Пам'яті воїна Руслана Ліщука (позивний «Клим») Мить мовчання 24.01.2026 09:00 Укрінформ Не прагнув знаходити «зручне місце в армії», до останнього бився рядовим бійцем
Руслан Ліщук майже чверть століття служив у пенітенціарній системі — пройшов шлях від звичайного контролера до керівника відділу соціально-виховної та психологічної діяльності Хмельницького СІЗО та звання майора внутрішньої служби. Йому залишалось 4 місяці до очікуваної пенсії, але совість патріота визначала інші важливі завдання в час, коли країну жорстоко мучить ворог, ніж турбота про забезпечене майбутнє. Літо 2022 року — його особистий Рубікон, після перетину якого на чоловіка чекала фронтова дорога довжиною майже три роки. Тут він у ранзі старшого сержанта віддано воює під позивним «Клим», поки у березні 2025 року ворожий снаряд не обірвав подвиг цього Українця.
Дарувальник крові та одягу для потребуючих в'язнів
Фінальний бій 47-річний оборонець прийняв на Запорізькому напрямку, поблизу Роботиного. Побратими та рідні прощалися з бійцем у Свято-Георгіївському соборі Хмельницького, а поховали його на Алеї Слави в мікрорайоні Ракове. Героя посмертно відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Руслан Леонідович — місцевий хмельничанин, закінчив міську ЗОШ № 5 та Шепетівське медучилище, де з відзнакою здобув професію стоматолога. Згодом — отримав диплом юриста Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в Харкові. У кримінально-виконавчій системі впевнено підіймався сходинками кар’єри. Добре знав сферу режиму та охорони, деякий час відповідав за кінологію у слідчому ізоляторі, випробував сили в міжрегіональному управлінні, однак повернувся у рідний заклад, де займався соціально-виховною роботою. Він був дуже доброзичливим, знаходив спільну мову як з колегами, так і засудженими та ув’язненими. Чоловік одразу реагував на заклик допомоги — був донором крові, разом зі своєю мамою допомагав знедоленим, котрі виходили із СІЗО у світ та не мали бодай якогось одягу, купуючи його на секонд-хенді.
Руслан Леонідович так обґрунтовував своє ставлення до підопічних за ґратами: «Людина помилилася, потрапила у ці сірі мури. А тут на неї відразу навішують ярлик, начебто їй вже нічого й у світі жити. Ні, потрібно допомогти кожному отямитися та виправитися, щоб там не було». Таким був його підхід і світогляд.
«Якось нам у квартирі змінювали водяні лічильники. Прийшов майстер — юнак. Все зробив як треба. Я звикла: якщо хтось у хаті є, хоч і незнайомий — неодмінно пригощаю чаєм. Майстер охоче погодився, сів за стіл, похвалив млинці мої. І тут заходить Руслан… Вони один одного впізнали — той хлопець колись відбував покарання — радо привіталися, поговорили, немов давні знайомі, про життя-буття. Таких випадків прямо на вулиці чимало було. Бо минає час, люди відбувають покарання, і їм потім доводиться зустрічатися ось так просто в тебе ж вдома! Впевнена: і мого сина є заслуга в тому, що після перебування за ґратами не всі правопорушники вдавалися до злочинів, а багато хто почав заробляти працею на хліб та гідно поводитися», – розповідає мати Антоніна Іванівна.
Колеги нашого героя акцентують увагу на його універсальності та зразковому наставництві щодо молоді, котра йде на службу. Та й відваги йому не бракувало: свого часу він входив до складу групи швидкого реагування СІЗО. Одного разу патрулюючи територію ізолятора, Руслан Леонідович з колегами зміг виявити правопорушників, котрі намагалися передавати заарештованим наркотичні засоби. Саме він пізньої ночі помітив одного із зловмисників, дочекався вдалого моменту і завдяки миттєвій реакції зумів його затримати. Це дозволило перекрити цілий «наркоканал» — поліція тоді зібрала відповідні докази.
Приїхав з фронту і залишив на згадку доньці Сонячну систему
«На початку повномасштабного вторгнення РФ запам’ятав його слова: «Повинен воювати, бо так хоча б затримаю окупанта і надам іншим час краще підготуватися вже до власної черги у війську. І не став шукати «зручного місця» в армії, а пішов звичайним бійцем… Спершу ми не повірили, коли начальник установи на ранковій хвилині мовчання оголосив про загибель Руслана Ліщука. До відчаю шкода, що такі люди віддають життя в боротьбі за волю і незалежність України», – згадує колегу співробітник СІЗО Валентин Ганжук.
«Якщо відверто, полюбила його за великі блакитні очі. Перша донька Богдана народилася у 2005 році, друга — Злата — з’явилася на світ 2013-го. Він жив вдома у жіночому царстві та був дуже дбайливим батьком, любив з дітьми виконувати домашні завдання, навіть складні задачі з математики. Востаннє, коли приїхав з фронту в січні 2025 року, він нас не попередив, то був сюрприз. Так серце забилося від несподіванки, коли прийшов до мене на роботу з букетом улюблених білих ромашок. Златі в школі саме дали завдання творчо зобразити Сонячну систему у власному проєкті. І чоловік їй допоміг — він не відпочивав, а майстрував нашу головну зірку та планети. Востаннє допоміг…» – згадує дружина Вікторія.
На початку великого наступу РФ Руслан Леонідович займався рекрутингом засуджених, котрі виявили бажання добровільно долучитися до захисту України. Мабуть, у нього з’явилося відчуття, що, агітуючи когось, він і сам має пройти те, до чого закликає: пережити власну історію війни. Вже у війську старший сержант Ліщук часто спілкувався з колишніми засудженими, а тепер — побратимами. Вони ділилися новинами й порадами, перебуваючи в окопах та воюючи на одному, українському боці. Бойовий шлях «Клим» розпочав у 383-й окремій бригаді безпілотних авіаційних комплексів Повітряних Сил, де був командиром відділення зенітного комплексу. А в жовтні 2024 року його перевели до 118-ї окремої механізованої бригади, де очолив мінометне відділення.
«Позивний Руслана був “Клим” — так звали прадіда, і син взяв це ім’я на фронті як бойове ім’я. Яким же він був щасливим, коли знищував безпілотники! Траплялося, йому телефоную й чую, як хтось вдалині кричить. Я цікавилася: що то означає? А син казав: то емоції радості від збиття ворожого “Шахеда”… Коли холодно, одягаю його улюблену куртку, — вона так зігріває, нагадує про синове тепло та його любов. А ще — пояс із собачої вовни, переданий побратимами. Син мав проблеми зі спиною і носив його на передовій», – розповідає Антоніна Іванівна.
Захищав аеродроми та «гасив» окупанта мінами
Із Русланом Сисаком Ліщук служив у СІЗО, разом вони і воювали, змінюючи один одного на позиціях. Напередодні російського нападу Сисак вийшов на пенсію, а у березні 2022 року вже перебував в армійському строю.
«У середині літа Ліщук потрапив у ту ж роту, де служив і я. Руслан був командиром відділення зенітного розрахунку ЗУ 23-2. Майже рік захищав один з аеродромів Полтавщини, згодом — на Хмельниччині. А в жовтні 2024-го нас відрядили у 118-ту бригаду. Потрапили в один взвод на Оріхівському напрямку неподалік Роботиного. Жили в одній хаті з іще трьома побратимами. Там виконували піхотинський функціонал. Я був номером обслуги міномета, Руслан — командиром мінометного відділення. На їхній позиції сталося кілька прильотів ворожих мін. Попри сильну акуботравму, побратим зміг Ліщука витягнути під ризиком самому загинути. Поранений з останніх сил допомагав рятівнику, відштовхуючись від землі ногою. Але травми виявилися сильнішими за ті зусилля…» – ділиться спогадами Руслан Сисак.
Молодша сестра Руслана Леонідовича Світлана розповіла, що брат навчив її говорити та діяти чесно, правдиво і зрозуміло. Він прагнув змінювати світ на краще. І памʼятає, як у 10 років той загорівся ідеєю створити вічний двигун. Весь їхній балкон та підвіконня заповнили проєкти з покращення-полегшення людського буття і праці та змайстровані механізми.
«Останні місяці його життя ми багато розмовляли, заглиблювалися в питання сенсів та персонального вибору особистості, що несе відповідальність за нього і має відповідати цьому вибору. Руслан, роблячи свій вибір, залишався людиною відповідальною та відповідною з готовністю діяти. Брат — не жертва, і я не оплакую його в такому статусі, бо він — борець. Переконана: брат хотів би, щоб його саме так сприймали, — не жорстокого, а жорсткого, інколи різкого та сміливого в рішеннях чи переконаннях. Він ніколи не хотів сподобатися, бо сповідував чесність. Його транспарант — людяність, його життя і совість було нею буквально “зшите”», – зазначила пані Світлана.
Шану Захисникові!
Фото із родинного архіву
Геннадій Карпюк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'ять Війна Війна з Росією Хвилина мовчання