8 Березня між радянським ритуалом і новою солідарністю жінок 08.03.2026 10:00 Укрінформ Чи зможемо ми остаточно розвінчати радянське «свято весни» та повернути цьому дню під час війни його правозахисний зміст?
Ще декілька років тому напередодні 8 Березня в українських містах говорили як про другу річницю професійного успіху флористів. І в цьому жарті є чимала частка правди. Вулиці були заповнені відрами з тюльпанами, мімозами або нарцисами, а в громадському транспорті можна було побачити різного рівня «представників»: хтось пишався дорогими букетами та пакунками, а хтось – лише однією квіточкою. Це було очікування того «дня весни та чудової статі», який ми отримали у спадок від радянського минулого.
Разом з тим, звернення феміністок замислюватись більше про значення жіночого дня і прав жінок, а не чекати на квіти та подарунки, вилилися у лозунг «Квіти – клумбам, жінкам – права». І воно сприймалось багатьма як «лівацький» поганий тон, який руйнує святковий настрій. Автору колись довелось бути свідком того, як у самому серці столиці Ходу жінок охороняли чисельні конвої поліції. Учасників тоді проводили до метро, яке закривали спеціально для інших людей, щоб вони могли безпечно дістатись додому. Це виглядало дивним контрастом в Європі XXI століття: з одного боку – вічний маркетинг «ніжності та краси», з іншого – реальна небезпека і ізоляція тих, хто вийшов говорити про права людини.
Проте зараз складається враження, що сприйняття «свята» з привітаннями, квітами та святкуванням у суспільній думці втрачає популярність. Такі, принаймні, дані соціологічних досліджень групи «Рейтинг», які показали тенденцію: все менше українців мають бажання святкувати 8 Березня. Згідно з їхніми даними, цього року такий намір висловили 45% респондентів. Натомість більше половини опитаних (52%) заявляють, що не планують відзначати. Для порівняння: п’ять років тому (у лютому 2021-го) 8 Березня святкувала майже «конституційна» більшість – 68%.
Інфографіка: Рейтинг Груп
Але чи займе місце «свята весни» основний сенс цього дня – правозахисний – ще невідомо. Зрозуміло, що тут могла б допомогти комунікація на рівні держави з простими і зрозумілими визначеннями: що ми святкуємо або відзначаємо? Поки що такої відповіді не прозвучало, послухаємо тих, кому не все одно.
Я поцікавилась у соціальних мережах про асоціації з радянським 8 Березня; відповіді сформували різнобарвний, але досить типовий опис нашої спільної травми та ностальгії.
Для когось цей день залишився у пам’яті як теплий родинний звичай. Надія Звягіна, журналістка, згадує тюльпани та батька, який готує сніданок, поки вони з мамою йдуть на прогулянку магазинами. Схожі світлі моменти описує і волонтерка Наталка Позняк, згадуючи ранкові тюльпани від тата. Однак вже тут з’являються перші ознаки дитячої розгубленості: письменниця та редакторка Марина Муляр розповідає, як клеїла листівку для мами, вимазавшись клеєм по лікті, намагаючись бути «акуратною дівчинкою, здатною до рукоділля», хоча внутрішньо це було непросто.
Коментарі учасників опитування.
Більшість же коментарів відгукуються естетикою «брудного розталого снігу», про яку пише колега Ольга Демченко, згадуючи дешеве шампанське у пластикових стаканчиках та зів’ялу мімозу. Бізнесмен Сергій Бадік та дослідниця етикету Тетяна Білоконь-Сокульська лаконічно фіксують цей запах – мімоза, запашна і ніжна, яка водночас стала для багатьох майже символом епохи.
Проте за цими квітами часто приховувалась байдужість або й явна мізогінія. Олена Білоус, викладачка, вдова загиблого воїна, згадує радянські віршики про те, що «празднік мам» приходить лише в той дім, де діти «пол для мами подметут». Ця ідея «допомоги мамі раз на рік» міцно закріпила статус жінки як єдиновідповідальної за домашні справи у сім’ї.
Особливо часто згадують дописувачі «колективне» привітання на роботі або в школі. «Згадую жалюгідну гвоздику в подарунок. Я завжди залишала її на роботі, бо соромилася цього вітання оптом – ніби я як жінка не здатна бути для когось єдиною і неповторною», – розповідає дитяча письменниця Зірка Мензатюк.
Цю «оптовість» підтверджує і журналістка Ярина Ревчук, згадуючи вимушені подарунки від однокласників, які були лише «відплатою» за 23 лютого. Науковиця та соціологиня Людмила Малес описує впізнавану картину: тюльпани на резинці, п’яні чоловіки та жінки, які замість відпочинку активно нарізають салати й роблять бутерброди. Ольга Ринк-Кордун, письменниця, досі здригається, згадуючи тисняву в переповненому автобусі, де чоловіки напідпитку з жалюгідними букетами ледь не зламали їй, тоді маленькій і худій дівчинці, ребра: «8 Березня ненавиджу. Вдома ніколи не святкували. Мімози, гвоздики як символ свята досі не люблю, брррррр».
Ольга Бавдис, радіожурналістка, слушно зауважує, що живучість таких квіткових свят пов’язана з простим браком позитивних емоцій та уваги в той час. Але сьогодні, коли Україна проходить через випробування війною, ця «увага» змінюється.
З плином часу журналістка Марія Пінчук зауважує, що гасла цього дня «звільнити жінку від домашньої праці» є спробою нав’язати стереотипи та закріпити нерівність: «Вже тоді, в 70–80-х, це було не про рівні права чи взагалі про повагу до жінки, а про дуже стереотипізовані шаблони». І додає: «День боротьби жінок за рівні права має право бути, але це точно не свято весни, краси і жінки».
Проте серед цього різноголосся лунає і важливе питання від тієї ж професорки Людмили Малес: чому ми так легко погоджуємося називати цей день «совєтським праздніком», віддаючи ворогу право власності на міжнародний рух, якому понад 140 років? Це питання стає ключовим для нашого теперішнього.
Пусті гасла і «показуха», про яку згадує Ольга Карпенко («Чомусь я цього свята не люблю. Може, тому, що дитинство і юність пройшли в селі. А знаєте, що в селі не до свят було, більше показуха»), описуючи сільське дитинство, остаточно відмирають. На їхньому місці залишається або тиша, або справжня солідарність, яка вже не потребує мімози чи солодких листівок вітання жіноцтва… З чим вітають?
З ЧИМ, ВЛАСНЕ, ВІТАЄМО?
Якщо ми хочемо зрозуміти, чому радянське 8 Березня перетворилось на ланцюжок асоціацій весна-квіти-краса замість подолання і проговорення проблем рівності та гендерних питань, нам варто придивитися, що відбувалося на кухнях решту 364 дні на рік. Тамара Злобіна, кандидатка філософських наук, керівниця ресурсу «Гендер в деталях», пояснює зміну фокусу як частину ідеологічної діяльності СРСР і тонкий механізм маніпулювання сенсами.
Тамара Злобіна. Фото надане авторкою.
Для Тамари радянська та пострадянська традиція «жіночого дня» завжди була повною абсурду. Протягом кількох десятиліть цей день відзначався промовами та привітаннями чоловіків-керівників чи політиків, які виходили на трибуни з пафосними словами: «Вітаємо наших жіночок! Ви у нас найніжніші та найкрасивіші». У самій цій мовній конструкції Тамара бачить неприховану зверхність – ніби жінка є власністю («наша»), окрасою колективу, яку раз на рік виставляють на показ, щоб зробити комплімент. Проте не можна не визнати і факт, наскільки самі жінки чекали на цей день і як щиро засмучувалися, якщо ритуал не відбувався.
Відповідь на те, чому це «свято» стало таким бажаним, Тамара знаходить у метафорі, яку колись використали феміністки в Чернівцях. Вони провели акцію про «конячку Марту» – тяглову тварину, яку раз на рік виводять зі стійла, чистять, годують чимось смачним і одягають вінок на голову на знак подяки за те, що вона важко працює весь рік.
«Я згадую свою старшу колегу, яка з пієтетом розповідала, що на 8 Березня чоловік і син роблять їй сніданок і (вона особливо на цьому наголошувала) миють посуд. І я подумала: а в інші дні вони, виходить, посуд не миють?
В СРСР, та й часто в сучасній Україні, жінки перевантажені домашньою роботою. На них припадає від 70 до 90% роботи по догляду. В ситуації, коли цей нескінченний побутовий марафон вважається виключно жіночим обов’язком, один день, коли тобі подарували квіточку і помили за тобою тарілку, справді може здатися раєм. Це дуже сумний показник того, наскільки жіноча праця не цінується протягом року».
Втім, радянський спадок свята, на жаль, стає застереженням для багатьох, мовляв, це «ліва» ідеологія. Сьогодні 8 Березня в Україні часто ігнорують, називаючи його «лівим» або суто радянським святом. Тамара Злобіна закликає не боятися політичних поглядів і розрізняти ідеологію. На думку експертки, в Україні слово «лівий» перетворилося на щось страшне лише тому, що тривалий час під цією назвою працювали проросійські чи ностальгуючі за радянським минулим сили, яким насправді було все одно до прав людини.
Справжні ліві ідеї зараз втілюються в Європі і стосуються гідної оплати праці працівників, якими ми всі є. Втім, історія 8 Березня і справді пов’язана з соціалістичним рухом і Кларою Цеткін, яка запропонувала цей день як момент солідарності на конференції в Копенгагені у 1910 році. Але те, що СРСР привласнив цю дату, не робить саму ідею боротьби за права власністю Кремля. Більше того, у 1977 році саме ООН запровадила цей день як міжнародний, остаточно вивівши його з-під монополії соцтабору.
Ми говоримо і про ті альтернативи, якими намагаються замінити цей день. Йдеться, зокрема, про День матері чи День української жінки (цього року активно почали вітати на рівні соцмереж на день народження Лесі Українки; на сайті ВР зареєстровано постанову про реєстрацію цього дня). Тамара Злобіна ставить питання: чи отримають вони такий самий рівень впливу і сенсів, як 8 Березня?
По-перше, не всі жінки є матерями, і «зводити роль жінки лише до материнства – це знову заганяти її в рамки однієї функції». По-друге, нові свята поки нагадують ті ж самі зразки радянського 8 Березня, лише з національним колоритом: «Ми бачимо, як День української жінки починає обростати справжньою «шароварщиною» у стилі Viber-листівок: «наші україночки наймиліші та найрозумніші». Леся Українка насправді ж не була «берегинею», а навпаки – соціалісткою та емансипанткою. «Я за те, щоб було більше свят, але 8 Березня має залишатися днем прав жінок. Не для того, щоб дарувати тюльпани й забувати про жінку до наступного року, а для того, щоб звітувати, як із втіленням рівності насправді», – каже Тамара Злобіна.
Однак війна змінює і сенси, і людей, і наповнення днів. Вже 4 роки, як 8 Березня змінює свій «букетний» настрій. Суспільство дорослішає, болюче і важко: «Ця традиція привітань з «жіночим днем, зі святом весни» під час повномасштабної війни недоречна. Плюс відбуваються потужні «емансипативні» процеси в суспільстві. І думаю, що тут два фактори збіглися: не на часі свято весни і краси під час війни. А по-друге, боротьба за права жінок і міжнародний мир більше підходить під нашу сучасну ситуацію».
Коли ж йдеться про значення дня, то Злобіна радить у цей день чиновникам та керівникам підприємств не дарувати квіти, а розповідати про те, що зроблено для подолання дискримінації, як вирішується проблема сексуальних домагань на робочих місцях, чи створені умови для комфортної праці жінок.
Адже статистика і ситуація з рівністю в Україні все ще далека від ідеалу. Попри законодавчі успіхи, жінки-матері досі заробляють менше (так званий «податок на материнство»), частіше стають жертвами домашнього насильства і мають вищий ризик бідності у старшому віці через менші пенсії.
Можливо, проблема живучості радянського буйства вітань у вихідний день, який і з’явився саме в той період? Тамара вважає, що державний вихідний на 8 Березня варто залишити, хоча це питання дискусійне. Важливо, каже вона, змінити наповнення дня. Наприклад, у Берліні 2019 року цей день зробили вихідним саме для того, щоб люди мали час вийти на феміністичні марші.
«Якщо людям так хочеться квітів, що вони не могли від них відмовитися, нехай вони будуть фіолетовими – це колір фемінізму. Жінки можуть дарувати їх одна одній на знак солідарності. Але головним має бути не букет, а усвідомлення: права не дарують, за них борються щодня».
Ольга Попадинець, експертка з гендерних питань, яка зараз мешкає у Британії, має свою точку зору і погляд на причини перетворення дня захисту прав на день весни. Пройшовши шлях від Криму до Ізраїлю та Великої Британії, вона бачить трансформацію 8 Березня не як декомунізацію, а як депатріархалізацію. Для неї це передовсім питання вихолощеного патріархатом змісту, який десятиліттями намагалися приховати за гілочками мімози.
Ольга Попадинець. Фото авторки.
На питання про особисті асоціації з радянським періодом Ольга зізнається: у пам’яті лише білі листівки з червоною вісімкою. Але як фахівчиня вона категорично відкидає тезу, що 8 Березня – це «радянське свято». «Я не вважаю, що це свято колись було радянським в принципі. Те, що Радянський Союз спотворив нам усе, не означає, що День боротьби за права жінок був радянським. Колись у нас і медицина була радянською, і шлюби брали за тими традиціями. Зараз СРСР відійшов, і не варто за це чіплятися», – пояснює Ольга.
Експертка наголошує: зміщення акценту з прав жінки на «свято весни та краси» – це не винахід комуністів, а стратегія патріархату як тоталітарної системи. Патріархату вигідно бачити жінку через призму стереотипів, а не як суб’єкта, що бореться за свої права. Ця тенденція, за спостереженнями Ольги, існує і в Європі, і в Ізраїлі, хоча на пострадянському просторі вона була найбільш агресивною.
Ольга розвіює ще один популярний міф: нібито за кордоном про 8 Березня ніхто не знає і не відзначає. Вона зазначає, що в Англії жіночий рух веде родовід цього дня ще від Мері Волстонкрафт, а пізніша формалізація дати лише зафіксувала такий факт. «Це не національного рівня свято, це загальножіночий рівень, і ми на фоні інших країн виглядаємо ще досить непогано».
Щодо майбутнього цього дня в Україні, Ольга Попадинець пропонує змістити фокус із формальних вихідних на змістовне наповнення. Зокрема, пропонувати в школах просвітницькі проєкти, обговорення книг, проєктів чи ідей феміністичного спрямування. І тут, у контексті сучасного вигляду дня 8 Березня, Ольга пропонує лишити традицію подарунків, але підтримати революційний підхід до них. Я б дуже хотіла, щоб у компаніях була традиція дарувати жінкам подарунки, які підвищують їхню вартість як фахівчинь. Курс водіння, підписка на професійні сервіси, навчання. Це не просто «для розвитку», це для подолання історичного розриву та нерівності. Це має бути політична воля великого бізнесу – визнати дискримінацію і дієво її скорочувати».
Війна, за словами експертки, завжди посилює патріархальні наративи про «берегинь» та «захисників». Проте нинішня війна в Україні – іншого, нового типу. Завдяки соцмережам та боротьбі, що передувала вторгненню, голоси жінок-військових та волонтерок стали видимими як ніколи. Жінки більше не мовчать, і це головний інструмент протидії спробам «загнати їх на кухню» після перемоги.
ПІД ЧАС ВІЙНИ НЕ ДО СВЯТ
Наступна моя співрозмовниця – Оксана Левкова. Людина, яка зараз працює з величезною кількістю невидимої жіночої сили і болю. Оксана – волонтерка і організовує тури підтримки для тих, кого війна залишила в тиші: матерів, дружин та вдів військовослужбовців, а також тих, чиї рідні зникли безвісти. Її погляд сфокусований на українській глибинці, де свята взагалі втратили сенс, бо затьмарені болем і дуже важкими емоціями.
Оксана Левкова. Фото із соцмереж
Оксана згадує, що її власне сприйняття 8 Березня формувалося в аскетичній атмосфері військових гарнізонів – від Угорщини до далекого Хабаровського краю. У родині військових, які їздять світом, квіти були рідкістю, але восьмого числа тато завжди приносив мамі та доньці тюльпани. Проте вже тоді Оксані здавалося дивним, що жінка отримує увагу раз на рік, а весь інший час має, за її словами, просто «працювати». Можливо, на це вплинули і розповіді бабусі з Одещини, яка зачитувалася Ольгою Кобилянською, відомою авторкою початку ХХ століття з ідеями жіночої емансипації.
Сьогодні для Оксани 8 Березня – це лише «фон», який проходить повз її щоденну роботу. Завдяки великій аудиторії у фейсбуці вона отримує чимало подарунків, тож Оксана очікує і на 8 Березня такий шквал, часто «насильно» надісланих поштою. Співрозмовниця каже, що зазвичай такі «вітання» передаровує іншим. Проте справжній сенс цього дня для неї зараз полягає не в квітах, а в тому, що вона бачить під час своїх поїздок Україною.
«Мені помітно інше, – ділиться Оксана. – Я завжди вважаю, що треба їздити в глибинку. Те, що ми в Києві в безпеці, не порівняти з тим, що відбувається в селах під Кривим Рогом, на Сумщині чи Хмельниччині. Коли ти приїжджаєш у маленьке село, а там – п’ятдесят вдів, то розумієш, що людям не до свят. За останні роки я спілкувалася з тисячами людей, і повірте, ніхто не святкує, от щиро».
На думку Оксани, трансформація 8 Березня з «Дня весни» на День боротьби за права чи навіть просто в день усвідомлення реальності відбувається на фоні глибокої депресії та біди, якою охоплена країна. Вона зауважує, що в глибині України люди зараз відмовляються від будь-яких урочистостей – чи то дні народження, чи то весілля, де переважає швидкий розпис без жодних святкувань.
«Україна стікає кров’ю, і я не знаю, хто ще може щось святкувати, тим більше 8 Березня. Люди охоплені бідою. Яка там весна, коли навколо стільки горя?» – каже вона.
Для Оксани та жінок, з якими вона працює, цей день став ще однією датою в календарі, яка лише підкреслює прірву між маркетинговим галасом великих міст і німим болем української глибинки, де жіноча невидима сила сьогодні вимірюється не отриманими букетами, а здатністю вистояти під вагою втрат.
І, власне, відповіді Левкової підтверджують результати опитувань, до яких повертаємось. Тут постає логічне питання: чи бачать різницю соціологи та респонденти у поняттях «святкувати» та «відзначати», «свято» чи «день», «квіти чи права», «прекрасна стать» чи «рівна і вільна». Втім, це і є демонстрацією кризи старих сенсів та намацуванням нових-старих. Чи протистояння двох уявлень буде конструктивним та поверне квіти клумбам, а жінкам права – це питання лишається поки що відкритим.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото: Анастасія Горпінченко, Громадське радіо.
Свято 8 березня права жінок