“`html
Пам’яті артилериста, наставника Артема Випорохонюка (позивний «Скіф») Хвилина мовчання 26.01.2026 09:00 Укрінформ Під час його перебування на службі девізом були слова: «Всіх люблю, ні за що не шкодую»
Артем з’явився на світ 14 жовтня 2001 року в населеному пункті Піщанка, що на Житомирщині, в місцині, де життя плине спокійно і де з ранніх років вчишся шанувати старанність та прості, але цінні речі. Початкові роки навчання пройшли в стінах загальноосвітньої школи №2 в селі Висока Піч. У 2016 році Артем вступив до Малинського лісотехнічного коледжу, де отримав кваліфікацію молодшого спеціаліста за фахом «Майстер лісу». Проте на цьому юнак не зупинився: згодом він отримав ще один фах за напрямом «Механіка», поглибивши свої знання та перспективи.
Одночасно з навчанням, у 2017 році Артем почав працювати представником кол-центру у фірмі EasyPay. Саме тут проявилися його наполегливість та сумлінність: поступово він проявив себе, і з часом це дало результат – Артем отримав просування та зайняв місце фахівця з моніторингу.
У 2022 році в його житті виник новий етап: Артем деякий час проживав у Польщі, де працював та навчався. Це був період перетворень і пристосування до іншого оточення, який збагатив його новими знаннями, досвідом і більш широким поглядом на власну долю.
«Тьомка з самого дитинства завжди кудись квапився. Перші кроки зробив у 9,5 місяців і дуже рано почав говорити. Він був надзвичайно цікавим та відкритим до всього нового. Він випробував себе в різних заняттях: грав на гітарі та піаніно, займався футболом і танцями, обожнював ліс і природу. Мав багато приятелів, завжди був душею компанії та дуже любив свою родину — маму, тата та молодшого брата. Тьомка завжди бажав допомогти кожному. У нього було велике, відверте й дуже добре серце», – ділиться матір Артема, пані Катерина.
Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, Артем негайно повернувся додому, щоб піти у військо. «Тоді він сказав: "Ні, я не можу тут перебувати. Я їду назад, додому. І буду захищати свою країну"», – розповідає наречена Вікторія.
Вона додає, що для нього це було не просто рішення – це був внутрішній борг, який не дозволяв спокійно жити десь далеко, в іншій державі, поки вдома на українців насувається небезпека.
«Коли вороги атакували, він не міг ховатися чи безтурботно жити в іншій країні, поки тут нищать українців. Гадаю, це йшло з виховання, ще зі школи, і звичайно, з його внутрішнього відчуття: не можна поїхати, коли вдома війна. У ньому було сильне відчуття патріотизму й прагнення боронити свою державу, незважаючи на можливості та вік», – каже дівчина.
Коли Артем повернувся додому, відразу пішов до військкомату, але через молодий вік йому відмовили. Однак він не здався, просто змінив спосіб, як міг бути корисним. Юнак вирішив займатися волонтерством: допомагав армії та мирним жителям, розбирав руїни, доставляв гуманітарну допомогу та брався за будь-яку роботу, де був потрібен. Він робив усе що міг, щоб підтримати людей навколо, але бажання боронити Батьківщину залишалося його незмінною ціллю.
І вже наприкінці 2022 року, коли Артему виповнилося 21 рік, він підписав контракт і приєднався до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади та отримав позивний «Скіф». Як піхотинець брав участь у боях за Мар’їнку на Донеччині.
Рідні Артема розповідають, що кожен день на передовій тільки зміцнював його характер і непохитність. Він був надійним плечем для своїх побратимів – людиною, на яку можна покластися в найскладніших ситуаціях. Для нього товариші стали як рідна сім’я, і він щиро переживав за кожного.
Після тривалого перебування на передовій Артем отримав нагоду працювати інструктором у 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ. Тепер він передавав свій досвід іншим, готуючи їх до того, з чим сам зіткнувся на війні.
Вже у 2024 році він вступив до Поліського національного університету за спеціальністю «Водні біоресурси та аквакультури» – мріяв здобути вищу освіту. Але головним залишалося прагнення отримати звання офіцера, розвиватися у військовій кар’єрі та продовжувати службу після завершення війни.
У листопаді 2024 року Артем приєднався до 46-ї окремої десантно-штурмової бригади та повернувся на передову. Займав посаду старшого навідника 2-го артилерійського взводу артилерійської батареї 1-го аеромобільного батальйону. Тримав оборону спочатку в Донецькій, а згодом у Дніпропетровській області. Юнак швидко освоїв нову спеціальність, вправно керував гарматою, відчував справжнє захоплення артилерією і за потреби ставав головним на позиції.
У травні Артем отримав бойове поранення. Та навіть після цього не погодився на повну реабілітацію – не міг дозволити собі довго відпочивати, знаючи, що його нікому замінити, а побратимам важко. Для нього це була не просто служба, а відповідальність за своїх, тому він повернувся на фронт.
«…Тьома дарував мені надійну підтримку, любов і впевненість, і поруч із ним цей світ ставав кращим. Він прагнув усього досягти сам, був чесним і справедливим, завжди намагався допомогти іншим і до останнього залишався саме таким — людиною з Великої літери, прикладом незламного чоловіка, захисника своєї країни, пам’ять про якого має жити вічно», – ділиться Вікторія.
Вранці 8 серпня 2025 року Артем разом із товаришем у селі Новопавлівка на Дніпропетровщині відправився рятувати поранених. Але дістатися до них не вдалося, їхню групу вразив ворожий дрон. Поховали Артема у рідному селі Піщанка на Житомирщині. Вдома на нього чекали мама, молодший брат, наречена та велика родина.
За віддану службу та участь у бойових діях Артема Випорохонюка було відзначено нагрудним знаком «Ветеран війни».
Вічна пам’ять Герою!
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'ять Війна Житомирщина Війна з Росією Хвилина мовчання “`