Пам’яті Героя України Олега Ярового (позивний «Яр») Хвилина мовчання 11.07.2026 09:00 Укрінформ
Прагнув стати професійним футболістом і заснувати власну родину, проте добровільно вирушив захищати державу у складі визнаного батальйону «Вовки да Вінчі»
Олег народився 11 листопада 2002 року в селі Довга Пристань Первомайського району на Миколаївщині.
Мати Оксана розповідає, що він зростав доброзичливим, співчутливим, допитливим, життєрадісним хлопчиком, змалечку проявляв лідерські якості, був надзвичайно активним і завжди виступав за справедливість. Також він вивчав англійську мову та займався спортом. У ранньому віці захоплювався карате, а пізніше віддав перевагу боксу та футболу, мріючи стати професійним футболістом.
«Ще в дитячому садочку, коли дітей відзначали за різні риси, Олежка отримав грамоту за його «Срібний сміх і добру вдачу». Коли підріс, його сміх став гучним і дзвінким. Він часто любив повторювати «я папин бродяга, мамин симпатяга». З дитинства був неспокійним, трохи бешкетником, інколи навіть пустощами займався, як багато хлопців. Але надзвичайно цінував близьких, родину, друзів», – ділиться мати.
І додає, що в школі його пам’ятають як прямого, енергійного та кмітливого хлопця. А друзі згадують Олега як людину, яка завжди була на позитиві, багато жартувала, сміялася і легко налагоджувала контакт з оточуючими.
Ще однією рисою хлопця було його особливе ставлення до власної зовнішності.
За словами матері, Олег змалечку був модником, любив стильний одяг, а його улюбленими аксесуарами були окуляри та кепка.
Після завершення навчання в коледжі хлопець висловив бажання добровільно піти на строкову військову службу до армії, яку проходив у лавах Національної гвардії України, де його і застала повномасштабна війна.
У 2024 році Олег демобілізувався. Він міг би повернутися до звичайного мирного життя, як і багато його однолітків, та вдома пробув лише два тижні. Хлопець захоплювався легендарним батальйоном «Вовки Да Вінчі», тому попросився до них і, не роздумуючи, підписав контракт зі Збройними Силами України.
Мати згадує, що син сам прийняв своє рішення і лише поставив батьків перед фактом, але при цьому сказав: «Мамо, я все одно піду воювати, тільки не хочу, щоб ти сердилася на мене». Честь, порядність, ідея, нація, Батьківщина – саме такими були його життєві принципи.
Після проходження відбору та підготовки у Великій Британії служив у 2-й роті «Гонор» 108-го окремого батальйону «Вовки да Вінчі», що входить до складу 59-ї окремої мотопіхотної бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка.
У серпні 2024 року Олег вирушив на своє перше бойове завдання. Тоді він наполіг, щоб його включили до складу групи. Це було в районі міста Українськ на Донеччині. Але сталося непередбачуване: разом із двома бійцями він опинився сам проти цілої штурмової роти противника і протягом семи днів утримував позицію.
Штурми тривали один за одним, навіть уночі. Бійці відпочивали буквально по кілька хвилин, змінюючи один одного. Під час однієї з ворожих атак Олег отримав поранення, але від евакуації відмовився. Ба більше, він взяв на себе координацію бійців ТрО, які виходили з оточення і випадково опинилися біля його позиції – разом вони ще деякий час відбивали шалені атаки росіян. У певний момент ворог наблизився впритул до окопів наших захисників. Побратими отримали поранення, й Олег залишився самотнім. Але він не відступив, а продовжував ще тривалий час чинити опір ворогу, демонструючи виняткову хоробрість, витримку та високий рівень підготовки.
Боєць координував роботу дронів для евакуації поранених, особисто знищив із кулемета понад 20 окупантів і відбивався, доки не підійшло підкріплення. Бій тривав, Олега поранило вдруге, і він уже не міг самостійно рухатися. Але навіть тоді ще певний час допомагав побратимам, аж поки один із них не виніс його з поля бою на власних плечах.
Бійця прооперували, він лікувався в госпіталі, але рідним про це не повідомив. Сказав: «Мамо, не переживай, я просто на полігоні ногу підвернув».
Після короткої реабілітації Олег знову повернувся на фронт – був сапером, оператором БПЛА, розвідником. Брав участь у стримуванні ворожих штурмів, рятував поранених.
У грудні 2024 року в селищі Новопустинці залишився на позиції віч-на-віч із противником, який мав значну перевагу. Але попри те, що був озброєний лише одним кулеметом, знищив велику кількість окупантів. Йому власноруч вдалося утримати рубіж, який мав важливе тактичне значення для всієї лінії оборони батальйону.
Олег завжди виконував найскладніші завдання в найтяжчих умовах. Він вирушав туди, де було найнебезпечніше, і робив те, на що інші не наважувалися. Хлопець постійно навчався, удосконалював бойові навички, на власному досвіді впроваджував сучасні підходи до ведення бою. Самостійно опанував керування дронами та використовував їх для забезпечення евакуації поранених, підвезення боєприпасів та коригування вогню. Це врятувало десятки життів його побратимів.
Рішучий, енергійний, із характером лідера – він завжди поспішав жити, ніби відчував, що доля відміряла йому небагато часу. Олег мріяв ходити в гори, плавати в морі, мав багато друзів, кохану дівчину та великі плани на майбутнє у вільній Україні.
В інтерв’ю на запитання журналіста щодо його мотивації йти воювати, Олег відповів: «Якщо до тебе в хату зайде якийсь поц і буде робити що схоче, хату розгромить і таке інше… Хіба тобі потрібна мотивація, щоб дати йому відсіч? Мені здається, що ні, ти просто станеш і виженеш його, ось і ми зараз робимо те саме – виганяємо їх».
10 липня 2025 року під час бойового завдання біля населеного пункту Муравка Покровського району Донецької області Олег Яровий загинув.
За вагомий внесок у боротьбу за свободу України він нагороджений нагрудним знаком «Хрест особливих заслуг». 19 липня 2025 року Президент України присвоїв йому звання Героя України із врученням ордена «Золота зірка» (посмертно). Також його ім’я увійшло до списку Forbes 2025 року «30 з 30».
«Пройшов рік від дня його загибелі, але мені досі складно і болісно усвідомлювати, що син залишився жити тільки в серці, в думках та спогадах. І що почути, обійняти і побачити його я вже ніколи не зможу», – ділиться горем мати.
Поховали захисника в рідному селі Довга Пристань на Миколаївщині. У нього залишилися батьки, брат, бабуся та кохана дівчина.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Алла Мірошниченко
Фото надані матір’ю Оксаною Яровою
Підготовлено Українським національним інформаційним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Миколаївщина Пам’ять Війна Війна з Росією Хвилина мовчання