Історія Укрінформу – хроніка України Блоги
Михайло Сорока 16.03.2026 09:00 Укрінформ Цими днями минає 108 років з моменту заснування агенції
Впродовж ста восьми років, відколи існує наша агенція, вона здійснює безперервну, ретельну хроніку подій в Україні та світі. Але як починалася її власна хроніка, за яких умов її було створено?
Початкові сторінки історії Укрінформу створювалися у буремний період завершення Першої світової війни, повалення в Росії царського ладу, значного руху за національне самовизначення народів, зокрема й українського. В Україні цей рух очолювала Центральна рада, очільником якої став визначний історик Михайло Грушевський. Він та його сподвижники здійснили перший крок на шляху заснування національної інформагенції, організувавши при ЦР пресовий відділ. Проте на цьому й завершили. Зі створенням українського уряду на чолі з Володимиром Винниченком тема інформагенції декілька разів підіймалася на його зборах. Навіть давалися конкретні вказівки. Однак тогочасні події, насамперед кривавий більшовицький напад на Київ Муравйова, ці задуми відклали.
До них повернулися лише у березні 1918-го, коли Рада Народних Міністрів затвердила статут Української державної інформаційної агенції. Проте справу з розгортанням її діяльності сповільнила відсутність коштів. Поки їх шукали, за підтримки німецького військового командування замість Української Народної Республіки з’явилася Українська Держава. За сім із половиною місяців її існування гетьману Павлу Скоропадському вдалося досягти деяких позитивних політичних результатів, перш за все того, що Україну було визнано незалежною державою багатьма державами світу, двадцять з яких уклали з нею дипломатичні відносини.
Павло Скоропадський, Гетьман Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918 року). Походив із козацько-старшинського роду Скоропадських.
Заснування Української інформаційної агенції (УТА) входить до переліку цих досягнень. Гетьман чудово усвідомлював всю важливість та необхідність інформаційної складової для популяризації своєї діяльності, тому не зволікав з її організацією. Чому він обрав на роль організатора агенції Дмитра Донцова? До цього його схилили декілька факторів. Донцов був тоді відомою політичною особою: журналіст, суспільний діяч, філософ, активний член Української демократично-хліборобської партії і, що важливо, – прихильник гетьмана. Його за часів царя переслідували за політичну діяльність, двічі затримували, ув’язнювали.
Дмитро Донцов під час арешту, 1907 рік.
Після другого ув’язнення він виїхав до Австро-Угорщини, навчався у Віденському та Львівському університетах, в останньому отримав ступінь доктора права. Окрім того, Донцов активно співпрацював як публіцист із місцевими інформаційними агенціями, набувши таким чином певного досвіду.
Дмитро Донцов
Лінія східного фронту Першої світової війни тривалий час не давала йому змоги потрапити до Великої України. І лише у березні 1918 року він знаходить місце у вагоні австро-української торгової делегації, що з Відня повертається до Києва. Там і тоді й перетинаються шляхи Донцова та Скоропадського.
Свою підтримку Павла Скоропадського Дмитро Донцов визначив тоді так: «У гетьмані я хотів бачити, власне, такого організатора пробудженої від сну, ще не сформованої, української стихії, в дусі її давніх, відроджених в слові Шевченка, історичних традицій…». Очоливши УТА, Д.Донцов мав можливість контролювати основні інформаційні потоки у державі. За своїми службовими обов’язками він знаходився в тісному контакті з гетьманом, членами його кабінету, іноземними дипломатами, кореспондентами іноземних газет та агенцій. А це означає, що він міг реально впливати на політичний курс держави. Слід зазначити, що УТА розташовувалися у триповерховому будинку під номером 25 на Хрещатику (приблизно за триста метрів від теперішнього офісу Укрінформу). На жаль, він не зберігся до наших днів, в архівах вдалося відшукати лише декілька фотографій цієї будівлі.
Дослідники зазначають, що до заснування УТА оперативна інформація у вітчизняну пресу надходила досить безсистемно. Агенції ж, виходячи з її завдань (вони визначалися як висвітлення усіх найважливіших подій суспільно-політичного та соціально-економічного характеру, що відбувалися і в Україні, і за її межами), вдалося доволі швидко подолати цей недолік. Воно розгорнуло широку кореспондентську мережу у провідних центрах України, Німеччини та Австрії, забезпечило обмін інформацією з низкою іноземних інформаційних агенцій. У той складний час Дмитру Донцову з великими зусиллями вдалося налагодити на досить високому рівні інформаційне забезпечення діяльності гетьманського уряду. Агенція готувала і розсилала матеріали «за трьома розрядами»: ґрунтовні матеріали, короткі повідомлення та телеграми. Всі матеріали були україномовними, що викликало обурення деяких впливових російськомовних видань.
Невдовзі передплатниками УТА стали десятки газет і журналів, видання товариств і компаній, громадських організацій, зокрема, «Просвіти», органи губернського і земського самоврядування, мистецькі, релігійні, військові та інші осередки і формування.
Проте співпраця Донцова і Скоропадського тривала лише декілька місяців. Донцов згодом розчарувався у політиці гетьмана, зокрема через його загравання з донським отаманом П.Красновим, який вважав гетьмана союзником у відновленні неподільної Росії з Україною в її складі. Шляхи Донцова і Скоропадського остаточно розходяться. Донцов не тільки розриває всі відносини з гетьманом, а й стає його непримиренним критиком і опонентом.
Павло Скоропадський – суперечлива постать в історії.
Скоропадський 14 грудня 1918 р. оголошує про своє зречення з посади глави Української держави і відбуває до Німеччини. Драматичним був той час і для самого Донцова. Діячі Директорії, які прийшли до влади і відновили Українську Народну Республіку, бачили в ньому прихильника гетьмана, і колишній керівник Української телеграфної агенції мав бути заарештований. Його врятував майбутній засновник ОУН полковник Євген Коновалець, котрий на той час був очільником Січових стрільців і перебував у Києві. З його сприянням 13 січня 1919 року Донцов виїхав з Києва до Швейцарії, де очолив пресово-інформаційний відділ української місії в Берні.
Дмитро Донцов у Швейцарії
У той час, як заснована Павлом Скоропадським Українська телеграфна агенція виробляла свою інформаційну політику для нової української держави, російські більшовики та їх прихильники в Україні також відчували потребу в інформаційному органі, який би оперативно поширював повідомлення про їхню політику і справи. Відповідно, взялися за його створення. У березні 1918 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет підписує постанову про створення Українського телеграфного агентства (надалі, щоб відрізняти агенцію від утвореного гетьманською Українською державою, називатимемо його – УкТА). Головне його відділення знаходилося в місті Катеринославі (сучасний Дніпро), в будинку колишнього губернського управління, кімната №2. Отже, ця адреса також пов’язана з історією заснування агенції. Чому Катеринослав? Бо саме тут 17–19 березня 1918 року відбувся II Всеукраїнський з’їзд Рад, делегатами якого було понад 1250 представників багатьох міст і регіонів України, переважно східних, що ще контролювалися радянським урядом.
Більшовики почали «розгортатися» досить швидко: до кінця березня агенція розпочинає свою діяльність у Харкові, Кременчуку, Полтаві, Єлисаветграді, Херсоні, Миколаєві та деяких інших містах. Тоді було врегульовано й питання про статус його повідомлень – вони повинні були передаватися телеграфом, як і урядові телеграми, і доставлятися до місця призначення не пізніше, ніж за півгодини після отримання з апарату.
Подальші події розгорталися настільки стрімко, що вже 18 квітня 1918 року ВУЦВК і радянський уряд України проводять свої засідання в Таганрозі, що за умовами Брестського миру вважався українським містом. Тут Народний секретаріат реорганізовується в бюро для керівництва повстанською боротьбою «в тилу окупантів», так звану «дев’ятку» на чолі з М.Скрипником. Фактично це був штаб для організації повстанської боротьби на території України, котру контролювали німецько-австрійські війська та збройні сили УНР. У таганрозьких нарадах брав участь і тодішній керівник агенції Рудольф Гальперін (під псевдонімом Гарелін).
Народився Рудольф Гальперін 1882 року у Києві, в родині купця. Навчався в Київському університеті. За участь у студентській сходці під час студентських виступів у грудні 1900 року був виключений з цього навчального закладу і відданий до царської армії як солдат. Згодом за роботу в Київському комітеті РСДРП та співпрацю з редакцією газети «Искра» неодноразово потрапляв до царських в’язниць, а потім на поселення до Сибіру. Після революції 1905 року нелегально емігрує на Захід, але невдовзі знову повертається до Росії. Тут одразу ж потрапляє під суд, який запроторює його до Петропавловської фортеці у Петербурзі. З початком Лютневої революції Рудольф Гальперін повертається до революційної діяльності. У Києві стає членом редакційної колегії газети «Голос социал-демократа», його обирають депутатом міської думи. Зі створенням Української народної республіки (радянської), працює в редакції її вісника. Тож його призначення на посаду завідувача УкТА не було випадковим.
Після встановлення в Україні радянської влади Гальперін обіймав низку керівних посад: працював членом колегії Наркомату юстиції УСРР, на партійних конференціях та з’їздах КП(б) України у 1923 – 1927 роках постійно обирався членом її ревізійної комісії. В одному з її складів працював з Д. Коротченком, який пізніше став одним з керівників радянської України. Згодом, однак, згадки про нього в архівних джерелах зникають. Все, що вдалось з’ясувати: Р.Гальперін був репресований під час «великого терору» 1937–1938 років, коли стратили чимало євреїв – партійних, радянських та господарських працівників Східної України. Серед них – і перший керманич УкТА. Радянська революція безжально «пожирала» своїх недавніх «героїв». З утвердженням радянської влади, більшовицька преса стає рупором винятково однієї політичної сили, що було проголошено у резолюції «Про партійну і радянську пресу» VІІІ з’їзду РКП(б) у березні 1919 року.
Коротко – про діяльність нашої агенції під вивіскою «БУП». Його відділення і редакції на зайнятих радянською владою територіях організовували випуск стінних газет-багатотиражок, публікації яких інформували про діяльність влади, стан справ на фронтах, міжнародні події. Випускалися також «Вікна БУП» – агітаційно-пропагандистські малюнки й карикатури актуальної тематики. У Києві його співробітниками, зокрема, були М.Кольцов, Л.Нікулін, В.Катаєв, Ю.Олеша, П.Тичина, І.Кулик, С.Пилипенко, Г.Хоменко, а дещо пізніше – М.Трублаїні, Іван Ле, які згодом стали відомими письменниками. Що цікаво, розміщувалося БУП у будинку під номером 25 на Хрещатику, де раніше працювало УТА, очолюване Д.Донцовим.
Нетривалий час керівником БУП був відомий партійний функціонер-більшовик Микола Лебедєв. Народився він у сім’ї військового лікаря. Революційну діяльність розпочав у Петербурзі. Очолював редакції цілого ряду видань. Помер від грипу-«іспанки», маючи чимало інших хвороб, отриманих під час каторжних етапів та відсидок у царських тюремних казематах.
На думку дослідників історії преси, БУП було не стільки організацією для збору інформації для преси, як потужною інституцією для підготовки закритих інформаційних оглядів та аналітичних записок про внутрішнє державне становище і політику зарубіжних країн, особливо тих, які межували з радянською Україною. Проблемою було й те, що редакції газет не завжди друкували матеріали, які надавало БУП, бо багато з них не мали ні авторського стилю, ні інформаційного креативу, говорячи сучасною мовою. Саме тоді й було вирішено залучати до співпраці з БУП відомих тогочасних письменників, журналістів із яскравою, а головне доступною широкому загалу манерою письма.
Насамкінець додамо, що матеріали БУП були обов’язковими для друкування в центральних та місцевих виданнях, що виходили на територіях, де було встановлено радянську владу. Виходили ці видання не тільки українською й російською, а й польською, чеською, угорською, французькою мовами. На початку 1920 року Бюро української преси і Російське телеграфне агентство (РОСТА) були об’єднані. На території України нова структура функціонувала під назвою УкРОСТА (Українське відділення РОСТА). Керівником УкРОСТА став Давид Ерде. УкРОСТА мало телеграфний зв’язок з 35 містами України, стінні газети агентства видавалися у понад 150 містах і містечках. На жаль, так і не вдалося знайти повну біографію Д.Ерде. Відомо лише, що народився він 1894 року. Отже у 1920 р., коли він керував УкРОСТА, йому було 26 років. Та незважаючи на молодість це був вже досвідчений журналіст. І не тільки досвідчений, а й надзвичайно працьовитий, плідний у творчому плані. За часів сталінщини він був репресований, а його книги потрапили до списку заборонених і були вилучені з бібліотек.
В історії нашої агенції помітною датою є 21 квітня 1921 року. Саме того дня її було перейменовано в Радіо-телеграфне агентства України. Ініціював і здійснив цю спробу Володимир Іванович Нарбут. Поміж колишніх очільників інформаційних служб України – попередників нинішнього Укрінформу – постать В.Нарбута, без перебільшення, є однією з найбільш знакових. Особливо якщо врахувати, що він увійшов в історію ще й як видатний поет, засновник літературного руху акмеїзму, авторитетний політичний і громадський діяч.
Володимир Нарбут
Народився В.І.Нарбут у квітні 1888 року на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер село Червоне Глухівського району Сумської області) в збіднілій дворянській сім'ї козацько-старшинського походження. Один із його братів – видатний художник Георгій Нарбут, що став, зокрема, автором перших державних знаків Української Народної Республіки, зокрема, банкнот і поштових марок.
Володимир Нарбут у 1906 році закінчує із золотою медаллю Глухівську гімназію. Цьому не завадила тяжка хвороба, внаслідок якої йому ампутували п’яту на правій нозі, через це він кульгав на цю ногу. Після лютневої революції 1917 року зблизився з лівими есерами, пізніше – з більшовиками. Обирався до складу Глухівської ради робітничих і солдатських депутатів. У цей час ледь не загинув – на його родинний хутір напали бандити. Вони прострелили В.Нарбуту кисть руки (її довелося ампутувати). До серпня 1919 року перебував у Києві, де брав участь у видавництві кількох журналів. Потім потрапляє до Ростова-на-Дону, де його заарештовують білогвардійці. Під час жорсткого допиту він, щоб врятувати життя, підписав відмову від подальшої політичної діяльності. Згодом цей папірець відіграв драматичну роль у його житті. У1920 році відряджається до Одеси, де очолює Одеське відділення УкРОСТА.
Володимиир Нарбут
Невдовзі В.Нарбут переїжджає до столиці тогочасної України Харкова. Саме тоді він ініціює створення Радіотелеграфного агентства України – РАТАУ. Збереглися документи засідання Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ВУЦВК) за 21 квітня 1921 року, на якому В.Нарбут виступив з ґрунтовною доповіддю. Цей день і вважається датою створення РАТАУ. Його керівником було призначено В.Нарбута. Дещо пізніше ВУЦВК затвердив «Положення про Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ)». Воно отримало статус централізованого урядового інформаційного відомства при ВУЦВК.
Були свої причини назвати агенцію радіотелеграфною. В умовах пореволюційної розрухи, зокрема телеграфно-телефонного господарства, саме на радіо зробили ставку як на оперативний і надійний засіб зв’язку та передачі інформації.
Говорить Харків
До речі, саме РАТАУ виступило ініціатором радіофікації України. Тривалий час, аж до вісімдесятих років минулого століття воно передавало частину своєї інформації споживачам саме через радіоефір, у вигляді оперативних вісників новин.
Прийом радіовісника РАТАУ
У 1922 році Володимир Нарбут переїздить до Москви, де працює (до 1927 року) на керівній посаді у відділі преси ЦК РКП (б), пізніше – ВКП(б). У 1928 році «вигулькнула» ота записка, яку В.Нарбут написав у ростовській в’язниці на вимогу білогвардійського слідчого – про те, що він нібито відмовляється від політичного життя. Це було представлено як звинувачення у "приховуванні низки обставин, пов’язаних із перебуванням у полоні в білих". Наслідком цього стало виключення з партії, звільнення з роботи.
До 1936 року йому доводиться заробляти на прожиття випадковими літературними гонорарами. Та вже у жовтні 1936 року В.Нарбута заарештовують як "українського націоналіста". У липні 1937-го його засуджують до ув’язнення терміном на 5 років і відправляють до пересильного табору поблизу Владивостока. Пізніше він потрапляє до Магадана, де 14 квітня 1938 року був повторно засуджений і розстріляний. 1956 року В.Нарбута було повністю реабілітовано за відсутністю у його діях складу злочину.
* * *
Абревіатурі РАТАУ, придуманій нашим славетним попередником Володимиром Івановичем Нарбутом, судилося довге існування – сім десятиліть, аж до того дня, коли агенція отримала теперішню назву.
Українське національне інформаційне агентство “Укрінформ”.
За сто вісім років, що минули від часу створення агенції, в її історії, як і в українській загалом, сталося безліч подій. Але, на превеликий жаль, як і тоді, в 1918-му, Україна знову переживає драматичні часи, на її багатостраждальній землі знову палає вогонь смертоносної, руйнівної війни. І її розпалювачі – тепер уже внуки й правнуки сумнозвісного Муравйова та його ординців. Вони знову хочуть поставити нас на коліна, повернути в імперське ярмо. Але часи докорінно змінилися. Тоді, 108 років тому, Європа і США від нас відвернулися. Тепер вони, як і весь прогресивно-демократичний, цивілізований світ, – нас підтримують. І Україна вже зовсім не та. За три з половиною десятиліття незалежності вона сповна відчула всі переваги вільного від ненависної імперії життя і незалежного розвитку.
…Під час директорування в Українській телеграфній агенції Дмитро Донцов вів щоденник. На його сторінках знаходимо, зокрема, запис про зустріч з очільником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським. Той запитав: “Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком?” – “Якраз тому, Мануїльський”, – відповів Донцов. І ще одні слова, точніше – заклик Дмитра Донцова приведемо з його філософсько-публіцистичної спадщини: “Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію”…
Меморіальна дошка на фасаді Укрінформу
І, як свого часу було за Донцова, наша агенція в наші дні веде ретельну хроніку українського життя в усіх його проявах, безперервно висвітлює найважливіші події сучасної світової історії. Вона залишається нині єдиним загальноукраїнським ЗМІ, що творить цю хроніку ось уже сто вісім літ.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агенції Історія Пам'ять Укрінформ Журналіст 100-річчя Укрінформу Преса Журналістка