Від битви за Соледар до навчання курсантів: оповідь десантника «Енея» 11.03.2026 13:24 Укрінформ Покинув роботу в офісі заради війни, до якої завчасно готувався.
Андрій Самохвал читав у вільний час поезію Івана Котляревського «Енеїда», котру відшукав у місці розташування військового табору. Саме тому товариші по службі надали йому псевдо «Еней».
У рядах 77 окремої аеромобільної бригади він приймав участь у боях за Соледар, де отримав поранення. Про власний бойовий шлях та вишкіл курсантів командир навчальної роти 199 учбового центру Десантно-штурмових військ майор Андрій Самохвал повідомив кореспонденту Укрінформу.
«ХОТІЛОСЯ СТАТИ У ПРИГОДІ, А НЕ ПЕРЕБУВАТИ В ОФІСІ»
Андрій родом із Житомира. За освітою він правник. Сім років працював у Державній податковій інспекції, а потім – у одній з дистриб’юторських компаній.
– Коли я у 2012 році проходив військову кафедру в Академії Державної податкової служби в Ірпені, лектор тактики майор Маліков промовляв нам: «Хлопці, готуйтесь, бо скоро буде війна. Побачите, через 10 років це станеться». У лютому 2022 року усвідомив, що він був правий. Я самостійно звернувся у ТЦК, проте мені сказали почекати. Мною керував запал, так як ішло багато хлопців і я подумав, що не гірший за них. Хотілося стати корисним, а не знаходитись в офісі й спостерігати, як хтось працює замість мене, – розповідає майор.
До лав ЗСУ він вступив у липні 2022 року. Згадує, коли до нього додому завітали військовослужбовці ТЦК, без роздумів зібрав речі й був готовий до служби.
Після місячного курсу перепідготовки у навчальному центрі Андрій опинився у 77 окремій аеромобільній бригаді, де його призначили командиром аеромобільного взводу. У той час він чекав на військовослужбовців, котрі проходили підготовку у Великій Британії, облаштовуючи для них місце дислокації.
– Однієї жовтневої ночі я помітив, як здалеку рухався ескорт з червоних вогнів. Як виявилося, то були мої хлопці, котрі вже прибули з Британії. Мені здавалося, що це «рекси», виглядали вони відповідним чином. Я їх вишикував, оглянув і був вражений, що їхнє спорядження лише трохи краще, ніж моє, – згадує Самохвал.
За його словами, після вишколу за кордоном бійці володіли знаннями та вміннями, котрі треба було удосконалити та пристосувати до умов війни. Мова йшла про поводження з озброєнням та функціонування з бойовою технікою. Зокрема, підрозділ Андрія опановував турецький бронетранспортер «Kirpi».
Командир впровадив марші, під час котрих військові піднімалися о 5 ранку і йшли 17 км до стрільбища, звідки після занять поверталися вночі, а потім зранку все повторювалося. Подібні навантаження надзвичайно загартували витривалість, на фронті воїнам довелося багато пересуватися пішки.
«ПОБРАТИМИ ПОТРАПИЛИ В ОТОЧЕННЯ “ВАГНЕРІВЦІВ”»
У грудні Андрія призначили на посаду заступника командира аеромобільної роти, а на початку січня 2023 року його підрозділ вирушив на Донбас.
– Коли ми прибули на Донеччину, був дуже відчутний мороз. Під час спроби розвантажити ешелон збагнули, що вся техніка змерзла, і ми не змогли запустити жоден двигун. Довелось 11 годин чекати, поки наші водії-механіки розв’яжуть цю проблему. Розпалювати вогонь не дозволялось й ми вже отримали перші обмороження, проте ніхто не жалівся й нас це не зупиняло. Наступного дня, коли ми все-таки рушили і прибули в район зосередження, нам віддали наказ замінити підрозділ, котрий тримав рубіж оборони, – розповідає «Еней».
Події трирічної давності Андрій пам’ятає до найменших подробиць. На завдання вирушили рано-вранці. Панорама Бахмута, над котрим здіймався густий дим, безкінечні вибухи і перші прильоти поблизу техніки українських вояків дали чітке розуміння того, що відбувалося на Донбасі. Адреналін потрохи витісняв дискомфорт через лютий мороз.
Перший взвод відбув на завдання у Соледар, а решта стояли на трасі в очікуванні подальших команд. Від головного сержанта роти, котрий прибув за підкріпленням, стало відомо, що в місті – катастрофа, є загиблі. Згодом на завдання поїхав і взвод Самохвала.
– Коли ми почали під’їжджати до передмістя Соледара, усвідомили, що наближаємося безпосередньо до пекла. Біля нас розривалися міни, було чутно хаотичну стрільбу з кулеметів. У той момент вже ставало лячно, проте намагався тримати себе в руках. Коліна сильно тремтіли, щоб відволіктися, я прокручував у голові музику «The Prodigy», і це мене врятувало. Потім підбадьорив трохи хлопців, а далі відкрилася рампа й ми швидко вивантажилися, – згадує військовий.
Підрозділ опинився у приватній забудові, де зайняв три будинки. Від головного сержанта роти Андрій довідався, що побратими, котрі відбули раніше, потрапили в оточення «вагнерівців». Тоді стало зрозуміло, з ким доведеться мати справу. Військовий був переконаний, що підготовка його бійців не гірша, ніж ворога.
Після вивчення місцевості та укладання маршрутів заступник командира роти зібрав 12 людей, з котрими вирушив на підсилення побратимів.
– Я планував, що до своїх хлопців ми маємо пройти непомітно, не вступаючи у прямий контакт, – говорить «Еней». – Були моменти, коли за 50 метрів бачили ворога. Дуже хотілося застосувати зброю, проте я розумів, що не варто, бо ми себе демаскуємо і почнеться бій. У «вагнерівців» не було жодних засобів спостереження, а дехто перебував без броні й навіть без касок. Наш маршрут пролягав ґрунтовою польовою дорогою біля болота, вже в очереті перебував ворог. В якийсь момент над нами завис дрон, після чого я подав сигнал, що ми всі залягаємо і чекаємо обстрілу, проте його не було, тож пішли далі. Два кілометри здолали за майже півтори години.
ІЗ СОЛЕДАРА ВИХОДИВ ПІД ЩІЛЬНИМ ВОГНЕМ
Коли військовослужбовці прибули на місце, панувала тиша. Була інформація, що в навколишніх будинках вогневі позиції зайняли «вагнерівці». В одній з будівель запримітили червоне світло від ліхтаря, збагнувши, що там знаходиться дружній взвод. Як тільки рушили в тому напрямку, почався обстріл із кулеметів. Гранатометник, що йшов позаду колони, швидко зорієнтувався, відстрілюючись по вікнах.
Одну частину будинку, до котрого прямували бійці, зайняли ЗСУ, а іншу – «вагнерівці». Помітивши рух, ворог розпочав обстріл. Андрій разом з бойовим медиком закинули декілька гранат у будівлю, після чого увійшли туди.
– Як виявилося, одного «вагнера» ми уразили. У будівлі було темно, і в якийсь момент почули звук гранати за два метри від нас. Я побачив силует свого медика, а сам прокинувся від якогось солодкого сну. Нічого не чув, а лише бачив спалахи автомата. Коли не зміг встати, збагнув, що в мене перебита нога. Почав повзти зі зброєю в напрямку ймовірного руху противника. Я виліз з іншого боку будівлі, і був просто щасливий момент, бо по мені ніхто не вів вогонь. Зміг доповзти до іншої частини будинку, де вже були наші хлопці, котрі надали мені допомогу, – розповідає Самохвал.
Майор згадує безперервну стрільбу та напівкільце, у котрому опинився разом з побратимами. «Вагнерівці» перебували у всіх будинках довкола і навіть за стіною, українські оборонці перекидалися з ними гранатами. Вороги кричали, щоб наші військові здавалися в полон, та вони не збиралися цього робити.
Нові групи «вагнерівців» чисельністю до 20 людей надходили кожні 15–20 хвилин. Велику частину ворогів знищували кулеметники, котрі перебували зверху на будівлі.
– Це було, скажімо так, весело: відчуття стовідсоткового адреналіну поєднувалося з відсутністю страху. Усі були готові фігачити. Один раз ми спробували поїсти, але пайки і вода замерзли. Тому коли хотілося пити, смоктали лід. Три дні, поки утримували будівлю, ми нічого не їли й не пили. У мене литка лівої ноги була перебита осколками, декілька потрапило у праву руку. Ходити я не міг, – зазначає Андрій.
Згодом розпочався танковий обстріл, а потім ворог застосував фосфорні снаряди, не припиняючи кулеметного вогню.
Заступник командира роти ухвалив рішення відходити малими групами, коли припинявся вогонь. Перші двоє бійців потрапили під обстріл, унаслідок чого один загинув, а доля іншого не відома.
– Запитав, хто з хлопців може мені допомогти вийти. Знайшлося двоє Андріїв, котрі погодилися мене взяти на себе, щоб евакуювати, – згадує військовий. – Ми вибігли – і по нас теж почався масований вогонь. Одна з куль поранила в плече мого побратима, але він одразу цього не відчув. Дісталися посадки, залягли, і знову почався обстріл, що валив сосни. Я натрапив на свого гранатометника, котрий нас прикривав, коли ми заходили. Він допоміг мені дійти ще орієнтовно кілометр до нашого району зосередження.
Як згодом довідався Андрій, після цього вийшли всі бійці, котрі перебували разом із ним. Частину з них він бачив у шпиталі, де лікувався після поранення, а з іншими зустрічався, бо хотів дізнатися про їхню долю.
НАЙВАЖЛИВІШЕ ПІД ЧАС БЗВП – ТРЕНУВАТИ ВИТРИВАЛІСТЬ
Після лікування військовослужбовець повернувся у бригаду і планував долучитися до свого взводу, проте отримав наказ командувача Десантно-штурмових військ про переведення в 199 навчальний центр.
– Я був призначений командиром навчального взводу, викладачем. На першому занятті про підготовку до стрільби почав одразу розповідати, як діяти в міській забудові. Командир роти сказав, що я неправильно підходжу до цього питання, бо спочатку потрібно дати основу, тобто навчити тримати зброю. Тоді збагнув, що матеріал слід викладати від простого до складного. Думав, що до мене прийдуть такі ж люди, як ті, що приїхали з Великої Британії, і їхню підготовку потрібно буде лише доопрацювати. Насправді в навчальному центрі багато тих, хто жодного разу не бачив зброї, – говорить Андрій.
«Еней» вважає, що найскладнішим періодом БЗВП є перші адаптаційні дні, коли курсантам потрібно допомогти вирішити нагальні справи, котрі вони лишили у цивільному житті, та показати, що їх поважають і про них піклуються.
Командир роти особисто знайомиться з кожним новоприбулим, щоб зрозуміти, які настрої в підрозділі. Серед головних його вимог – дисципліна, порядок і спілкування українською мовою.
– Завдання мобілізованих – працювати під тиском часу, втоми і дисципліни. Найважливіше – тренувати свою витривалість. Тепер усі вправи на заняттях відпрацьовуються в умовах, наближених до бойових дій на тлі пострілів, вибухів, із залученням техніки та під психологічним тиском. Якщо брати той день, коли до нас прибули курсанти, і день їхнього випуску, то я бачу різницю, як у них зростає впевненість у собі, – говорить майор.
НАЙЧАСТІШЕ КУРСАНТИ ЗАПИТУЮТЬ, ЯК ПОДОЛАТИ СТРАХ
Додає, що викладачам та інструкторам навчального центру є що розповісти про війну, і певний їхній досвід лякає курсантів. Найчастіше вони запитують про те, як побороти страх.
– Важливим аспектом під час проходження БЗВП є психологічна підготовка. Зокрема, це психологічна смуга перешкод, обкатка танком. Ми також розповідаємо про додаткові елементи боротьби зі страхом. Знаю, що хтось у такі моменти рахує від 1 до 10. Як варіант, можна перераховувати свої частини тіла, щоб відволіктися. Якщо є розуміння, що ти готовий померти, то виживеш. Наприклад, я попрощався з усіма своїми родичами, згадав дітей, дружину, батьків, і мені це реально допомогло діяти так, як вимагали обставини, – ділиться «Еней».
Додає, що можна також подумки прокручувати музику: якщо її накласти на картинку довкола, вона стане трішки веселішою.
Командир навчальної роти розмовляє з курсантами і на складну тему загибелі військових на війні.
– Хтось загинув, бо був неуважним, допустив демаскацію, неправильно рухався, не там зайняв укриття, некоректно оцінив обстановку. Також було безліч моментів, через які я вже міг не бути тут. Хоча і знаю багатьох хлопців, котрі були «рексами», добре навченими і не мали б зробити дурницю, але по них прилетіло і нічого не можна було вдіяти, – каже майор.
Під час служби в навчальному центрі Андрій Самохвал постійно підвищує свою кваліфікацію. Зокрема, виконував завдання на Новомихайлівському напрямку, а також проходив навчання у Франції та Великій Британії.
«ЗАПИТАЙТЕ У ВІЙСЬКОВИХ, ЩО ЇМ ПОТРІБНО»
– Я вважаю, що війна триватиме постійно, тож цивільні не повинні дивитися збоку і насолоджуватися, як працюють військові. Якщо ви не в ЗСУ, допомагайте нам, бо в нас великі потреби. Наприклад, можна вийти на своїх знайомих військових і запитати, що їм потрібно. Якщо вам скажуть: «У нас все є», це все одно підбадьорить тих, хто в армії, – зазначає «Еней».
За його спостереженнями, військовослужбовці та цивільні тепер живуть у паралельних реальностях. Каже, що на військових у формі у громадському транспорті та чергах у магазинах реагують близько 20 відсотків людей.
– Ніхто не вимагає особливої уваги. Потрібна звичайна людська вдячність до людини у військовій формі, – наголошує Самохвал. – Я не вважаю, що треба хизуватися тим, що ми були на війні. Така наша доля і ми маємо з нею змиритися. Ніхто не бажав, щоб довелося вбивати інших людей. Це все закарбувалося в нашій пам’яті та тілі й нікуди не дінеться. У місячні ночі в мене одразу з’являються спогади про Соледар, бо там було так само. Весною, коли все розквітає, я згадую хлопців, котрі казали: «Така чудова погода, а я зараз іду на завдання». І вони не поверталися…
Посада Андрія Самохвала потребує багато часу та зусиль. Найбільше він шкодує, що не бачить, як ростуть його доньки.
– Тепер мій головний антистрес – це сигарета з кавою. За ці роки я дуже схуд, здоров’я пішло в нуль, бо я вже себе не бережу, а стараюся більше піклуватися про своїх хлопців, адже це мій обов’язок. Я буду голодний, але всі будуть нагодовані. Буду без амуніції, а вони – усім забезпечені. Вважаю, що кожен командир так і має робити.
«Еней» закликає не недооцінювати ворога, бо тому не шкода ані людей, ані технологій. Чоловікам, котрі не служать, радить звернутися в рекрутинговий центр та хоча б поцікавитися вакансіями в ЗСУ.
– Варто поступово налаштовувати себе, а не чекати, коли ТЦК прийде в гості, і тоді шукати шляхи по лікарнях, – резюмує командир.
Житомир ЗСУ Десантники Військові Курсант Війна з Росією ТЦК Рекрутинг