Як колишні СЗЧ-шники «заломлюють» ворога 11.07.2026 11:38 Укрінформ
«Люди із сталевими… нервами» – кажуть про воїнів 118 бригади, які обороняють Малу Токмачку
Запорізький напрямок фронту – один із найскладніших. Ворог спрямовує сюди живу силу, техніку, намагається здійснити штурм і прагне наблизитися якщо не до обласного центру, то принаймні до Оріхова.
На цій ділянці фронту вже кілька років веде бої 118 окрема механізована бригада. Її воїни стверджують, що надійно утримують рубежі, і лінія бойового зіткнення в зоні їхньої відповідальності фактично не змінилася.
СПРОБА НАСТУПУ НА МОТОЦИКЛАХ ТЕЖ ЗАЗНАЛА ПРОВАЛУ
У 2023 році цей підрозділ брав участь у “роботинській операції”. Власне звільнення Роботиного називають одним із найважливіших і, водночас, найтрагічніших етапів повномасштабної війни. ЗСУ тоді просувалися вперед, а ворог, відповідно, перебував в обороні і був дуже добре підготовлений. За визволення населеного пункту ми, на жаль, заплатили дуже високу ціну.
Нині 118 бригада знову на слуху. Цього разу – в контексті оборони Малої Токмачки. Підрозділ встановив рекорд (має навіть відповідний документ) за найдовше утримання позицій, у той час як росіяни «от-от», знову і знову «звільняють» село.
«Фейк»
Пресофіцер 118 окремої механізованої бригади з позивним «Фейк» говорить, що неприступною фортецею Малу Токмачку роблять люди зі сталевими… тут він робить паузу, підбираючи слово.
– Сталевими нервами. Назвемо це так, – каже, усміхаючись.
Додає, що ворогу не вдається увійти до населеного пункту та закріпитися там.
– Вони пробували різноманітні тактики, із застосуванням потужних механізованих штурмів. Їм не вдалося досягти мети. Пробували концентруватися ближче до наших позицій і малими штурмовими групами – також не змогли, – зауважує “Фейк”.
У середині червня окупанти застосували іншу тактику. Була спроба швидкого наступу на мотоциклах та квадроциклах, які вони обладнали РЕБами та навіть невеликими мінними тралами. Однак, і ця тактика їм нічого не дала. У перший же вечір наші воїни знищили та поранили чимало живої сили ворога та вивели з ладу техніку.
– Заломлені – мій неологізм, я його вигадав, – з гордістю каже пресофіцер.
“ШВИДКО ВИЯВЛЯЄМО ПРОТИВНИКА”
– Чи присутній ворог у Малій Токмачці?, – запитую “Фейка”.
– Ні. Якщо навіть одному-двом солдатам вдається зайти на околиці, в район цегельного заводу чи тюрми, то вони там довго не виживають. По-перше – довге плече забезпечення. Ворог не може забезпечити своїх людей достатньою кількістю засобів для виживання: водою, їжею, боєкомплектом. По-друге, ми швидко виявляємо противника, бачимо його ще в момент висування, – запевняє співрозмовник.
За версією росіян, Мала Токмачка була зайнята ще в листопаді минулого року. Чимало їхніх військових навіть отримали нагороди та відзнаки за нібито взяття цього села. Визнати, що населений пункт не під їхнім контролем, окупанти не можуть.
– Маленька брехня тягне за собою великі наслідки. Їм потрібні певні перемоги на фронті, від цього залежать і їхні мобілізаційні заходи. Захопити Оріхів і підійти ближче до Запоріжжя вони не можуть – потрібно дуже багато техніки й особового складу, якого у ворога немає. Але вони зможуть впливати на Оріхів, якщо зайдуть у Малу Токмачку. Ми робимо все, щоби цього не сталося, – ділиться “Фейк”.
ВІД СЗЧ – ДО “СІРІУСА”
– У нашому підрозділі відсотків 80, а може й більше тих, хто був у СЗЧ і добровільно повернувся. Найкращі воїни – якраз ті, хто сам прийшов після цього, – каже військовий з позивним «Рапан».
«Рапан»
Важко з цим сперечатися, особливо, якщо говорить боєць, який сам належить до цих 80 відсотків.
“Рапану” – 27 років. З 2017 по 2020 він брав участь в АТО, служив у штурмовій бригаді.
– На другий день повномасштабки добровільно пішов до військкомату, потрапив у Вінницьку бригаду ТРО. Після поранення у Старомайорську був на реабілітації, і мене заднім числом зарахували до СЗЧ, – розповідає боєць свою історію.
Його побратимові на позивний «Фродо» – лише 20, він добровільно долучився до війська у 2024-му. До 118-ої бригади перейшов так само – через СЗЧ.
– Має бути справедливе ставлення до військових і нормальне грошове забезпечення, – зазначає «Фродо».
«Фродо»
Свій бойовий шлях він розпочав в одній із механізованих бригад на Бахмутському напрямку. Говорить, що перевестися до іншого підрозділу хотів ще в 2025-му, але тоді його запит відхилили, і він пішов у СЗЧ. Полікувався і повернувся.
Обидва бійці нині належать до батальйону безпілотних систем «Сіріус», взводу FPV.
“Фродо” – з добрим обличчям і чудовим почуттям гумору. Про свій “період” у СЗЧ розповідає так, що без сміху слухати неможливо.
– Поки там був, відкрив шиномонтажку. Кум зараз нею займається, ну і родина ж має з чогось жити, – пояснює він.
– Що вдома сказали, коли ви з СЗЧ повернулись до війська?, – запитую.
– Придурок, – відповідає.
Але то все жарти. Він каже, що сьогодні навіть не уявляє себе “на громадянці”.
– Багато хто не розуміє військових. Звичайно ж, я хочу родину, дітей, хочу залишити після себе щось, – додає боєць.
Удома він був 16 місяців тому. Ділиться, що роботи на фронті нині вистачає, а от людей – ні.
Прошу його розповісти про бойовий вихід, який найбільше запам’ятався.
– Це мій перший, ще у складі попередньої бригади на Бахмутському напрямку. Ми сиділи в Никифорівці, і почався штурм на Васюківку. Якщо чесно, я тоді ще толком і літати не вмів (був оператором БПЛА, – ред.). Це 2024-й рік, і FPV майже не було. Так вийшло, що я термічною сумішшю спалив танк. Це взагалі було вперше за всю війну, – згадує “Фродо”.
Вирішую пошукати, чи дійсно таке було вперше. Google видає десятки сайтів із заголовками на кшталт “ЗСУ вперше знищили російський танк за допомогою дрона, що вивергає терміт”. Це дійсно сталося у 2024 році. Тоді українські війська вперше застосували термітний безпілотник “Дракон” і знищили російський танк.
“Фродо” продовжує, що найбільше йому подобалося літати на FPV-дронах «Джміль». Між собою бійці називали їх “джмілики”. Саме за їхньою допомогою його бригада знищила багато ворожої техніки та живої сили.
– Ми майже не спали тоді. Бувало таке, що по годині-дві всього мали на відпочинок, – згадує боєць.
– Мала Токмачка зараз – це що?, – запитую.
– Руїни. Мені нагадує Донецьку область, Миньківку, Васюківку чи Оріхово-Василівку, – каже “Фродо”.
– Нема села, чесно… Зі свого досвіду скажу, що бачив Авдіївку, Бахмут, Старомайорськ, які вони не могли захопити і тупо знищували КАБами, артилерією. Так вони працюють, це такий у них метод. Посадку КАБами криють – і все, – додає “Рапан”.
“БОЛЯЧЕ, КОЛИ НЕ ВПІЗНАЮТЬ РІДНІ ДІТИ”
У часи АТО “Рапан” служив у підрозділі ППО. Коли йшов до 118 бригади, то мав вибір – бути бойовим медиком і працювати на евакуації, чи стати пілотом. Обрав другий варіант.
– Я один день політав на “мавіку” і мені сподобалось. Навчався тижні два, і потім замкомроти сказав, що я добре літаю, і запропонували на FPV перейти. Страшно було, бо вибухівка там, і мене самого FPV тричі виводило з ладу. Усі штурми відбиваються за допомогою підрозділів БПЛА. Така війна зараз. Брав участь у відбитті штурмів і цим пишаюся. Подобається, коли завдяки нашій роботі г**дони не доїжджають до нас, – каже боєць і вибачається за некультурний вислів, але іншого слова щодо ворога не знаходить.
“Рапан” згадує, як під час бойового вильоту його дрон залетів у люк ворожого механіка-водія і розірвав БМП. Говорить, що тоді складно було саме зупинити техніку, а от “розбирати” її потім – легко.
– Якби тоді не влучили, багато б вона біди наробила?, – питаю.
– Піхоті – так. У нас, у пілотів, є своє правило: ми переживаємо першочергово за піхоту, а потім уже за себе. Якщо є небезпека для піхоти, то байдуже, що над нами літає – намагаємося швидко вилетіти, щоби прикрити хлопців. Не буде піхоти, то ми станемо нею. Якщо перша лінія впаде, ми за ними… Піхоті важко, вони по пів року сидять на позиціях. Ми хоча б з родинами говоримо телефоном, дітей бачимо, а у хлопців – рація і все, – каже “Рапан”.
За час повномасштабної війни він був на Харківщині, Донецькому напрямку. Спочатку мав одне поранення, потім – друге, під час лікування його зарахували до СЗЧ.
– Образливо було?
– Дуже. Чесно. Я колись хотів звільнитися. Думав, третя дитина народиться – і все. Народилась… Але я себе “на громадянці” вже не уявляю. Це при тому, що у мене стабільна робота була. У 2020 році відкрив будівельну фірму, паркет робили, але не бачу себе в цивільному житті, – ділиться військовий.
Його старшу доньку звуть Анастасія, їй 7 років. Через війну він не бачив її три роки – до першого поранення. Сину Матвію – 3 роки, і найменшій доньці – Надії – рік.
– Діти впізнають вас?
– Менша дитина… ні, – його очі наповнилися сльозами. – Боляче, це найбільш образливо. Телефоном говорить зі мною, а приїхав додому – вона від мене тікає. Два дні пройшло, поки дитина почала впізнавати. Ось це найважче. Окупанти не дають нам жити, – каже боєць.
Так вийшло, що він забрав доньку з пологового, а потім побачив аж через рік – на хрестини.
– Що сказали б побратимам, які так само, як і ви, не бачать, як зростають їхні діти? Як би підбадьорили?
– Я сам собі не знаю, що сказати. Ми з побратимами говоримо про це, ділимося, підтримуємо. Не я один у такій ситуації. Дуже хочу, щоби діти знали, що ми їх любимо, і це все – для їхнього майбутнього, – каже “Рапан”.
– Раніше операторів дронів називали “очима” артилерії, а зараз ви хто?, – питаю наостанок.
– Зірки. «Сіріус», – швидко відповідає «Фродо».
Фото ЗСУ Агресія РФ Військові Запоріжжя Війна з Росією FPV-дрон СЗЧ Мала Токмачка