Пам’яті капітана поліції, бійця стрілецького батальйону Миколи Николайчука Хвилина мовчання 16.04.2026 09:00 Укрінформ У часи війни зі слідчого трансформувався у знавця розвідувальних дронів
Напередодні смерті у вересні 2025 року вояк стрілецького батальйону з Буковини Микола Николайчук розраховував взяти відпустку. І коли його 4-річна донечка Вікторія питала, коли тато повернеться додому, запевняв, що буде, «як з дерев падатиме листячко». Дружина воїна згадує, що донька дуже чекала на батька. Безперервно запитувала маму: «Вже листячко падає, чому мій тато не прийшов?» Але йому не судилося…
Микола з’явився на світ у селі Валява Чернівецької області. Близькі згадують, що юнак з юних літ вирізнявся відповідальністю, цілеспрямованістю та щирою повагою до оточуючих. Після завершення навчання в школі Микола вступив до Національної академії внутрішніх справ. Навчання вважав частиною свого призначення.
Мати Тетяна Любомирівна пригадує, що син зростав дуже доброю дитиною, завжди допомагав їй, ніколи не кидав нікого у біді, мав велике та чуйне серце.
– Мій Миколка був особливим. Добрий, тихий і дуже уважний. Ніколи не минав чуже горе і завжди творив добро. Він постійно говорив мені: «Мамо, все буде гаразд. Головне – не втрачайте віри, ми робимо все для того, щоб ви жили в спокої. Вірте в нас і в нашу Перемогу!». І я вірила, адже в його голосі завжди відчувалася сила.
Микола починав службу слідчим у слідчому відділі поліції №1 у Сторожинці. Згодом працював у відділі розслідування злочинів, спрямованих проти життя та здоров’я людини Чернівецького районного управління поліції. Колеги пам’ятають його як принципову, професійну особистість.
У червні 2024 року Микола ухвалив рішення перейти до батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП в Чернівецькій області, щоб захищати Україну від окупантів на передовій. Спочатку служив інспектором взводу №1 роти №1, а потім став старшим інспектором відділення безпілотних апаратів, радіоелектронної розвідки та радіоелектронної боротьби.
Капітан поліції опанував навички управління безпілотниками, координував розвідку, виявляв ворога з повітря. Побратими стверджують, що Микола швидко освоїв нову складну спеціальність, завжди зберігав тверезий розум і підтримував інших навіть у найскладніші миті. Його цінували за дисциплінованість, витримку та віддану любов до рідної землі.
Микола дуже любив читати, захоплювався історією та цікавився всім, що могло надати йому нові знання. Близькі згадують, що він завжди жадав справедливості й знаходив слова підтримки для кожного, хто цього потребував. Вітчим загиблого бійця Іван не може стримати сліз, коли розповідає про Миколу, якого він виховував як рідного сина.
– Пам’ятаю момент, коли маленький Микола підійшов до мене і спитав, чи можна називати татом і взяти моє прізвище – це було найбільше щастя у світі. Для мене він був не пасинком, а рідною дитиною. Ми разом ходили на риболовлю, на полювання, багато спілкувалися. Він завжди мені допомагав, завжди був поруч. Ми розуміли один одного з напівслова. У його погляді я завжди бачив повагу, любов і довіру. Я втратив своє крило – сина і товариша, – говорить Іван Іванович.
Микола з дитинства дуже любив спорт. Активно ним займався, і вже у зрілому віці завжди підтримував себе у добрій фізичній формі та знаходив способи мотивувати інших. Особливо пишався спортивними досягненнями свого молодшого брата Івана, який займається кікбоксингом.
– Я відібрався на чемпіонат України. Тоді ж пообіцяв братові, що здобуду перемогу на цих змаганнях. Ми мріяли, що він приїде і ми разом радітимемо медалям. Але не судилося… Проте я свою обіцянку виконав. Я мав провести три двобої. Взяв із собою його светр, який мене зігрівав. І я переміг, – згадує юнак.
Іван присвятив цю золоту медаль чемпіонату України своєму загиблому братові.
Вдома на Миколу чекали дружина Марія та донька Вікторія. Вони були його найбільшою підтримкою. Марія зазначає, що чоловік вмів любити по-справжньому, оберігати сім’ю та дарувати відчуття захищеності:
– Він підтримував мене у всьому, був моєю опорою. Нашій донечці, на яку він так сильно чекав, подарував безмежну любов. Для неї він був найкращим татом: лагідним, дбайливим і безмежно люблячим. Я вдячна Богові за кожний день, який провела поруч із ним. Він – мій Герой, і наше кохання назавжди у моєму серці!, – ділиться жінка.
Рідні Миколи згадують слова, якими він пояснював свій вибір захищати рідну землю: «Краще померти в бою, ніж стати на коліна перед загарбником». Ці слова були його життєвим принципом і стали його долею.
21 вересня 2025 року під час бойового завдання на Донеччині капітан поліції Микола Николайчук отримав травми, несумісні з життям. Героя поховали у рідному селі.
Фото: Нацполіція
За матеріалами ГУ НП у Чернівецькій області
Підготовано Українським національним агентством Укрінформ разом з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'ять Поліція Війна Війна з Росією Хвилина мовчання