«Служитиму, поки з полону не повернуться всі наші хлопці й дівчата» – бойова медикиня Наталія Таранова 09.02.2026 14:17 Укрінформ Оповідь про війну, неволю, реабілітацію та життя там, де відчувають без зайвих слів
Наталія Таранова з власної ініціативи підписала контракт із Збройними Силами України у 20-річному віці, після завершення медичного училища. Стала головним бойовим медиком протитанкової артилерійської батареї 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, яка боронить східні рубежі України.
Дівчина рятувала з поля бою поранених, пережила неволю, а після лікування і відновлення знову повернулася до лав армії.
ДОБИ Й НОЧІ БЕЗ ДРІМОТИ ТА ПЕРЕРВИ
Наталія походить із Миколаєва. Її мати працювала в лікарні, і дівчина з юних літ знала, що стане медичною сестрою. Збирала недужих безпритульних тварин, приносила додому, надавала допомогу, шукала їм господарів. Після школи вступила на навчання до медичного коледжу.
Вибору фаху посприяв і брат Олександр, військовий. У 2014 році, коли почалася війна з Російською Федерацією, він проходив службу в Криму. Відданий присязі юнак зі своїм підрозділом покинув півострів. Він і нині у війську.
– Олександр часто розповідав про війну, і я вже тоді бажала піти служити, аби допомагати хлопцям. Але це трапилося у той день, коли отримала диплом медичної сестри. Це був 2020 рік. Я обійшла всі військові частини, що на той час перебували у Миколаєві. І зупинилася на морській піхоті, тут мені найбільше припало до душі, – говорить дівчина і додає, що з моменту підписання угоди вона майже не бувала вдома, у свою першу відпустку приїхала лише у 2024 році.
Першим місцем служби Наталії став протитанковий підрозділ. Роботі віддавалася повністю, завжди бралася за найскладніші ділянки, постійно на виїздах, на полігонах. Перед повномасштабним вторгненням її бригада захищала підходи до Маріуполя.
– У грудні 2021 року ми усвідомлювали, що скоро щось трапиться. 19 лютого 2022 року я повернулася до частини після шпиталю, де лікувалася від ковіду. Увечері зателефонував начмед бригади, встиг сказати, що вночі буде виїзд, і зв’язок перервався. Я зібрала медикаменти, все, що потрібно для порятунку поранених, разом із водієм завантажили в санітарний автомобіль. Зі мною в одній кімнаті жила дівчина, яка працювала у зв’язку. Ми з нею прийняли душ, одяглися і прямо у формі прилягли відпочити. Але заснути не вийшло: десь о 12 ночі надійшла команда на виїзд. Мій автомобіль рушив першим, і вже через деякий час ми були на позиції біля Гнутового, де тримали оборону наші воїни, – розповідає Наталія.
Додає, що там було справжнє пекло: росіяни обстрілювали «Градами», артилерією, захисники були змушені відступити і зайняти нові позиції біля села Лебединського.
– Ситуація була вкрай тяжкою: доби й ночі без сну й відпочинку, трималися лише на енергетиках. Але вже десь 3-4 березня передислокувалися на завод Ілліча, де наша бригада разом із іншими підрозділами продовжувала тримати оборону. Нас оточили, ми зробили дві відчайдушні спроби прорватися, але не вийшло. Було багато загиблих і травмованих, закінчувалися боєприпаси та медикаменти. У полон потрапили 12 квітня, – оповідає медикиня.
У НЕВОЛІ ДІВЧАТА ЗАВЧУВАЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ГІМН
Спочатку Наталія опинилася у горезвісній Оленівці. Її разом із іншими 20-ма дівчатами розмістили у камері, розрахованій на шістьох осіб.
– Умови були жахливі. Жодної медичної допомоги, їжа – гірша, ніж для собак. Потім нас відвезли у Таганрог (РФ), а ще через деякий час – у Валуйки Бєлгородської області. Були ще переїзди. Нас охороняв російський спецназ, який мав захищати від їхніх зеків, але вони самі з нас збиткувалися. Постійні допити, побиття, зневага. Мене перевіряли на детекторі брехні. Усе це тривало понад пів року, – згадує ті моторошні дні.
На питання, як усе це витримала, Наталія відповідає: «Ми мріяли, розмовляли з дівчатами про рецепти… Найбільше хотілося випити звичайної розчинної кави і випалити цигарку. А ще співали українських пісень, хоча росіяни змушували вчити їхні й безліч разів повторювати. Я навіть зірвала голос і не могла три доби говорити. На День Незалежності та День Конституції ми домовилися з дівчатами із сусідніх камер, що в один і той самий час, який ми визначали по сонцю, заспіваємо гімн України. Звісно, потім за це отримали по повній: нас вивели на коридор і били, – говорить Наталія.
У їхній камері була жінка, на яку вдома чекало троє діток. Вона знала чимало молитов, які виголошувала, а дівчата за нею повторювали.
Періодично до них навідувалася військова комендатура. За словами Наталії, це була хоч якась можливість отримати інформацію про обмін. Щоправда, після таких візитів життя полонених ще більше ускладнювалося. Але згодом і ці відвідування припинилися.
– Ми організовували страйки, вимагали, щоб до нас прибула комендатура. Це подіяло, вони з’явилися, щоправда, нам знову добряче перепало. Я тоді сказала: “Або поїду додому найближчим часом, або мене звідси винесуть”, – ділиться співрозмовниця.
Таранову обміняли 17 жовтня 2022 року. Та перебування у неволі дуже послабило її здоров’я. Ще у камері у Наталії почалися приступи ядухи, але жодної допомоги вона не отримала. А коли повернулася в Україну, їй вирізали жовчний міхур: лікарі сказали, що ще кілька тижнів, і ситуація була б критичною.
Зі слів дівчини, нині обстеження та лікування тих, хто повертається з полону, налагоджено краще, ніж у 2022 році.
Тоді Наталія пройшла програму психологічного відновлення, і вже через два місяці повернулася на службу. Вона і зараз у лавах ЗСУ, попри те, що має інвалідність, бо низку хвороб виявили вже згодом.
– Я не хочу звільнятися і жодної хвилини не жалкую, що стала військовослужбовицею, попри все пережите, – зауважує.
“КОЛИ ТОБІ ДЯКУЮТЬ ЗА ВРЯТУВАННЯ, ЦЕ ЗМУШУЄ ПРАЦЮВАТИ ЩЕ БІЛЬШЕ”
Наталія розповідає, що траплялися випадки, коли у неї на руках помирали захисники. Наголошує, що врятувати можна не завжди, але після цього здавалося, що виходу немає…
– Я була єдиною медикинею на 70 бійців у своєму підрозділі. Якось після прильоту авіабомби поранило відразу трьох хлопців, і всі потребували невідкладної допомоги. Здавалося, що розірвуся, адже відповідаю за їхнє життя, – згадує співрозмовниця.
А ще вона зазначає, що не пам’ятає ні облич, ні імен своїх підопічних, лише їхні поранення.
– Ще у Маріуполі боєць, якого було відряджено до нас із 28-ї бригади, отримав надзвичайно важкі травми. У полоні я про нього згадувала і була майже впевнена, що він не вижив. Але одного разу в лікарні після звільнення до мене підійшов хлопець і почав дякувати за порятунок. Я його не впізнала, і лише коли назвав своє поранення, то згадала. Це був той самий боєць, він вижив, був у полоні і його теж обміняли. Знаєте, я була щаслива. У такі хвилини розумієш, що твоя робота дуже важлива. Адже таких випадків чимало, і бійці, і командири телефонують та дякують за врятування. Це надихає та змушує працювати ще більше. Я до себе дуже вимоглива, завжди вважаю, що роблю недостатньо. Дала собі слово – служитиму, допоки всі наші хлопці та дівчата не повернуться додому з неволі. А їх там ще дуже багато, зокрема й медиків, які були зі мною у Маріуполі.
Наталія зауважує, що на війні не заводить друзів. Загинула її близька подруга, і цю втрату вона дуже важко переживала. Тому зараз намагається просто мати добрі відносини з усіма та добре виконувати свою роботу.
ПОВЕРНЕННЯ У БОЙОВУ БРИГАДУ
А ще вона не приховує, що відчуває розчарування від ставлення частини суспільства до війни.
– Мене виснажує відчуття, що для багатьох війни просто немає. З їхнього боку не вистачає поваги до військових – як у словах, так і в діях. Це внутрішній дисонанс між тим, що я бачила в полоні й на «нулі», і тим, як люди живуть у тилу. Таке враження, що для них ніби нічого не відбувається. Це забирає більше сил, ніж бойові виходи. Виснажує постійна необхідність пояснювати очевидні речі людям, яким не доводилося ховатися в окопі, чекати тиші між вибухами. Дехто відверто каже: «Як ви набридли зі своєю війною. Коли вона вже завершиться…». І це звучить не як втома, а як роздратування – ніби військові самі вигадали цю війну, – з болем констатує дівчина.
Після полону Наталія певний час служила в одному з районних ТЦК та СП Миколаєва. Каже, що там теж довелося стикатися з подібним ставленням: «Я лише супроводжувала людей на ВЛК, але відчула стільки агресії, що вистачило надовго. Нас відверто зневажали ті, кого ми захищаємо на фронті. Дійшло навіть до того, що мені в обличчя розпилили перцевий балончик. Після цього я твердо вирішила повернутися у бойову бригаду. Так, тут складніше – можна втратити здоров’я і життя будь-якої миті. Але тут я серед своїх – тих, хто мене розуміє, і кого розумію я. Тут не потрібно пояснювати, що таке війна».
ВІДНОВЛЕННЯ, ЩО ДОЗВОЛИЛО ЗНОВУ СТАТИ У СТРІЙ
У 2024 році Наталія приєдналася до проєкту психологічного відновлення благодійного фонду Repower. Проходила реабілітацію у Данії. Дівчина зізнається, що спочатку майже нічого про це не знала, тому дуже переживала. До того ж, вона ніколи раніше не була за кордоном. Але коли приїхала й побачила, що перебуває серед своїх, що навколо люди, які розуміють, чому ти здригаєшся від різких звуків або довго дивишся в одну точку, заспокоїлася.
– Серед учасників були й ті, з ким зустрічалися ще в Маріуполі. Ми перезнайомилися, багато розмовляли, згадували, підтримували одне одного. Працював професійний колектив – психологи, психіатри, фахівці з фізичного відновлення. Вони буквально повертали нас до життя, і ми знову почали відчувати його смак. Їздили на рибалку, були на кінній фермі, займалися йогою, багато рухалися, спілкувалися, пробували нове. Прості речі виявилися неймовірно важливими. І це дійсно допомогло, – наголошує співрозмовниця.
Згодом Наталія стала учасницею цієї ж програми вже в Україні, на Закарпатті. Каже, що це психологічне відновлення дало їй змогу повноцінно продовжити службу.
– Якщо раніше я робила це просто тому, що треба, то після програми зрозуміла: тепер я працюю не всупереч собі, а маючи внутрішній ресурс, – зауважує.
Зараз Наталя – командир відділення, її позивний «Мала».
Вона також навчається на психолога: хоче і надалі допомагати бійцям, але вже на іншому рівні.
– Бойова медицина дала мені основу, я пройшла всі етапи, брала участь у бойових діях. Тому розумію, на що військові реагують, як їм допомогти, – стверджує.
Наталія Таранова нагороджена орденом «За мужність III ступеня», має чимало інших відзнак. Проте дівчина не хоче про них говорити. Адже найбільшою своєю нагородою вважає те, що вижила у полоні й повернулася додому.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото з архіву Наталії Таранової
Медики Миколаїв ЗСУ Полонені Війна з Росією