“`html
Переживав, чи за три роки неволі не викреслив з пам’яті номер матері 23.01.2026 12:00 Укрінформ У полоні нацгвардійцю дала сили витримати стійкість віра в Творця та сподівання на майбутній обмін.
Андрій Щепанський з Житомирщини яскраво пам’ятає український Мелітополь, ласкаве Азовське море та запеклі бої на вулицях Маріуполя, де потрапив у полон. Три роки і три місяці російського ув’язнення він провів на теренах тимчасово окупованої Донеччини.
Про обставини, в яких утримують українських бранців, свідчать медичні висновки Андрія. Безліч хронічних проблем із самопочуттям є наслідком його перебування у виправній установі в Горлівці.
У неволі бійцю Нацгвардії допомогли не втратити сили духу релігія та очікування на обмін. Після повернення до рідних місць його очікував нелегкий етап адаптації, який він подолав, і зараз вже будує плани на майбутнє.
Своєю розповіддю 26-річний боєць поділився з журналісткою Укрінформу.
ПІСЛЯ ПОЛОНУ НАЧЕ ОПИНИВСЯ В ЧАСОВІЙ ПАСТЦІ
– Три роки та три місяці, проведені мною в полоні, просто зникли з мого життєпису, – зазначає Андрій Щепанський. – В моїй пам’яті залишилися 2021-й та початок 2022 року, і психологічно я ніби перебував там, хоча повернувся додому вже у 2025-му. Відчував, ніби перемістився в часовій капсулі. Спочатку навіть складно було звикнути, що мені вже 25 років, а не 22. Коли оформлював документи, машинально писав у них 2021 рік. Я усвідомлював, що увесь цей час світ існував без моєї присутності, багато що змінилося, і мені слід було до цього пристосуватися.
Перша зустріч з родиною після визволення з полону.
Він знову опинився вдома під час обміну військовополоненими 14 червня 2025 року.
Андрій народився в Житомирі, де навчався в салезіянському приватному ліцеї «Всесвіт», а старші класи закінчував у ліцеї №21. Згодом отримав фах автомеханіка, оскільки мріяв мати власну машину та хотів оволодіти вмінням її ремонтувати. У 2019 році отримав виклик на строкову службу, яку проходив у лавах Національної гвардії в Мелітополі.
– Мене залучали до забезпечення правопорядку, що мені імпонувало, оскільки колись хотів бути поліцейським, – розповідає він. – Після закінчення строкової служби уклав трирічний контракт із Нацгвардією. Згодом зблизився з хлопцями зі свого батальйону і ми стали справжніми побратимами. Мелітополь дуже нагадував Житомир, такий самий тихий та комфортний. Я навіть встиг поплавати в Азовському морі, коли патрулював у Кирилівці.
У відпустку Андрій зазвичай навідувався до батьків під Житомир. У серпні 2021 року був вдома перед тривалою розлукою з близькими. Тоді наче передчував, що треба побути з батьками та молодшим братом.
– За 10 діб до повномасштабного вторгнення я побачив уві сні, як розпочалася війна: нас атакують, ми даємо відсіч, а мій товариш отримав поранення. Ми тоді всі передчували, що трапиться щось жахливе. За декілька днів до 24 лютого 2022 року я подзвонив мамі і на всяк випадок попросив пробачення, – розповідає Андрій.
НА ВІЙНІ ПЕРШОЮ ЗАГИБЛОЮ, ЯКУ ПОБАЧИВ, БУЛА ДІВЧИНКА, ЯКІЙ БУЛО ЛИШЕ ВІСІМ РОКІВ
Під час служби він часто їздив на ротації під Маріуполь, де його і застала повномасштабна війна. На той час був у званні солдата на посаді кулеметника.
– Близько 5-ї ранку пролунала тривога. Нам сказали, що вона не є навчальною, а ми повинні бути в повній бойовій готовності. Через пів години відбувся перший вибух, подальші обстріли лунали все ближче і ближче. Взагалі ніхто не боявся, адже ми дотримувалися визначеного порядку дій і кожен виконував свої завдання, – пригадує співрозмовник.
24 лютого Андрій перебував у Маріуполі. Він знаходився на правому березі міста, у той час, як на лівому вже точилися вуличні бої. Про те, що там трапляється, дізнавався від поранених, коли охороняв міську лікарню.
– Першою загиблою людиною на війні, яку я побачив, була восьмирічна дівчинка. Вони з мамою йшли вулицею і потрапили під обстріл. Маму врятували, а донька загинула. Смерть дітей – це надзвичайно боляче, – говорить боєць.
Щепанський також воював за Маріуполь. Згадує, як разом із різними підрозділами Нацгвардії тримали оборону на околиці міста з боку Мелітополя та Бердянська, росіяни зазвичай зранку робили перший обстріл, після чого позиції українських захисників обстрілювали з артилерії, РСЗВ, авіації та військових кораблів. Артилерія ЗСУ суттєво лякала та відганяла противника, а коли не було можливості її застосовувати, це дало змогу ворогу діяти активніше, і він почав наступати. Андрій та його побратими відходили до інших ліній оборони, аж доки не було отримано наказ заходити до міста, де для бійців розпочалися вуличні зіткнення.
ПОТРАПИВ У ПОЛОН ПРИ СПРОБІ ВИЙТИ З МАРІУПОЛЯ
Маріуполь через постійні обстріли став невпізнанним, там не було світла, мобільного зв’язку, а в нацгвардійців розрядилися рації та закінчувався боєкомплект. Від місцевих жителів дізналися, що ворог проводить зачистку мікрорайону, в якому вони перебували. Їх було п’ятеро, серед яких один поранений. Кілька днів вони переховувалися, після чого робили вилазки та приносили цивільним їжу, яку знаходили на завалах розбомблених крамниць.
– Командир групи вирішив знищити зброю, документи і прорватися через лінію фронту та просуватися в Запорізьку область, – згадує Андрій. – Ми по одному-двох з інтервалом у декілька годин виходили зранку. Перші троє з нашої групи змогли пройти, двоє з них зараз продовжують службу, а про долю одного нічого не відомо. Натомість ми з товаришем пішли наступного дня. Напередодні ще вдалося зловити зв’язок, я подзвонив мамі та сказав, що ми з нею ще побачимося. Перший блокпост минули, а на другому при виїзді з міста нас затримали.
Обох нацгвардійців відвезли на фільтрацію, після чого були допити, так звані відділення окупаційної «міліції», ізолятор тимчасового тримання, СІЗО та виправні колонії. Полон для Андрія розпочався 18 березня 2022 року.
Андрій Щепанський
«ПЕРЕД ТИМ, ЯК ЗАСНУТИ, ДЯКУВАВ ТВОРЦЮ ЗА ТЕ, ЩО ЗАВЕРШИВСЯ ЩЕ ОДИН ДЕНЬ»
Деякий час захисник перебував у СІЗО в Донецьку. Його разом з іншими українськими воїнами мали судити за «допомогу тероризму», але замість суду привезли в колонію Оленівки. У травні Андрія звідти перевели в Горлівку, оскільки окупанти звільняли місця для захисників Маріуполя, які виходили з Азовсталі та меткомбінату ім. Ілліча.
– У Горлівці нас зустріли жорстоким побиттям. Там до нас ставилися, як до звірів. Із переповненого бараку на приймання їжі всіх гнали, наче худобу, лупцюючи ногами, палицями, трубами. Більшість моїх проблем зі здоров’ям, які лікарі виявили після полону, – це наслідки перебування у виправній колонії Горлівки. Вже згодом дізнався, що там у мене були зламані ребра. Тепер маю проблеми з колінами та суглобами, які потрібно постійно лікувати, – розповідає солдат.
Згадує, що дуже пригнічувало відсутність правдивої інформації про події в Україні. У колонії якийсь період видавали місцеві газети, які українські військовополонені навчилися читати задом наперед, щоб хоч щось дізнатися про Батьківщину.
З горлівської колонії забирали на обміни дуже небагато військових, що негативно впливало на моральний стан полонених.
– У перші пів року я сильно вірив, що мене обміняють, – каже Андрій. – Через рік розмірковував, ну, можливо, потраплю на обмін. Коли пройшло півтора року, я зрозумів, що обмін відбудеться ще не скоро. Налаштував себе, що у полоні доведеться пробути близько трьох з половиною років. Крім того, я усвідомлював, що захисників Маріуполя росіяни ненавидять, тому не варто сподіватися, що все швидко завершиться.
Пережити всі жахіття полону Андрію допомагала віра в Бога. Запевняє, що постійно молився та читав Біблію, хоча її було надруковано російською мовою.
– Перед тим, як заснути, я дякував Богу, що закінчився ще один день, – розповідає він. – Сон – це єдина приємна річ, яку в тебе там не можуть відібрати. Гасили світло, і я у думках повертався додому з надією, що колись зможу там прокинутися. На війні та в полоні я більше переконався, що Бог є, бо відчував його присутність. У неволі виникали різні думки, але вирішив, якщо мене не вбили на війні, то маю вижити і там. У мене є молодший на 16 років братик, і дуже хотілося бути для нього позитивним прикладом.
Після майже двох років перебування в Горлівці Андрія відправили в Торез.
ПОВЕРНЕННЯ З ПОЛОНУ СТАЛО ДРУГИМ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ
Там він працював у їдальні. Від українських військових, яких брали в полон та привозили в колонію, вдалося дізнатися, що Україна продовжує боротися та не готується до капітуляції, як твердили охоронці колоній. Андрій розповідає, що через тривалу відсутність інформації новини трирічної давності тоді сприймалися як свіжі.
Коли одного дня українських полонених, серед яких був і Щепанський, почали фотографувати, він зрозумів, що їх готують до обміну.
Нацгвардієць згадує переліт літаком із зав’язаними очима та руками, нічліг у холодному ангарі та посадку в білоруському аеропорту. Відчував, що це шлях додому, хоча до кінця не міг повірити, аж доки в автобус не зайшов представник української сторони зі словами: «Слава Україні!», на що всі відповіли радісними вигуками.
– Коли вийшов з автобуса, зрозумів, що я вже остаточно вдома, – ділиться спогадами Андрій. – Нас запитали, хто бажає подзвонити рідним, і я зголосився першим. Хвилювався, чи за три роки не забув номер мами, чи не помилюся якоюсь цифрою. Мама взяла слухавку, почула, що це я, і почала плакати, кричати та сміятися одночасно. Тримав телефон, моя рука тремтіла, лилися сльози, а я сміявся від радості. Тоді сказав мамі: «А ти пам’ятаєш, як пообіцяв тобі повернутися живим? От я і дотримався обіцянки». Я тих емоцій ніколи не забуду. То був мій другий день народження.
Свій 26-й день народження Андрій святкував вже в колі сім’ї.
За понад три роки полону військовий надіслав мамі кілька листів, з яких дійшов лише один. Зі своєю родиною він зустрівся через тиждень після повернення в Україну. Мама одразу його не впізнала, а Андрій натомість вперше за довгий час щиро посміхався.
– Моя реабілітація тривала по-різному. Було важко дізнаватися, що хтось загинув, зник безвісти або потрапив у полон. Спочатку я був, як автомат, оскільки не відчував жодних емоцій. Відчував всередині себе спустошення, але згодом воно почало зникати. Одного разу мама зауважила, що мій погляд та усмішка знову стали живими. Найважливіше – не замикатися в собі, – розповідає Андрій.
Він майже три місяці проходив реабілітацію. Воїну надзвичайно допомогла психологічна підтримка та те, що знайшов у собі сили переступити через чотири стіни та познайомитися з пораненими на війні захисниками, які також були на реабілітації. Разом із ними їздив на риболовлю та вперше здійснив подорож до Харкова, який давно хотів відвідати.
Після повернення з неволі Андрій вперше за тривалий час відзначив свій день народження вдома. Він звільнився з армії, зустрів кохану, з якою планує одружитися, та завершує облаштування власного житла. Крім цього, має намір вивчити можливості отримання грантів та вакансії для ветеранів, щоб знайти свій шлях у майбутньому.
Маріуполь Обмін ЗСУ Горлівка Військові Полонені Війна з Росією “`