Екскурсія до Лаври – підтримка жінкам, що втратили близьких на війні 04.04.2026 10:00 Укрінформ Вони визволяються із лещат скорботи. І ридають, і радіють, однак незмінно завзято жадають товариства.
Вони гуртуються поблизу центрального входу до Лаври. Звичайна екскурсійна група – різних вікових категорій, строката, жвава, щоправда, винятково жіноча. Дехто з цих 15 жінок розмовляє в тісному колі, регоче і кепкує, дехто стоїть віддалік, комусь весело, а деякі мають вигляд, наче замкнуті у власному світі, ніби бережуть у собі щось надзвичайно дороге, що важко зберегти і не виявити зовні.
Київ. Лавра. Ранок.
А насправді ця група – вдови та матері загиблих і тих воїнів, що зникли безвісти. Зібрала їх разом волонтерка Оксана Левкова (інтерв’ю з нею буде в «Укрінформі» найближчим часом). Оксана величає цих жінок дещо по-іншому: «Матері та дружини полонених, замучених, полеглих і зниклих безвісти».
Волонтерка Оксана Левкова.
У нещодавно відкритій для відвідувань Києво-Печерській лаврі групу поведе Юлія Візір, мати загиблого моряка, котрого супротивники вбили два роки тому. Ми розмовляємо трохи із Юлією, досвідченою екскурсоводкою, – зазначає, що хотіла зробити щось для матерів та дружин. Запропонувала безоплатно провести екскурсію «для своїх», а зібрала бажаючих уже Оксана, як організатор.
Передбачений сонячний день інколи приховує сонце, але навіть за доволі прохолодної погоди одна із учасниць, побачивши з нами фотографа, скидає куртку. промовиста футболка. Показовий жест. Вони насправді тут не тільки для того, щоб заслухати екскурсію. Вони тут, щоб нагадати, щоб не забували про їхніх хлопців, щоб робити хоча б якісь кроки для сподівання…
Екскурсія має не одну мету.
Запитую в Юлії Візір, чи були подібні випадки екскурсій, стверджує, що за 30 років праці – жодного. Чому зважилась запропонувати екскурсію для цих жінок? «Та тому, що я така сама, як і вони». Перша подібна екскурсія, мабуть, припала до душі багатьом. І це цілюща історія, на думку співрозмовниці. «Лавра – це ж не лише релігійна святиня. Це такий простір, де кожен може віднайти собі своє власне місце, тому що тут і про архітектуру, і про мистецтво, і про історію, і про літописання, і про дослідження, ну, будь-що».
Тим часом Юлія розповідає минувшину Лаври, переповідає про головні споруди і проводить екскурсанток до Ближніх печер, які нещодавно частково відчинені для відвідування. Війна, можливості зайти всюди, безсумнівно, обмежені. Наприклад, Дальні печери ще й досі зачинені. Однак навмисне для жінок можливість пройти трохи далі надають, але це «секретні» домовленості. Що суттєво: погляд Юлії на розвиток Лаври, безумовно, з української позиції. І звичайно ж, питання російської церкви, боротьби за культурні надбання порушується під час екскурсії неодноразово.
Юлія Візір.
«Дівчатка» – так звертаються вони одна до одної. Оксана Левкова, котра «тримає руку на пульсі», координує і супроводжує групу, піклується жінками і вкрай відповідальна щодо їхнього емоційного комфорту. Приміром, ми довго домовлялись про участь журналістів в екскурсії – формат, час і специфіку, адже для Оксани важливий душевний комфорт кожної з них. Щоб не «дошкуляти» зайвими запитаннями, фотографуванням, розмовами. Оксана готова розповідати про долю кожної з них: «Я самостійно все роблю у проєктах, втім найбільша частка підготовки – це подолати скептицизм жінок. Бо вони не схильні будь-куди їздити. Кожна у своєму лихові. Жахливе горе, жахливе. Зараз в однієї із них гостра фаза, вона ледь дихає. Їй буквально вчора повідомили, що сина вбили на Гуляйпільському напрямку. Їй дуже зле. Але вона прийшла сюди. Не чіпайте її нині».
Шлях до Ближніх печер.
Водночас жіноча команда рухається холодними коридорами підходу до печер, де їх супроводжують оповіді про український спротив і силу в святині української церкви. І ці оповіді вони слухають по-іншому, сердечніше. Оксана Левкова переповідає, що після «визволення» Лаври від російських ченців пропозиція Юлії Візір викликала в неї особистий захват, адже Оксана до війни досліджувала епоху Івана Мазепи, благодійника багатьох місцевих споруд, якому ще чимало десятиліть тут таки читали анафему. Тоді, зізнається, бувати в цих стінах було морально тяжко.
Вже після півторагодинної подорожі запитую нашу екскурсоводку, як працювалося в Лаврі раніше. Юлія дипломатично каже: «важко», «траплялось усяке». З її слів, було відчутно тиск і невдоволення церковників роботою працівників заповідника (територію Лаври до 2025 року займали УПЦ МП, Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» та ще низка державних установ).
Відвідування печер.
Чисте і навіть сонячне подвір’я Лаври сповнене тишею і невеликими групами відвідувачів. «Дівчатка» йдуть перекусити у сусіднє кафе і далі в них за планом поїздка на вечерю у Бровари (так тепер правильно пишеться українською містечко біля Києва, історична мовна справедливість, – ред.)
Краса весни
Прощаємося з Юлією Візір, з котрою йдемо до виходу. Запитую, чи недарма вона запросила цих жінок. Так, хоча їй важливо бачити спільноту, єднатися і ставати силою. Утім, біль таких жінок, сотень і тисяч жінок залишається у тісному родинному колі, – про них обмаль пишуть, розповідають, вони мало куди виїжджають, особливо у містечках і селах. Часто жінки приречені на самотність і мовчання. «Ну, мені загалом здається, що це коло матерів, дружин малопомітне у медійному плані. Малопомітне тому, що люди не схильні зустрітися із втратою», – зазначає Юлія.
А якщо йдеться про втрату батьками дитини, «то люди взагалі не знають, як там себе повести, як там себе поставити. А така спільнота, вона направду дуже б не завадила. От Оксана робить поїздки по Одещині, Рівненщині. І це дуже класно, дуже цінно. Але так, таких проєктів можливо було б зробити багато».
У Юлії Візір воювали і чоловік, і син. Син загинув на війні два роки тому. «Він поліг на морі, був військовий моряк. Знаєте, про військових моряків дуже мало інформації, дуже мало, – що вони роблять, що вони взагалі існують. Але якщо якісь «Шахеди» не долітають до Одеси чи області, то це, власне, їхня робота. Ну і ще дуже-дуже багато різноманітних завдань виконують, як-то контроль берегової лінії. Мені розповідали, що нині у світі підручники переписуються, де мова про стратегію морських боїв, адже робили ставку на величезні авіаносці, крейсери. А виявилось, що найбільш ефективні маленькі катерки та морські дрони».
П’ємо каву. За столиком нас четверо – Оксана Левкова, Світлана Шевченко, Людмила Виноградська. Світлана втратила на війні чоловіка, Владислава Шевченка. Їхня родина з Маріуполя. Капітан Шевченко («Борода») поліг у 2022 році під час оборони Маріуполя, прикриваючи пораненого товариша, однак сам зазнав смертельних поранень.
Людмила Виноградська та Світлана Шевченко (праворуч).
Людмила Виноградська, киянка, мати загиблого на війні єдиного сина. Снайпер розвідувальної роти 46-ї десантно-штурмової бригади Олександр Виноградський поліг 5 січня 2023-го у контактному бою із «вагнерівцями» в Соледарі.
Запитую, як їм екскурсія. Світлана: «Дуже цікаво, справді багато нового, мені сподобалось». Міла: «Я прийшла за позитивними емоціями і я їх здобула». Подібні екскурсії – це нечаста подія для жінок. Якщо для Міли, киянки, є змога отримати інформацію про заходи від міського мілітарі-хабу, то Світлана, яка виїхала з Маріуполя, все ще залишається наодинці з болем та втратою. Її «віконце» – це ті заходи, які пропонують знайомі, волонтери. «Я досі себе вважаю переселенкою і, щиро кажучи, навіть не дуже в темі, куди звертатись, і документи не всі маю в порядку».
Оксана Левкова пояснює, чому важливо особисто знайомитись із кожною такою жінкою: «Я з ними навмисно перезнайомлююся в різних куточках України. Їх дуже багато. Це сотні тисяч жінок, а сотні із них у мене в блокнотах, які очікують на мої тури. Чому я вживу з ними знайомлюсь? Та тому, що онлайн писати і запрошувати — це безглуздо, тут якась Оксана з Києва пише: «Приїжджайте на мої тури». Ну зрозуміло, що вона не поїде на тури. Тому на екскурсію ми можемо зібрати людей у межах трьох днів. Але перед тим ти спробуй пробийся до них».
Світлані Шевченко непросто наважитись зі своїм горем виходити «у люди». Її ранять слова, погляди, необмірковані фрази. Щодо можливості об’єднуватися таким жінкам обидві співрозмовниці дещо скептичні, мовляв, у кожної групи свої проблеми – хто розшукує зниклих безвісти, хто об’єднується із родинами військових частин чи бригад, де служили і загинули рідні. Світлана пояснює на своєму прикладі, наскільки необдумані слова чи чиїсь упередження можуть завдати болю: «Як я можу єднатись, коли відкриваю нещодавно наш чат і читаю розмову, де після відвідин кладовища в Києві одна написала, що довкола могили лише «наших», мається на увазі із західних регіонів. Мовляв, з Донбасу вони взагалі не б’ються за своє. Як мене накрило! Я пишу: «А ви усвідомлюєте, що у нас навіть могил нема». Мені нема куди йти! А якщо і привозять тіла звідти, то тут і земля не така, як у нас. Як тут нас об’єднати?» (Капітан Шевченко «Борода» усе свідоме життя прожив у Маріуполі і з перших днів повномасштабної війни пішов добровольцем, у березні 2022 року поліг у бою на «Азовсталі». Указом Президента України нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Маріуполь перебуває під російською окупацією, дістатись до поховань наших полеглих нині неможливо, – ред.)
Насправді ж екскурсії та мандрівки і головне – спільні обіди та вечері – це можливість побути серед своїх. Міла Виноградська пояснює: «В таких турах просто живеш, їдеш, споглядаєш, розмовляєш. І дуже відчувається, що тебе там чекають, що ти потрібна».
Оксана Левкова уточнює: «Це місце, де можна не стримуватись. Хочеш – плачеш, хочеш – смієшся, хочеш – червона помада. А вдома можуть сказати, мовляв чого ти не так ридала, не так гучно, як треба, або засудити за щось яскраве на тобі».
Ось саме так – з розмовами, подорожами та кавою жінки рухаються далі. Визволяють себе із міцних обіймів скорботи. І ридають, і радіють, однак незмінно завзято потребують спілкування.
Каву випито. Оксана Левкова оголошує «низький старт». 15 жінок швидко гуртуються, домовляються і вибігають з кав’ярні. Їх чекають у Броварях, а туди їм добиратись громадським транспортом, отже слід поспішати. Холодний вітер штовхає їх у спину. Біля Лаври знову тихо…
Фото авторки публікації.
Київська Лавра Екскурсія Полонені Жінки Зниклі безвісти