Назавжди разом з Україною: історії полеглих чеських добровольців 24.07.2026 11:10 Укрінформ
Щонайменше 6 громадян Чехії загинули в боротьбі проти російських агресорів
Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, представники різних країн, зокрема чеські друзі, стали пліч-о-пліч з українцями, щоб боронити нашу державу та Європу.
У сьогоднішній Чехії дуже добре пам’ятають 1968 рік, коли Радянський Союз вторгся у Чехословаччину в намаганні придушити свободу, демократію, бажання людей самим вирішувати долю своєї країни, а не жити за вказівкою Москви. Тоді чехи не змогли захистити себе, у них просто не було шансу. Радянська військова присутність на території Чехословаччини зберігалася до 1991 року. Пам’ять про ті десятиліття закарбувалася не лише у старшого покоління, очевидців тих подій, вона передалась їхнім дітям та онукам, які обирають вільне життя. Тож коли розпочалася найстрашніша війна в Європі після Другої світової, деякі з них не вагалися.
Достеменно невідомо, скільки чехів воюють тепер проти російських загарбників. Громадяни республіки потребують офіційний дозвіл від президента Чехії. Таких було видано приблизно 100, але чимало людей поїхало в Україну та долучилося до ЗСУ без офіційної згоди.
Дехто уже ніколи не повернеться додому…
Відомо щонайменше про 6 загиблих в Україні чеських добровольців. Двоє з них – Карел Кучера та Їржі Котрла.
Кореспондентка Укрінформу зустрілася з батьками героїв, які розповіли про своїх дітей, про те, чому хлопці з мирної і спокійної Чехії вирушили в окопи.
«ЧАРЛІ ЧЕХ» – ПЕРШИЙ ЧЕХ, НАГОРОДЖЕНИЙ ЗА УЧАСТЬ У БОЙОВИХ ДІЯХ В УКРАЇНІ
Карел Кучера, позивний «Чарлі Чех» (або «Чарлічек»), назавжди залишиться 22-річним. Студент університету не дожив до свого 23-го дня народження всього тиждень. Він загинув під Бахмутом, прикриваючи спини своїх товаришів.
«Наш син Карел постійно стежив за політикою. Коли почалися розмови про те, що Російська Федерація нападе на Україну, я не вірив. Думав, це не має економічного сенсу для Росії. Але Володимир Путін – божевільний. Це масовий убивця. Росіяни завжди обирають собі злочинців у лідери і поклоняються їм, як богам. Це дуже сумно», – каже батько Карела Мартін Кучера.
Він згадує, що тієї ночі, коли почалося повномасштабне вторгнення, син розбудив його словами: «Тату, почалася війна».
«Карела туди тягнуло, як магнітом. Я просив його, поки не закінчить навчання, бути волонтером, збирати кошти для України». Я казав йому: "Кареле, у тебе є ми, твоя родина". А він відповів: "Якби я народився раніше і був дорослим під час Другої світової війни або у 1968 році, коли нас окупували радянські війська, я б теж пішов воювати. Я не можу з цим жити"», – розповідає батько.
За його словами, Карел мріяв бути вчителем, працював інструктором у дитячих таборах, діти його обожнювали. Але водночас він хотів бути солдатом. Під час пандемії, коли навчання стало дистанційним, покинув престижний Карлів університет і вступив до Університету оборони в місті Брно, був у резерві чеської армії.
Коли розпочалася війна в Україні, хлопець потайки від рідних подав заяву про вихід з армійського резерву, зробив закордонний паспорт і сказав родині, що хоче подорожувати Європою.
Згодом зателефонував і сказав: «Я в Україні». Із травня 2022 року Карел служив у 3 піхотному батальйоні Інтернаціонального легіону оборони України.
«Я не повірив, кричав, щоб він не верз дурниць і повертався», – згадує Мартін.
Карел заспокоював рідних, казав, що в безпеці, що лише тренує цивільних. Батьки хотіли в це вірити, але під час відеодзвінків мама постійно плакала.
Карел приїжджав у відпустку в жовтні 2022-го. Батьки та молодший брат сподівалися, що він залишиться, але хлопець повернувся на фронт.
Він казав: «Тату, я мушу, вони на мене розраховують. Якщо я не повернуся, це підірве бойовий дух підрозділу», розповідає Мартін і зізнається, що навіть думав зламати синові ногу або руку, щоб той не зміг поїхати.
«Але я зрозумів, що якщо я так зроблю, то втрачу його довіру. Він би нас зненавидів. Ми його дуже любили, і втратити любов та довіру дитини – це гірше, ніж втратити її фізично… Потім ми дізналися про загибель першого чеського добровольця Міхала Яніка. У мене в голові одразу промайнуло: Карел може бути другим. Так і сталося…», – голос Мартіна тремтить.