірургічну групу, якою керував Владислав, пройшли 1016 людей. За менш ніж місяць його група виконала 557 операцій, 37 з яких – тяжкі або вкрай тяжкі.
Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському кладовищі. У захисника залишилися мати, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі.
24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту лікарської служби Владиславу Титаренку було надано звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Відзнакою пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно.
«Жодна нагорода не замінить мені сина. Але я розумію, наскільки це нагородження важливе для тих хлопців та дівчат, які зараз працюють у шпиталях, у стабілізаційних пунктах. …Ці нагороди, це визнання важливі для лікарів. Лікарі – це люди, які ніколи не планували воювати. Завжди хотіли зберігати життя. Усі лікарі шпиталів – герої», – промовила пані Оксана.
На згадку про бойового медика, Героя України Владислава Титаренка 13 вересня 2024 року у Харкові на стіні лікарні, де він працював, було відкрито меморіальну дошку.
Вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне Харків
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'ять Лікарі Війна Війна з Росією Хвилина мовчання