Пам’яті головного матроса Анатолія Павленка (позивний «Твікс») Мить мовчання 27.03.2026 09:00 Укрінформ Він міг вибрати тихе життя в еміграції, але вибрав герць за Вітчизну
Інвазія російських військ перервала його молодість. З 19 років Анатолій служив в Підрозділах спеціальних операцій, товариші знали його як відважного бійця.
Він з’явився на світ 24 червня 2004 року в Херсоні, згодом родина переїхала в село Микільське на Херсонщині. Анатолій був другою дитиною у великій сім’ї – мав двох сестер і брата.
Річка, де можливо забавлятися з приятелями, вабила хлопця більше, ніж шкільний клас. «У нас була численна компанія, ми постійно шукали собі авантюри", – згадує товариш дитинства, десантник з позивним «Льова».
Зі школи Анатолій захоплювався спортом: біг, перекладина, штанга, бокс – звичайні справи для нього. Разом із приятелями освоював паркур – долання перешкод. Але найбільше полюбляв плавати, це, ймовірно, і визначило його долю. Обожнював річку Інгулець у рідному селі, Чорне море в Одесі, а ще – шоколадні батончики «Твікс». Після школи юнак навчався у професійно-технічному училищі, де отримав професію слюсаря з лагодження колісних транспортних засобів та водія категорії «С».
24 лютого 2022 року російські окупанти ввійшли в село Микільське. Анатолію на той час було 17 років. З першого дня він почав допомагати українським військовим: ходив селом і фотографував російські танки, передавав координати ворожої техніки. «Льова» згадує, що одного разу росіяни помітили «підозрілу» поведінку Толика, але тоді пощастило – він встиг витерти весь компромат з телефона, тому його відпустили. Залишатися в рідному селі стало небезпечно. Зі слів мами, Тетяни Вікторівни, найбільше син боявся, що росіяни примусово його мобілізують, а він ніколи б не згодився воювати за Росію.
«Не знаю, звідки у нього це. В дитинстві він ані слова не казав, що бажає бути військовим… Може, коли ми жили в окупації, він побачив, що росіяни коять. Вони з друзями привозили харчі в село, їздили через блокпости. Гадаю, тоді у нього всередині щось дозріло. Він казав: "Мамо, я хочу, щоб сестра жила у спокійній, мирній країні"», – згадує жінка.
Щоб уникнути примусової мобілізації, хлопець виїхав до Латвії, де йому виповнилось 18 років. Але контраст між дійсністю російської окупації та тихим життям за кордоном не давав йому спокою. «Коли Толя був за кордоном, я вже служив. Ми постійно спілкувалися. Його не влаштовувало спокійне життя, там він не знаходив себе. Казав, що йому бракує адреналіну, а потім написав, що їде в Україну укладати контракт», – розповідає «Льова».
У листопаді 2022 року ЗСУ звільнили Микільське. За тиждень Толик вже був удома й вирішив, що піде воювати. Близько року пані Тетяна відмовляла сина від служби, але у вересні 2023-го, коли родина Павленків змушена була виїхати з Микільського, яке опинилося на лінії вогню, до Миколаєва, Толя вже не питав дозволу, його рішення воювати було остаточним. У 19 років він уклав контракт із ЗСУ.
Хлопець приєднався до 73-го морського центру спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого – частини спеціальної розвідки ССО ЗСУ. Він тричі проходив спеціальні навчання за кордоном: двічі – в Італії, раз – у Латвії, здобув дві спеціальності – кулеметника і водолаза. Через юний вік спершу отримав позивний «Буся», але потім став «Твіксом», бо дуже полюбляв ці батончики. Після вишколу потрапив на Херсонський напрямок.
У взводі, де проходив навчання, він познайомився з бійцем із позивним «Філя», котрий згодом стане його найближчим побратимом. «Він був радісний, енергійний, міцний. Цікава людина з мотивацією, – розповідає «Філя». – Ми в групі одразу здружилися й трималися разом. Він був екстраверт, я – інтроверт, але ми ладнали. Обидва молоді, обидва стали водолазами».
Потім були бойові виходи. Восени 2024 року в бою «Твікс» фактично врятував «Філі» життя. Під час операції у спецпризначенців раптово завʼязався стрілецький бій з росіянами. Тоді Анатолій вперше мав зіткнення з ворогом.
«Я перший приймав бій. Сталося так, що я був ближче до супротивника. Я отримав кульове поранення в руку. Толик був кулеметником. Якби не його рішучі дії в той момент, я б там і залишився. Толик стримував супротивника вогнем і прикривав мене, тому мені вдалося вийти й вижити», – згадує «Філя».
У тому бою ще декілька бійців отримали контузії, й Толик опинився сам зі своїм кулеметом проти ворога, але не злякався, і завдав росіянам відчутних втрат. Завдяки його діям група відійшла до безпечного місця.
Зі слів мами, Анатолій був дуже сімейним, обожнював молодшу сестричку, а з коханою дівчиною Вікторією бажав створити родину. В Одесі закохані полюбляли гуляти біля моря, кататися на самокатах, разом дивитися кіно. На Новий 2025 рік він приїхав додому до рідних вже з коханою Вікою.
«Ми постійно говорили про майбутнє, про дітей, про дім, де будемо жити. Я колись випитала в нього: "Скажи щиро, чого б ти хотів"? А він відповів: "Щоб ти стала моєю дружиною"», – згадує Вікторія. Якось вона пожартувала, що хотіла б отримати обручку, коли зробить гарний манікюр. І перед останнім завданням Анатолій написав: «Роби манікюр. Я повернусь у відпустку, і ми обов’язково одружимось».
У січні 2025 року захисник повернувся з лікування, бо мав проблеми зі спиною – професійну хворобу кулеметника, а вже 6 січня вирушив у Курську область РФ. 16 січня – перед самим виходом на важливе завдання – він востаннє зателефонував мамі.
«Толик ніколи не дзвонив перед завданнями. Тільки писав "Паляниця" – це було наше кодове слово, яке означає, що він йде на завдання. А цей раз подзвонив. Ми довго-довго спілкувалися по відео», – розповідає Тетяна Вікторівна.
Група «Твікса» потрапила під масований артобстріл у Суджанському районі Курської області. Анатолій отримав тяжке поранення. Побратими затягнули його в укриття, надали першу допомогу, але поранення було несумісним із життям. Бійцю назавжди залишилося 20 років… Більше доби військові не могли вийти зі сховку через постійні обстріли. Але побратимам вдалося забрати тіло воїна. 18 січня його родині зателефонували й повідомили про загибель. «Я знаю, що там була дуже велика кількість FPV-дронів. Артобстріл, у якому було застосовано дуже багато озброєння. Можна сказати, що Толик своїм тілом прикрив хлопців, бо всі уламки полетіли в нього», – каже «Філя».
Захисника поховали на Балабанівському кладовищі у Миколаєві. На могилі завжди лежать його улюблені шоколадні батончики «Твікс».
За коротке життя Анатолій Павленко був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, нагороджений нагрудним знаком «Іду на Ви» ІІІ ступеня, відзнакою міністра оборони України «За зразкову службу», грамотою за сумлінне виконання обов’язків, непохитність духу та відданість українському народові. Посмертно захисника удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з родинного архіву та сайту Bilozerka.info
За матеріалами Bilozerka.info, Меморіал. Платформа пам’яті, Вгору, Нова Каховка.City, УП.Життя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’ять Війна Війна з Росією Хвилина мовчання