“`html
Пам’яті оборонця прав, старшого сержанта Олександра Гатіятулліна Хвилина мовчання 16.02.2026 09:00 Укрінформ Він особливо добре розумів, що означає честь та воля для кожної людини
Олександр з’явився на світ 29 жовтня 1974 року в Маріуполі. Змалку відрізнявся рішучим характером, здатністю до емпатії та глибоким відчуттям боргу. Ці якості вплинули на його професійний шлях: у 1990-х Олександр почав працювати в органах правопорядку, де особисто зіткнувся з вадами та прогалинами системи з її безкарністю, зловживанням владою та жорстокістю.
Так сталося, що він сам опинився у в’язниці
«За мій перший проступок мені одразу «призначили» шість років, що було занадто суворим покаранням. Звісно, я розгнівався. Тим паче, як колишній правоохоронець, я міг зважити справжній рівень покарання, і воно не відповідало тому, що я отримав. У мене було одне бажання – вийти та стати очільником злочинного угруповання», – ділився він згодом.
Якось до колонії, де Олександр відбував термін, завітали члени донецької організації «Світанок», яка була частиною Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ. Активісти розповсюджували інформацію про профілактику ВІЛ, надавали послуги соціальної підтримки.
Олександр розгледів можливість вибору: прожити життя у неволі або змінитися, переоцінити цінності та прагнення. Чоловік обрав другий варіант.
Минулий досвід, роки ув’язнення, нові знайомства привели чоловіка на дорогу правозахисної діяльності.
Після виходу з тюрми він знайшов роботу автомеханіком у службі водопостачання міста, регулярно відвідував події, організовані на підтримку людей з ВІЛ, де познайомився з багатьма людьми з ініціативною позицією. Усвідомивши, що йому бракує знань та навичок, Олександр вступив до Донецького університету на факультет журналістики. На той час йому було вже 33 роки. Одночасно він заснував благодійну організацію «Клуб «Майбутнє», почав відвідувати колонії вже як соціальний робітник.
Згодом продовжив навчання за програмами ВООЗ – вивчав питання запобігання ВІЛ/СНІДу та туберкульозу у пенітенціарній системі. Олександр був одним із авторів концепції реформування системи охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВС), на основі якої створено сучасний Центр охорони здоров’я ДКВС.
У 2016 році Олександр став одним із ініціаторів громадської організації «Україна без тортур», яка об’єднала людей, котрі прагнули викорінити практику катувань у місцях позбавлення волі.
«Краще запобігати тортурам і жорстокому поводженню, ніж розслідувати злочини, займатися реабілітацією жертв тортур», – вважав він.
В «Україні без тортур» чоловік відповідав за навчання молодих правозахисників та моніторів – експертів, які збирають, аналізують і перевіряють інформацію про дотримання прав людини, фіксують порушення та сприяють їх усуненню.
Тривалий час Олександр працював представником Уповноваженого ВРУ з прав людини в місцях несвободи, де систематично впроваджував незалежний громадський моніторинг.
До військкомату прийшов у перші ж дні повномасштабного вторгнення
«Не вагаючись ні хвилини, казав: «Дівчата, у бій ідуть самі «старики». Хто, як не ми, вас захищатиме?» Чи міг він не піти? Так. Але для нього це було неможливо. Він рішуче заявив, що захищатиме свою родину, своїх дітей до кінця. Тато мріяв визволити Маріуполь, вірив, що всі наші землі, включно з Кримом, будуть вільними», – ділиться донька Вероніка.
Військова діяльність Олександра відзначалася постійним професійним розвитком: почавши службу водієм пожежного взводу, він згодом став його командиром. Однак, маючи бажання бути максимально корисним, на четвертому році служби вирішив змінити спеціальність.
«Посаду командира пожежного взводу здав. Мав честь бути командиром моїх хлопців. Сподіваюся, що й надалі пожежний взвод буде одним із найкращих та боєздатних підрозділів! Відсьогодні я перейшов на нижчу посаду санітарного інструктора медичного пункту дивізіону», – писав чоловік у червні 2025 року.
Тут знадобився весь його попередній досвід співпраці з громадськими організаціями у запобіганні соціальним хворобам у в’язницях, участі у безлічі тематичних конференцій, роботи у складі команд з проведення поведінкових досліджень тощо.
«Я готував аналітичні довідки та статті, навіть є публікації в науково-практичному журналі «Профілактична медицина». А коли з моніторинговими візитами відвідував заклади охорони здоров’я ДКВСУ, багато хто думав, що я їхній колега – лікар… Ось так я поруч із медициною йшов протягом довгих років, а тепер сам є бойовим медиком підрозділу», – розповідав Олександр.
Виконуючи бойові завдання, він продовжував і правозахисну роботу. Дистанційно брав участь у засіданнях Офісу омбудсмана, координував пілотні проєкти регіональних груп Національного превентивного механізму (НПМ) у регіонах. За відвагу та професіоналізм нагороджений медаллю «Хрест доблесті» Міністерства оборони України, нагрудним знаком «Ветеран війни» та пам’ятним знаком 43-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила.
16 вересня 2025 року старший сержант Олександр Гатіятуллін загинув під час бойового завдання. У воїна залишилися дружина та дві доньки, одна з яких, Вероніка, продовжує справу батька у лавах моніторів Національного превентивного механізму.
«Для нас, колег і друзів, Олександр залишився зразком мужності, чесності та людськості. Він був відвертим, послідовним, справедливим, сповненим віри у гідність і силу людини. Його цінували за принциповість у правозахисній діяльності, глибоку чуйність до кожної людини, готовність допомогти та підтримати навіть у найскладніших обставинах. Він вмів надихати, об’єднувати, знаходити слова підтримки там, де, здавалося б, їх уже не було», – зазначили в ГО «Україна без тортур», вшановуючи пам’ять загиблого колеги.
Світла пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Гатіятулліна
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'ять Правозахисники Війна Війна з Росією Хвилина мовчання “`