“`html
Спорт, що визволяє ветеранів з лікарень та повертає до активності Репортаж 03.10.2025 11:07 Укрінформ Він також сприяє переживанню великої кількості почуттів, енергії та руху, пошуку товаришів, збору пожертв, а дітям дає змогу поспілкуватись з травмованими
В Івано-Франківську в останні дні вересня відбулася подія адаптивних видів спорту. Її улаштовує другий рік поспіль ініціативна спільнота «Ветераницивільні Петрос», партнером виступає – БФ «Повернись живим». Минулого року подію організували одночасно з Івано-Франківським Frankivsk Half Marathon, щоб акумулювати 1 млн грн на спеціалізоване спортивне знаряддя для ветеранів. Грошей зібрали більше, ніж планували, і їх віддали для військових, які практикують стрільбу з цибулі. Цього разу організатори встановили не менш масштабну ціль – зібрати 2,5 млн грн на придбання візків для ветеранської команди з баскетболу.
Детальніше про атлетів і екіпірування в адаптивному спорті – у репортажі Укрінформу.
СПЕЦІАЛЬНИЙ БАСКЕТБОЛ – РІЧ НЕ З ДЕШЕВИХ
Вранці на майдані біля обласного театру ім. Івана Франка в Івано-Франківську збирають спортивні зони, де через декілька хвилин проведуть дружні зустрічі між ветеранами. Вони з’їхалися з різних куточків України, щоб засвідчити, що після важких бойових дій, відновлення та протезування життя триває.
«В рамках цієї події ми влаштуємо майстер-клас і показовий товариський поєдинок зі спеціального баскетболу. Наразі нас прибуло дев’ять. Це – не повний склад колективу, хоч наш клуб, який ми зорганізували самі, досить молодий. Нам майже півтора року», – говорить капітан, співзасновник і заступник голови клубу «Титани-Львів» Павло Козак.
Павло Козак
Він – цивільний, у активній реабілітації працює понад 25 років. В останні роки сфокусувався на діяльності з ветеранами. Зазначає, зараз їх більшість у Львівських «Титанах».
Розповідає, у Львові спеціальний баскетбол починався ще у двотисячних. Уже тоді спортсменам потрібно було через товаришів і знайомих знаходити для цього спеціальні візки. Наразі, за його словами, ситуація з екіпіруванням майже не змінилась, але «Титани-Львів» вже започаткували власний кубок, а нещодавно, у складі національної збірної, створили справжній фурор у Болгарії, перемігши на змаганнях досвідчених гравців із Вірменії та Румунії.
«Спеціальний баскетбол – недешеве захоплення, але чи це нас колись спиняло? Тепер виникла команда у Рівному, яка дочекалась власних візків. На черзі – Закарпаття та Івано-Франківськ. Переконаний, до кінця року в Україні буде хоча б 10 команд», – додає капітан Львівських «Титанів».
З його слів, найдоступніший за ціною візок для спеціального баскетболу коштує 3–4 тис. євро й вище. Усе залежить від фірми-виробника. В Україні таких поки що немає. Комплектуючі для візків, а це – підшипники, колеса та покришки – регулярно потребують заміни, і вони також коштовні. Проте ці візки вирізняються кращою маневреністю та надійніші за звичайні, оскільки захищають ноги гравців. Тому фестивалі, де збирають кошти на це екіпірування, дуже важливі. А от зібрати команду, на думку капітана, нескладно. Тут потрібні тільки позитивний приклад та інформація.
«Ветерани можуть багато, але часто не знають, куди звертатись, до кого звернутись, на яких локаціях можна випробувати себе у спорті. Життя після травми – це невідома сторінка. Тому вони пробують адаптивний спорт як щось нове чи релаксацію, а це – велика кількість емоцій, енергії, адреналіну, руху. Чи має адаптивний баскетбол перспективи в Україні? Безумовно, але для цього не потрібно очікувати дива, а потрібно самому братися до роботи», – посміхається Павло Козак і йде до своїх «Титанів».
Уже за декілька хвилин стартує ветеранський матч із баскетболу на візках, який присвятили пам’яті військового Тараса Шпука.
ШКОЛА ІНСТРУКТОРІВ – ЦЕ ТРИ МІСЯЦІ ПІДГОТОВКИ
«Адаптивний баскетбол – коштовний спорт, оскільки дорогі візки, а їх потрібно для Івано-Франківська як мінімум 10–12. Маємо надію, що сьогодні вдасться зібрати на це кошти», – каже співзасновниця ініціативи «Ветераницивільні Петрос» Наталка Найда.
Наталка Найда
Наголошує, минулого року на заході адаптивних видів спорту сподівалися акумулювати мільйон, а змогли отримати 1 млн 38 тис. грн, і ці кошти направили на екіпіровку для стрільби з цибулі.
«Також ми започаткували Школу інструкторів для ветеранів зі стрільби з цибулі та створили в області вісім її відділень. Сьогодні наші інструктори, а це – ветерани, які навчались у нас й отримали це обладнання, вже привезли власні команди. Тобто ми цей напрямок розширюємо, щоб люди у невеличких громадах, селах і містечках займались адаптивним видом спорту», – додає Наталка Найда.
Поблизу зони, де починається стрільба з цибулі на кубок «Петроса», найбільше людей. Тут вже зареєстрували понад 40 учасників, проте очікують, що їх стане більше.
«Точної кількості, скільки треба цибуль та стріл, немає. Це – безперервний процес. Усі наші проєкти благодійні. Тобто якщо військовий бажає власну цибулю, то купує, якщо такої можливості немає, користується тим, що маємо. Тому все ламається і потрібно постійно щось купувати», – говорить заслужений майстер спорту, срібна призерка Олімпійських ігор – 2000 Катерина Дубровіна.
Катерина Дубровіна
Укрінформ інформував, як Дубровіна відновила на Прикарпатті вид спорту, який занепав тут десять років тому, і взялася за тренування ветеранів.
Нещодавно Катерина приєдналася до організації Школи інструкторів зі стрільби з цибулі, яка запрацювала на базі Івано-Франківської обласної спортивної школи. Зазначає, аби продовжувати цю ініціативу, слід постійно оновлювати екіпіровку.
«Школа інструкторів – це три місяці навчання, три рази на тиждень. Так склалося, що мене вже не вистачало на всі заходи. Адже й у шпиталях треба було проводити заняття з військовими, й одночасно їздити на турніри в інші міста. А ще у школах на нас чекають діти. Тому ми вирішили заснувати Школу інструкторів. Її вже закінчили 18 військових, і це ще один крок до адаптації ветеранів у цивільне життя, коли вони на своєму прикладі доводять іншим, що спорт допомагає долати будь-які складнощі та психологічні наслідки», – запевняє Катерина Дубровіна.
Зізнається, з весни вона стала до лав Держприкордонслужби. Намагається увійти в режим так, щоб не припиняти тренування. Запитую, чи займається вона ще з дітьми.
«Діти також приходять, іноді наполегливо чекають, коли я запізнююсь на чергування. Усі вони – наша невеличка родина. Коли діти закінчують тренування, то прибувають ветерани, і це позитивно впливає на їхнє розуміння людей на протезах. Діти їх не лякаються, спілкуються з ними, вдячні їм. Таким чином вони набувають досвід взаємодії з травмованими й у майбутньому знатимуть ціну нашого життя, за яке ми вдячні воїнам», – додає моя співрозмовниця.
ВИКЛИКАЄМО ХЛОПЦІВ ЗІ ЛІКАРНЯНИХ КІМНАТ
«Знайомтесь, це – Роман. Він на обласних змаганнях для ветеранів "Воля до життя" вчора виборов чотири нагороди», – розповідає Катерина Дубровіна про військового, який тільки-но завершив реєстрацію на заході.
Роман Семенишин – один із випускників Школи інструкторів зі спортивної стрільби з цибулі. Він обіймає посаду директора дитячо-юнацької спортивної школи у Вигодській громаді, куди повернувся після служби у 68 окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Спортом займається давно. На фестиваль адаптивних видів привіз своїх підопічних – п’ятеро ветеранів, з яких четверо ще відновлюються в Долинській лікарні.
Роман Семенишин
«У цей медзаклад я приходжу раз на тиждень. Там завжди є охочі спробувати стрільбу з цибулі. Я їм кажу, головне – не треба впадати у розпач, а слід рухатись далі. Потрібно змиритися з тим, що таким, як раніше, вже не будеш, але потрібно жити далі», – ділиться Роман.
Розповідає, минулого року йому довелось ці слова сказати самому собі. Після травми поблизу Авдіївки Роман втратив обидві ноги й майже рік навчався пересуватися на протезах.
«У лікарів не було можливостей боротися… Фізичні терапевти навчали мене ходити на протезах. Тоді важливою була підтримка товаришів та рідних. У мене дружина і двоє синів – 12 і 8 років. Нелегко, але якщо працювати і є бажання, то все вдасться», – усміхається інструктор.
Олександр Зірка на фестивалі підтримуватиме свого учня. Ветеран і радник начальника УМВС в Івано-Франківській області також закінчив Школу інструкторів і вступив до спортивного коледжу, щоб здобути кваліфікацію тренера. Цього року він переміг на першості України зі стрільби з цибулі для людей з інвалідністю. Щочетверга Олександр Зірка працює з пораненими в Івано-Франківській обласній лікарні.
Олександр Зірка
«Викликаємо хлопців із лікарень. Їм скрутно. Згадую, я теж не хотів не тільки виходити до людей, а й розмовляти з ними», – згадує Олександр Зірка.
Наголошує, спілкування – це перший крок до життя після травм і війни, а потім варто обирати спорт. Олександр Зірка – з Дніпра, воював на передовій з 2014 року. Минулого року зазнав поранення під Авдіївкою. Хірурги зробили операцію на одній нозі, іншу довелося ампутувати нижче коліна. Близько року Олександр перебував у лікарні. Тепер, за його словами, намагається займатися спортом щодня й заохочувати інших до спорту власним прикладом.
«Вдома я не сиджу. Постійно тренуюсь або працюю з ветеранами. Планую залишитись в Івано-Франківську, оскільки тут знайшов справжніх товаришів, які мене підтримують і сприяють розвитку», – каже Олександр і поспішає до ветеранів-лучників.
СПОРТ ДОПОМАГАЄ ЗНАХОДИТИСЬ У КОЛІ ПОБРАТИМІВ
«Усі види спорту треба спробувати для себе. Навіть якщо на початку це здається не твоїм. Згадую власні перші дні відновлення. Тоді Наталка Найда мене запросила на цей фестиваль. Минулого року я був тільки після реанімації, дуже знесилений. Спочатку було незручно, а зараз ці всі заходи – частина мого життя», – зізнається Артем Передереєв з Донецької області.
Він служив у Третій штурмовій. Поранення зазнав на Харківщині. Минулого року брав участь в «Іграх ветеранів». Наразі закінчує дореабілітацію. Тільки-но повернувся з-за кордону, де проходив протезування.
«Я трохи випав із спортивного життя, зараз повертаюсь. Займаюсь усім потроху. Дуже люблю жим штанги лежачи, стрільба з цибулі також дуже гарно. Зараз є багато ветеранських організацій, які займаються спортом. Це допомагає перебувати в колі однодумців, з людьми, в яких такі самі труднощі. Так легше сприймати світ і зміни, які стались у житті», – запевняє Артем.
Артем Передереєв (на колісному кріслі) та Андрій Якубенко (позаду Артема)
На фестивалі він випробовує себе в петанку, який вже зібрав на майданчику і дорослих, і дітей. Суть гри їм пояснює фахівець управління ветеранської політики Івано-Франківської ОДА Андрій Якубенко.
Він родом із Херсону. Воював з перших днів відкритого вторгнення. Поранення отримав на Миколаївщині під час контрнаступу. Після ампутації руки переїхав із дружиною та сином до Івано-Франківська.
«Минулого року я був на змаганнях стронгменів в Іспанії. Цього року трохи не встиг на національний відбір, через протезування. Зробив біонічну руку за урядовою програмою у Дніпрі», – розповідає ветеран.
«Чи передбачене фінансування на екіпірування за державні кошти? Так. Частково є. Зокрема, у нас розпочата програма ветеранського спорту, проте потрібно пам’ятати, що в державі війна і велику кількість коштів спрямовують на захист. Тому велика подяка тим організаціям, які проводять такі заходи та збори», – говорить Андрій Якубенко.
Він запевняє, команда з адаптивного баскетболу на Прикарпатті точно буде. Каже, головне проявити єдність і підтримку. Адже спорт повертає ветеранів до активного життя.
Фестиваль Івано-Франківськ Реабілітація Ветерани війни Військові Протезування “`