«Я навчилася «народжувати» гроші з повітря» 16.05.2026 10:00 Укрінформ Сповідь волонтерки Оксани Левкової про 25 років діяльності у громаді, культурні «вилазки» та підтримку жінкам, котрі втратили найцінніше на війні
Видається, що ідея волонтерства виникла в Україні з початком війни – приблизно десять років тому. Життєпис Оксани Левкової – доказ того, що в Україні ще задовго до справжнього російського вторгнення існувала волонтерська громадянська позиція, совість і прагнення розвивати напрямки діяльності там, де держава не бажала, не могла або не мала можливості впливати на власні національні інтереси.
Екологія та захист Карпат у 90-ті, мовні заходи та ініціатива «Не будь байдужим!», орієнтовані на перехід на українську мову молоді на сході та півночі України у 2000-ні, залучення в колорит бессарабського різноманіття, щоб вже звідти, як «своя», фактично знайомити українців з культурами один одного і пов’язувати все це українськими мотивами. Сьогодні – допомога «непомітній» частині війни в Україні, жінкам, чиї діти або чоловіки померли, зазнали тортур, перебувають в ув’язненні чи зникли безвісти. По суті, все своє діяльне життя Оксана шукає ресурси для того, щоб реалізувати державну політику. Мовну, соціальну, культурну.
Про те, звідки з’являються такі люди, як змінювалися пріоритети, що найскладніше та найцікавіше у громадській роботі – у розповіді Оксани Левкової для Укрінформу.
ВОЛОНТЕРАМИ НЕ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ З НАРОДЖЕННЯ, А СТАЮТЬ
Моя стійкість і деяка невибагливість – це не якась набута особливість, це наслідок дуже «не лагідного» виховання. Мій батько – кадровий військовий, і все моє дитинство пройшло в переїздах. Я змінила шість шкіл! Уявіть, що це означає для дитини, коли кожного разу новий колектив, нові класи, нове «засвідчуй, хто ти».
Період життя провела в Хабаровському краї, в Росії. Там були драговини, батьківський аеродром. Ми споживали червону ікру ложками, тому що її було багато, але водночас не бачили жодних плодів. Нуль вітамінів, нуль сонячного світла. А ще була Угорщина, але не та європейська ідилія, яку в Союзі уявляли, а існування за колючим дротом гарнізону. Це було дуже незвичайне дитинство. Часом я розмірковую, що краще б я росла в дещо інших обставинах, але, можливо, саме це зміцнило мене так, що тепер мені мало що потрібно для себе особисто. Це та обставина, чому я змогла 25 років протриматись у громадському секторі – там, де відсутня стабільність, відсутня впевненість у завтрашньому дні, проте є місія.
Я загартована особа. І мій психотип – це те, що дозволяє мені сьогодні працювати з жінками, які втратили на війні найдорожче. Адже щоб витримати їхній біль, необхідно самій бути трохи зі сталі.
ОДНОГО БАЛУ, ЯКОГО НЕ ВИСТАЧИЛО ДЛЯ ВСТУПУ, ВИСТАЧИЛО, ЩОБ ПЕРЕІНАЧИТИ ДОЛЮ
У 17 років я приїхала підкорювати Київ, бажала в Університет імені Шевченка, але мені не вистачило для вступу рівно одного балу. Це була трагедія вселенського масштабу для юної медалістки. Я вирушила до Львова, і зараз вдячна долі за це. Я прожила там вісім надзвичайних років. Студентство, аспірантура… за весь час не було жодної четвірки.
Проте життя постійно підкидало мені «практичну» роботу. Паралельно з навчанням в аспірантурі виступала в ефірах та знімала для різних ЗМІ. І ось липень 2002 року. Скнилівська трагедія. Я, молода журналістка, опиняюся в епіцентрі цього жахіття, фільмую людські рештки, безлад… Це був мій перший досвід зіткнення з масовою загибеллю.
Проте свою «наукову помсту» я все ж таки здійснила: у 2008 році я повернулася до КНУ імені Шевченка і захистила там кандидатську дисертацію. Тема була максимально прикладна – російська та білоруська пропаганда в медіа. Я вже тоді бачила, як вони функціонують, як перекручують реальність. Тоді це виглядало науковим дослідженням, а виявилося, що це тривала підготовка до інформаційної війни.
АБО ТИ ЗАХОПЛЕНИЙ СПРАВОЮ, АБО НЕ ЗАЙМАЙСЯ ЦИМ
Діяльність у громаді розпочалася для мене ще у Львові, з екології. Ми з Ганною Гопко (народна депутатка 8-го скликання, експертка з питань міжнародної політики, – ред.) були зовсім юними дівчатами, але вже тоді «воювали» за Карпати, боролися проти отрутохімікатів на кордоні. Нашим наставником був Володимир Песляк, фотограф Укрінформу, особистість – митець. Він настільки любив гори, що навіть заповів розвіяти свій попіл над ними. Ось така школа була – або ти гориш справою, або не займайся цим.
У 2006-му я потрапила в рух «Не будь байдужим!». Я прийшла туди працювати прессекретаркою, наступного року стала виконавчою директоркою і була дуже рада, що ми не стаємо політичною партією (як це часто траплялося з громадськими ініціативами)… З’ясувалося, що це про автентичність. Ми робили те, що мала б здійснювати держава.
Ми возили рок-гурти на Схід та Південь. «Мотор’ролла», «Флайzzа», «ОtVinta», «Гайдамаки», «Тартак» – це був наш культурний десант. Ми роздавали наші славнозвісні «малинові книжечки» про те, як перейти на українську. Я пам’ятаю Луганщину та Донеччину тих років (2008, 2010). Я не бачила там «вати», до нас приходили сотні юнаків та дівчат, спраглих до всього українського. Просто держава тоді була до них байдужа, а ми – ні. Ми знімали фільми про Холодний Яр, вигадували конкурси про Мазепу і возили туди, де їхньою популяризацією, м’яко кажучи, ніхто не займався. І коли мені говорять, що Донбас «завжди був такий проросійський», я кажу: ні, ми просто не встигли його полюбити на державному рівні.
ІСТОРІЯ ПРОЄКТУ «СЕКС»: НЕ ВАРТО ПОДАВАТИ ДО СУДУ НА РЕТРОГРАДІВ
Був у моєму житті період, коли я намагалася змінити систему зсередини – три роки викладала журналістику у Вінницькому педуніверситеті. Це були часи Януковича і Табачника.
Ми зі студентами-філологами, молодими і сміливими, вигадали проєкт «СЕКС». Звісно, це була провокація, але в назву ми вклали абревіатуру: «Сучасне Епатажне Креативне Слово». Ми подорожували по школах, навіть у Крим, розповідали про сучасну літературу, про те, що українське – це круто, драйвово і сексуально також.
Проте система такого не прощає. Ректор університету, такий собі «фізрук за покликанням», який отримував нагороди з рук Табачника, вирішив мене позбутися. У місцевій пресі роздмухали скандал: «Викладачка вчить дітей сексу!» Це було так низько і нелогічно, але факт залишається фактом: мені раптово констатували, що зі мною припинено співпрацю. Це був 2013 рік. Наш, з руху НББ («Не Будь Байдужим!», – ред.), юрист Юрко Фартушний (він воює з 2014-го року, людина неймовірної честі) казав: «Оксано, позивайся до суду! Це ж ідеальний кейс, ми їх розіб’ємо!» А я подивилася на це все і зрозуміла: у мене надто багато реальної роботи в цій державі, щоб витрачати життя на судові процеси з ретроградами. Я просто пішла. З того часу я більше не викладаю у вишах.
ЯК НА ВЛАСНІ ЧИ ЗІБРАНІ КОШТИ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА
Один із моїх найскладніших і найулюбленіших проєктів – це «висадка» в Ізмаїлі. За три роки до повномасштабного вторгнення я усвідомила: Бессарабія – це «біла пляма» на мапі українських сенсів. Там гагаузи, болгари, албанці, і всі вони живуть у полоні російського телебачення, до них Україна просто не добирається.
Я зняла там квартиру і почала возити туди український контент. Книжковий також. Просто тоннами. Юрій Андрухович якось підколов мене: «Оксано, це ж культура, це піднесене, як Ви можете тут вживати слово «тонни»?!!». А я йому: «Юрію, у мене спина зіпсована через вашу культуру!». Тому що я ці пакунки з книжками на собі тягала.
Коштів на це держава не давала. Грантові фонди тоді цікавилися СНІДом чи екологією, але не «зшиванням» країни. І я навчилася «генерувати» гроші з нічого. Я робила гастротури, продавала через Facebook знамениту дунайку (особливий вид чорноморського оселедця (Alosa immaculata), вино, місцевий крафт – а на ці гроші купувала для шкіл карти України, портрети наших героїв, книжки. Деякі мої колеги – науковці крутили пальцем біля скроні: «Кандидатка наук продає рибу? Яке приниження!» А я вважала це честю. Тому що якщо риба допомагає придбати мапу України в клас, де її ніколи не було, то це найкраща риба у світі.
Я виселилася з тієї квартири в Ізмаїлі буквально за декілька тижнів до 24 лютого. Так трапилось, що власниця її продала. Проте той досвід, коли ти заходиш у середовище як «своя», коли ти розмовляєш з людьми про їхній побут, а потім делікатно інтегруєш туди українські сенси, оце і є справжня державна політика. Тільки робила її я сама на власні або зібрані гроші.
24 ЛЮТОГО: ВІДКРИТА РОЗМОВА З СОБОЮ
Коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене, як і в кожного тоді, напевно, відбулася дуже сувора і відверта розмова з собою. Це той час, коли всі твої попередні здобутки, статуси й регалії раптом зважуються на терезах дійсності.
Я глянула на свою дисертацію, на ті одинадцять років життя, які я «вклала» в науку. Стажування в МГУ імені Ломоносова (тоді це ще було можливо), копання в архівах Білорусі, відрядження в Сполучені Штати, робота в Бібліотеці Конгресу США… Це був величезний пласт часу й енергії. Теоретично, я могла б зараз повернутися у вищу школу, сісти в теплий кабінет і займатися «піднесеними матеріями».
Проте усвідомила одну річ: не можу я займатися теорією, коли навколо суцільна практика виживання, смерть і біль.
Моя основна тема зараз – це сільські жінки, які є матерями або дружинами загиблих, полонених, зниклих. Подивіться: 70% українців у містах, а інші ж – у селах. За всіма опитуваннями вони менш впевнені в собі, у них менша тривалість життя, у них «все погано». Я останні три з половиною роки стукаю до них, їду в ці віддалені села, вмовляю їх нарешті зайнятися собою.
ГАСТРОТУРИ ДЛЯ ОБДІЛЕНИХ УВАГОЮ
Ви не уявляєте, який це труд – забрати таку жінку у гастротур. Я її запрошую на триденну подорож Україною, вона начебто хоче, а потім каже: «Мене чоловік не відпускає». Або інша історія і це моя «улюблена»: я витрачаю на пані цілий день у Рівному, воджу по кафе (на які ще потрібно в меценатів кошти випросити, адже я ж не в полі з нею буду вести розмови по душам!), пояснюю, що їй потрібно розслабитися, відпочити. Вона два місяці каже: «так – так – так». А потім я телефоную, а вона: «Ой, вибачте, у мене вчора гусенята вилупилися, я не їду».
Ці гусенята… Я їх ніколи не забуду.
Або травень. Ну це ж «помідори»! Як ви могли подумати, що сільська жінка у травні кудись поїде? У міських є доступ до інформації, вони якось намагаються вирішувати свої проблеми, шукати на своїх робочих місцях собі заміну. А в цих кнопкові телефони, вони не звикли до психологів. Знайти їх, витягнути – це жах, це довго, це дуже важко. Це треба пробивати скептицизм місяцями, доводиться вибудовувати цілі схеми. Наприклад, жінці в Дніпрі повернули з Росії закатоване тіло рідної людини, там повний шок. Я через подругу, обхідними шляхами переказую, що є такі тури. І, звісно, з першого разу «вмовити» їхати відпочивати найчастіше не вдається.
Нерідко від них чую: «Та ви що? І це ми будемо в готелі і нас будуть обслуговувати? Це надміру розкішно». І ще один привід поплакати зараз у цій ситуації, що багатьом із них ніхто ніколи не готував сніданок, їхній улюблений сніданок. Такий, як люблять саме вони, а не діти, чоловік чи гусенята…
Проте коли вони приїжджають, обділені увагою, на ту ж Рівненщину, де персонал готелів з ними по-королівськи розмовляє, де їм безкоштовний проїзд роблять… Вони плачуть і в інтерв’ю місцевим журналістам зізнаються, що в них вдома так їх не приймають, як тут. Або успішна киянка, мати загиблого – їде в іншу область, і їй там все подобається. І це важливо, адже раніше вона проклинала всю Україну, казала, що в Україні вдови та матері загиблих нікому не потрібні. А так вона бачить: країна інша, у столиці не зрозуміли, зате в якомусь віддаленому від центру регіоні чудово прийняли.
ЇЖА – ЦЕ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ ВІЙНІ
Часто думаю про те, чому саме гастрономія стала моїм інструментом. Джайлз Дьюлі, британський документальний фотограф, кулінар, письменник і гуманітарний активіст, після втрати трьох кінцівок в Афганістані, присвятив життя висвітленню доль цивільних у воєнних конфліктах, зокрема в Україні. Як волонтер, він популяризує ідею їжі як антитези руйнівній силі війни. Дьюлі працює з Анджеліною Джолі над благодійними проєктами у фонді «Спадщина війни», у своєму інтерв’ю гарно сформулював те, що я намагаюся довести діями. Він сказав: «Їжа – це протилежність війні».
Це неймовірно влучна теза. Війна – це завжди руйнування, хаос і ненависть. А їжа – це спосіб об’єднати людей. Джайлз, хоч і британець, обожнює нашу українську традицію великих столів. Найкраща їжа – це завжди спільна їжа. Він каже: «Я люблю супроводжувати історії смаколиками». Це ж наша з вами тема! Він їздить на прифронтові території, а там жінка, яка ховалася з ним в льоху від вибухів, дістає банку помідорів і просить: «Передай Анджеліні Джолі». І він привозить цю банку, потім робить цілу вечерю навколо цієї однієї банки помідорів, розповідаючи історію цієї жінки. «Їжа – найкращий оповідач», – каже він.
І я так само. Коли я приїжджаю вивчати регіон, куди хочу привезти жінок, я спочатку йду в ресторани. Розмовляю з власниками, прикидаю, чи зможуть там розміститися мої 15 чи 25 жінок. Я хочу, щоб вони приїхали туди як королеви. Щоб вони сіли за той стіл, скуштували ту дунайку чи місцеве вино. Це і є мій відпочинок – подивитися, як вони будуть там перезавантажуватись. Адже через ці смаки, через спільний стіл вони хоч трохи повертаються до життя.
ЯК ЗБИРАТИ ЩОРАЗУ 120-150 ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ НА ГАСТРОТУР ДЛЯ ЖІНОК
Мене останнім часом асоціюють з дунайкою. Журналісти говорять: «Оксано, ви такий геніальний маркетолог, так розкрутили проєкт». А я сміюся. Люди, дунайка – це простий проєкт! Це унікальний смаколик, там багато омеги, вона просто смачна. Я не вкладала роки на те, щоб її популяризувати.
Або спробуйте популяризувати Мазепу! Ось у 2008-му році жити постаттю Мазепи, тягнути його до 2012-го – ось це було складно. У мене є набагато складніші інформаційні продукти, які треба «продавати» суспільству. А дунайка – це наче метод згенерувати кошти з повітря (частина із грошей, які сплачують люди за дунайку у короткий сезон її вилову йдуть на оплату турів для жінок, – ред.) Один такий чотириденний тур для групи мам і дружин полонених, зниклих і загиблих коштує 120–150 тисяч гривень. Я мушу не вилазити з Фейсбуку, «наклянчувати» ці суми, звітувати перед усіма… Особливо зараз, коли після декількох скандальних ситуацій з волонтерами довіра до них коливається. Це шалена безсонна робота.
МАЗОХІСТКА ЗА ХАРАКТЕРОМ
Раніше була більш раціональна, міркувала розумом. А зараз, через війну, здається тільки серцем. Дуже важко дається війна, стільки горя навкруги. Коли бачиш ці історії жінок… я ніколи не знала, що люди можуть так жити.
Нещодавно в турі була жінка з Одеської області. Вона п’ять днів нашої мандрівки трусилася, тому що «сусід стріляє в її кота». Ви розумієте? У неї син зник безвісти у Кринках, вона сама без чоловіка підняла п’ятьох дітей. У неї померла донька десять років тому, і вона виховувала ще трьох онуків від цієї доньки, а сусід стріляє в її кота, і це їй не дає спокою.
А в цей час у Києві громадські активісти в гарних костюмах п’ють каву і запрошують на форуми одних і тих самих «зіркових» спікерів, дарують “стопіццоті” брендовані чашки. Пригадую, що 20 років тому кошти на українські ініціативи доходили, умовно кажучи, максимум до Ворзеля. А ти, «відомий» волонтер, поїдь у глибокі села Одещини! В села Донеччини! Ти ж не слабак, з телевізора не злазиш! Проте ніхто не бажає. Тому я беру найскладніше. Мабуть, я мазохістка за вдачею.
Мені 45 років і в мене один шлях – заробляти на це все далі, підтримувати цих жінок. Якби проблеми не було, я б цим не займалася. Я ж думала, що буду просто викладати журналістику, і мене це влаштовувало. Проте затягнуло, бачите…
БІДА, ПРО ЯКУ БУДЕ ВАЖКО СЛУХАТИ НАЙБЛИЖЧИМИ ДЕСЯТИЛІТТЯМИ
Мені не потрібні тонни грошей, мій особистий щодень – досить невибагливий. Проте психологічно… це важко. У мене шалене безсоння. Я зверталася до фахівців, проте що вони скажуть? Слухати почуті мною від жінок методи катувань, які раз у раз виникають у моїй голові, психологи найближче десятиліття навряд чи захочуть.
Я проінтерв’ювала вже понад 400 жінок. Як я тримаюся? У мене є свої секрети – наприклад, спортклуб. Я в свої 45 сідаю на шпагат, роблю всі найважчі розтяжки, стійки… Це допомагає, тому що й фізичне навантаження в моїй роботі колосальне.
Я дуже люблю свій житловий масив на Київщині. Там чудова природа, ліси, які тягнуться аж до Житомира. Там працювали ландшафтні дизайнери, все дуже гарно, тому можна навіть не мати дачі. Це моє місце сили, де я можу хоч трохи відключитися.
Мене кликали в політику багато разів. Проте я не йду. Там необхідно «забарвитись» у якийсь колір, сповідувати партійну культуру. А я успішно не забарвилася за 25 років. Можливо, колись, коли набридне «діяти» в полях… проте поки тримаюсь. Кров рухається, лімфа рухається – це корисно для здоров’я. Лікарка радить мені менше працювати. Хіба ж це реалістична порада?
Нещодавно сталася історія, яка мене трохи «підлікувала» емоційно. Мені зателефонували з Посольства Євросоюзу в Україні. Говорять: «Пані Оксано, ми Вас обрали для вручення мікрогранту: 1000 євро. Приїжджайте на сніданок з пані послом Катаріною Матерновою».
Я прийшла туди, долучилася до інших громадських активісток, політичних лідерок… І мені розповіли неймовірну історію. Виявляється, дехто американка на ім’я Бренда почула радіоновини з Києва. Послухала, як ми тут живемо під обстрілами, як працюємо, і написала посолці: «Я дивлюся на цей заморожений, проте живий Київ і хочу щось зробити. Ось вам 500 доларів – передайте їх комусь, кому важко і хто, незважаючи на все, бореться».
І посолка обрала мене, перед тим долучивши і свої гроші. Цей формат фандрейзингу має назву «matching» – це коли до певної суми додаються партнерські кошти, 50/50.
Ці кошти дають надію, що ми зможемо вивезти на реабілітацію ще більше жінок. Тому що я не можу зупинитися. Поки є мами і дружини, які плачуть у порожніх хатах, я буду «генерувати» гроші, буду домовлятися, буду везти їх до моря. Тому що це і є те, за що ми воюємо: за людину і її здатність витримати цей жах і залишитися людиною.
Записала Ярина Скуратівська, Київ
Фото в публікації Володимира Тарасова, Укрінформ.
Історія Волонтери Жінки Війна з Росією