“`html
Переживав, чи за три роки полону не забув номер мами 23.01.2026 12:00 Укрінформ У неволі нацгвардійцю дала змогу вистояти віра в Господа та сподівання на те, що його одного разу звільнять в результаті обміну
Андрій Щепанський з Житомирської області чудово згадує український Мелітополь, лагідне Азовське море та вуличні сутички за Маріуполь, де його захопили в полон. Три роки і три місяці російського ув’язнення він перебував на території тимчасово окупованої Донецької області.
Про умови, в яких утримуються українські військовобранці, свідчать медичні висновки Андрія. Численні хронічні недуги є результатом його перебування у виправній установі в Горлівці.
В ув’язненні нацгвардійцю допомогли не зламатись віра в Творця та надія, що він колись повернеться додому шляхом обміну. Після повернення на Батьківщину на нього очікував складний період адаптації, який він подолав, і зараз вже будує плани на майбутнє.
Своєю оповіддю 26-річний воїн поділився з журналісткою Укрінформу.
ПІСЛЯ УВ’ЯЗНЕННЯ НАЧЕ ПОТРАПИВ У ЧАСОВУ МАШИНУ
– Три роки і три місяці, які я пережив в полоні, немов стерті з моєї пам’яті, – промовляє Андрій Щепанський. – У моїх спогадах лишилися 2021 та початок 2022 року, і в душі я був у тому часі, хоча повернувся додому вже у 2025-му. Було відчуття, ніби я перемістився у часовій капсулі. Спочатку навіть не звикав, що мені вже 25 літ, а не 22. Коли заповнював папери, машинально ставив 2021 рік. Я усвідомлював, що весь цей відрізок часу світ існував без мене, в ньому сталося багато змін, до яких мені необхідно було якось пристосуватися.
Перша зустріч із сім’єю після звільнення з полону.
Він повернувся в рідні краї в рамках обміну полоненими 14 червня 2025 року.
Андрій з’явився на світ у Житомирі, де навчався в приватному салезіянському ліцеї «Всесвіт», а останні класи закінчував у ліцеї №21. Згодом здобув фах автомеханіка, оскільки прагнув мати власний автомобіль і хотів навчитися його ремонтувати. У 2019 році отримав виклик на обов’язкову службу, яку проходив у рядах Національної гвардії у Мелітополі.
– Я був причетний до охорони громадської безпеки, що мені імпонувало, тому що раніше бажав працювати в поліції, – ділиться спогадами він. – Після строкової служби уклав трирічний контракт із Нацгвардією. Згодом подружився з хлопцями зі свого батальйону і в нас утворилося коло близьких за духом людей. Мелітополь дуже нагадував Житомир, так само затишний та комфортний. Я ще встиг поплавати в Азовському морі, коли був на службі у Кирилівці.
У відпустку Андрій зазвичай навідувався до батьків під Житомир. У серпні 2021 року гостював вдома напередодні довгої розлуки з рідними. Тоді наче відчував, що слід побути якомога більше часу з батьками та меншим братом.
– За 10 діб до повномасштабного вторгнення мені приснився сон, що почалася війна: по нас стріляють, ми даємо відсіч, а мій товариш отримав поранення. Ми тоді всі передчували, що станеться щось недобре. За кілька днів до 24 лютого 2022 року я набрав маму і на всякий випадок попросив у неї вибачення, – розповідає Андрій.
НА ВІЙНІ ПЕРШОЮ ЗАГИБЛОЮ, ЯКУ ПОБАЧИВ, БУЛА ДІВЧИНКА ВОСЬМИ РОКІВ
Під час служби він регулярно їздив на ротації під Маріуполь, де і зустрів повномасштабну війну. У той момент він був у званні солдата на посаді кулеметника.
– Близько 5-ї години ранку пролунала тривога. Нам повідомили, що вона не тренувальна, а ми повинні бути в повній бойовій готовності. Через пів години прогримів перший вибух, наступні обстріли відбувалися все ближче і ближче. Загалом ніхто не піддавався паніці, оскільки ми дотримувалися інструкцій і кожен виконував свою роботу, – згадує співрозмовник.
24 лютого Андрій опинився в Маріуполі. Він знаходився на правому березі міста в той час, як на лівому вже йшли вуличні бої. Про те, що там коїться, дізнавався від поранених, коли охороняв міську лікарню.
– Першою померлою на війні людиною, яку я побачив, була дівчинка восьми років. Вони з мамою рухалися вулицею і потрапили під обстріл. Матір врятували, а дитина померла. Загиблі діти – це надзвичайно боляче, – каже воїн.
Щепанський також брав участь у боях за Маріуполь. Пригадує, як разом із різними підрозділами Нацгвардії тримали оборону на околиці міста з боку Мелітополя та Бердянська, росіяни зазвичай зранку робили перший постріл, після чого позиції українських захисників обстрілювали з артилерії, РСЗВ, авіації та кораблів. Артилерія ЗСУ добряче лякала та відганяла ворога, а коли не мала змоги працювати, це розв’язало руки супротивнику, який почав насідати. Андрій та його побратими відступали до інших ліній оборони, аж поки не отримали наказ заходити в місто, де для бійців почалася міська війна.
ПОТРАПИВ У ПОЛОН ПІД ЧАС ПІД ЧАС спроби ВИЙТИ З МАРІУПОЛЯ
Маріуполь через безперервні обстріли змінився до невпізнання, там вже не було електрики, мобільного зв’язку, а в нацгвардійців розрядилися рації і закінчувалися патрони. Від місцевих жителів дізналися, що ворог здійснює зачистку мікрорайону, в якому вони опинилися. Їх було п’ятеро, серед яких один поранений. Кілька днів вони переховувалися, після чого виходили на розвідку та приносили цивільним харчі, які могли знайти на згарищах зруйнованих крамниць.
– Командир групи ухвалив рішення знищити зброю, документи та прорватися через лінію фронту і вирушати до Запорізької області, – згадує Андрій. – Ми по одному-двох із різницею в кілька годин виходили зранку. Перші троє з нашої групи змогли вийти, двоє з них зараз продовжують службу, а що з одним, невідомо. А ми з товаришем пішли наступного дня. Напередодні ще вдалося зловити зв’язок, я подзвонив мамі та сказав, що ми з нею зустрінемося. Перший блокпост пройшли, а на другому біля виїзду з міста нас затримали.
Обох нацгвардійців відвезли на фільтрацію, потім були допити, так звані відділення окупаційної «міліції», ізолятор тимчасового утримання, СІЗО та виправні установи. Полон для Андрія почався 18 березня 2022 року.
Андрій Щепанський
«ПЕРЕД СНОМ ДЯКУВАВ ТВОРЦЮ, ЩО МИНУВ ЩЕ ОДИН ДЕНЬ»
Певний час оборонець провів у СІЗО в Донецьку. Його разом з іншими українськими оборонцями збиралися судити за «сприяння тероризму», але замість судового засідання завезли в колонію Оленівки. У травні Андрія звідти перевели в Горлівку, тому що окупанти готували місця для захисників Маріуполя, які виходили з Азовсталі та меткомбінату ім. Ілліча.
– У Горлівці нас зустріли жорстоким побиттям. Там з нами поводилися, як зі звірями. З переповненого бараку на отримання їжі всіх гнали, як худобу, б’ючи ногами, кийками, трубами. Більшість моїх недуг, які медики виявили після повернення з полону, – це наслідки перебування у виправній колонії Горлівки. Вже після всього довідався, що там у мене були зламані ребра. Тепер маю проблеми з колінами та суглобами, які постійно потрібно лікувати, – розповідає солдат.
Згадує, надзвичайно гнітило, що відсутня правдива інформація про те, що діється в Україні. У колонії деякий час давали місцеві газети, які українські військовополонені навчилися читати задом наперед, щоб хоч щось дізнатися про рідну землю.
З горлівської в’язниці забирали на обміни дуже мало військових, що психологічно давило на полонених.
– У перші пів року я дуже вірив, що мене визволять, – говорить Андрій. – Через рік думав, ну, може, потраплю на обмін. Коли минуло півтора року, я усвідомив, що мене обміняють не скоро. Налаштував себе, що в полоні доведеться провести приблизно три з половиною роки. Крім того, я розумів, що захисників Маріуполя росіяни ненавидять, тому марно сподіватися, що все швидко закінчиться.
Пережити всі жахіття полону Андрію допомагала віра в Бога. Розповідає, що постійно молився і читав Біблію, хоча вона й була надрукована російською мовою.
– Перед тим, як заснути я дякував Всевишньому, що пережив ще один день, – розповідає він. – Сон – це єдина відрада, яку в тебе там не можуть відібрати. Гасили світло, і я в думках повертався додому з вірою, що колись зможу там прокинутися. На війні та в ув’язненні я більше збагнув, що Бог є, тому що відчував його присутність. У неволі навідували різні думки, але вирішив, якщо мене не вбили на війні, то мушу вижити і там. У мене є молодший на 16 років брат, і дуже хотілося бути для нього гідним взірцем.
Майже після двох років перебування в Горлівці Андрія відправили в Торез.
ПОВЕРНЕННЯ З ПОЛОНУ СТАЛО ДРУГИМ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ
Там він працював у їдальні. Від українських військових, яких захоплювали в полон і привозили в колонію, вдалося дізнатися, що Україна продовжує боротьбу і не планує капітулювати, як запевняли охоронці колоній. Андрій стверджує, що через тривалий інформаційний голод новини трирічної давнини тоді сприймалися, як найсвіжіші.
Коли одного дня українських полонених, серед яких був і Щепанський, почали фотографувати, він зрозумів, що їх готують до обміну.
Нацгвардієць згадує переліт літаком із зав’язаними очима та руками, ночівлю в холодному ангарі та приземлення в білоруському аеропорту. Відчував, що це шлях додому, хоч і до кінця не міг збагнути, аж поки в автобус не зайшов представник української сторони зі словами: «Слава Україні!», на що всі відгукнулися радісними вигуками.
– Коли вийшов з автобуса, зрозумів, що я вже нарешті вдома, – ділиться спогадами Андрій. – У нас запитали, хто хоче зателефонувати близьким, і я зголосився першим. Хвилювався, чи за три роки не забув номер мами, чи не помилюся якоюсь цифрою. Мама відповіла на дзвінок, почула, що це я, і почала ридати, голосити та сміятися водночас. Тримав телефон, моя рука тремтіла, сльози текли, а я сміявся від щастя. Тоді промовив мамі: «А ти пам’ятаєш, як пообіцяв тобі повернутися живим? От я й дотримав слова». Я ті відчуття ніколи не забуду. То був мій другий день народження.
Своє 26-річчя Андрій відсвяткував вже вдома.
За понад три роки полону військовий написав мамі декілька листів, з яких дійшов лише один. Зі своїми рідними він зустрівся через тиждень після повернення в Україну. Мама тоді його не впізнала, а Андрій натомість вперше за довгий час посміхався.
– Моя адаптація тривала по-різному. Було нестерпно дізнаватися, що хтось поліг, зник безвісти або потрапив у полон. Спочатку я був, як механізм, тому що не відчував жодних емоцій. Відчував всередині себе спустошення, але через якийсь час вона почала зникати. Якось мама зауважила, що мої погляд та усмішка знову з’явилися. Головне – не замикатися в собі, – ділиться Андрій.
Він майже три місяці проходив реабілітацію. Воїну дуже допомогла психологічна підтримка і те, що він знайшов у собі мужність вийти з чотирьох стін і познайомитися з пораненими на війні захисниками, які теж проходили відновлення. Разом із ними їздив на риболовлю і вперше вибрався у мандрівку до Харкова, який давно хотів побачити.
Після повернення з неволі Андрій вперше за довгий час відзначив свій день народження вдома. Він звільнився з війська, зустрів майбутню дружину, з якою планує одружитися, і закінчує облаштування власного житла. Крім того, збирається вивчити можливості грантів та вакансії для ветеранів, щоб віднайти себе у майбутньому.
Маріуполь Обмін ЗСУ Горлівка Військові Полонені Війна з Росією