6891 метр над рівнем моря та інші вершини полтавки Наталії Іленко-Лобач 28.02.2026 10:00 Укрінформ Лікарка, доцентка підіймається на найвищі піки планети, де підіймає український стяг, і щоденно біжить в рамках особистого забігу «Біжу до перемоги»
Нещодавно доцент кафедри терапевтичної стоматології Полтавського державного медичного університету Наталія Іленко-Лобач у складі групи українських альпіністів здійснила підйом на найвищий діючий вулкан у світі – Охос-дель-Саладо (6891 м), що знаходиться в Андах на межі Чилі та Аргентини. Підйом був не першим для неї, але пам’ятним.
Про цей пік та підйоми на інші, такі як Кіліманджаро, Маттергорн, Аконкагуа, а також про щоденний біг і задум про Еверест Наталія розповіла журналістці Укрінформу.
15 РОКІВ У ЕКСТРЕМАЛЬНОМУ СПОРТІ
Наталія одразу підкреслює, що не вважає себе альпіністкою.
– Я більше надаю перевагу висотним сходженням і називаю себе висотною сходжувачкою. Мені так більше до вподоби, – каже вона. Пояснює, що альпінізм охоплює не лише висоту, а й технічний елемент, зокрема лазіння по скелях, у якому вона ще не почувається досить впевнено.
Колись у Наталії був перший і досить неприємний досвід скелелазіння. Тоді, згадує вона, стоячи на скелях, щиро молилася, щоб вижити, і пообіцяла собі більше ніколи цього не робити. Зараз вона іноді виходить і на скелі, однак до технічних аспектів, пов’язаних зі скелелазінням, ставиться з пересторогою. Тому частіше використовує щодо себе визначення «висотна сходжувачка».
Загалом екстремальними видами спорту Наталія займається вже близько 15 років.
– Спершу були просто мандрівки, водний туризм. Потім був довгий період життя, коли я займалася шосейно-кільцевими мотогонками, брала участь в аматорських турнірах, – розповідає вона.
Протягом приблизно трьох років адреналін та екстрим надходили саме з мототреків, швидкості, мотоциклів і технічних дисциплін. Наталія – шестикратна переможниця аматорських змагань з мотогонок. Також був період із захопленням стрибками з парашутом, а згодом у її житті з’явилися високі гори.
Думка піднятися на непростий пік з’явилася через друга, з яким регулярно ділилися успіхами: хто що зробив, де побував, який марафон здолав. Ще до початку російської агресії друг встиг піднятися на Ельбрус.
– І в кінці кожної нашої бесіди він говорив: «Але ж я піднявся на Ельбрус». І мені не було чим перебити його Ельбрус, – сміється Наталія.
ВІД КАЗБЕКУ ДО ОХОС-ДЕЛЬ-САЛАДО
У певний момент Наталія вирішила, що їй теж потрібні високі гори. Це був 2021 рік. При цьому Ельбрус, що знаходиться на території Росії, вона вже тоді не брала до уваги як варіант для себе.
– І тому я обирала з того, що було доступне. Мій перший високий пік – це Казбек на Кавказі, 5035 метрів. Він трохи нижчий за Ельбрус, але, на думку багатьох підкорювачів, складніший. І точно більш атмосферний, тому що Грузія – це особлива любов, – говорить вона.
Щоб піднятися на таку висоту, потрібна підготовка. До цього були Карпати та дві невеликі вершини до 3000 метрів на Балканах. І взагалі фізична підготовка, тренування.
Як розповіла Наталія, існує умовний критерій готовності до «п’ятитисячника»:
– Вважається, що на висоту 5000 метрів можна вирушати, якщо чоловік пробігає 10 кілометрів за годину, а жінка – за годину і 15 хвилин. Це вважається достатньою підготовкою, щоб спробувати піднятися. Я тренувалася і тоді вже трохи бігала.
Але під час повномасштабної війни біг для Наталії став окремою подією.
– У мене є особистий челендж: я біжу щодня і вже 1546-й день (станом на 23 лютого, – ред.). П’ятий рік пішов. Задум був пробігти 100 днів, але почалася війна, я добігала цю сотню. Тоді я переробила челендж зі «100 днів» на «Біжу до перемоги», – розповідає Наталія.
І додає, що фізичну форму намагається постійно тримати на такому рівні, щоб у будь-який момент можна було зібрати рюкзак і їхати в гори. Тренується по-різному залежно від сезону.
– Коли п’ятий рік біжиш, то досвіду вже різного було. У теплий період це переважно вуличний біг, я більше люблю бігати на вулиці. Коли погода не дуже, іноді переходжу в зал на доріжку – не так через холод, бо це не проблема, як тому що слизько. Ожеледиця – це вже питання безпеки, – пояснює вона.
Серед вершин, на які Наталія піднялася, – Казбек, Кіліманджаро, Аконкагуа, Маттергорн, вершини в Непалі та Охос-дель-Саладо.
– На Маттергорні в мене встановлений рекорд України за найшвидше жіноче сходження, – говорить Наталія.
Вона додає, що після цього поїхала в Непал «подивитися на Еверест» і піднялася на Калапатар та Айленд Пік, а зараз її найбільш значуща вершина – Охос-дель-Саладо. Особливим з уже здійснених підйомів Наталія називає Кіліманджаро:
– На той момент це здавалося абсолютно нереальним. Інший континент, у нас війна, я не розуміла, як летіти, як це організувати. Але я так хотіла, що мені здавалося – всесвіт буквально підсовує мені Кіліманджаро. Приходиш у перукарню, відкриваєш журнал – а там стаття про нього, – згадує вона. – Він був просто скрізь у моєму просторі. І я відчула, що маю туди їхати будь-якими шляхами. Із того, що вже зроблено, це, мабуть, найбільш значуща для мене вершина.
НА ВСІ ВЕРШИНИ – З УКРАЇНСЬКИМ ПРАПОРОМ
Більшість підйомів – це експедиції з командою. Є організатори, гіди, група учасників. Залежно від маршруту це можуть бути як українські, так і міжнародні команди – все відбувається в рамках чітко вибудованої логістики й акліматизаційного графіка.
– Я обираю українські команди, для мене важливі результат і безпека. Коли підкорювачі йдуть із місцевими командами, є нюанс: гідам не завжди важливо, чи клієнт зайде на вершину. Гроші вони отримують вже за саму спробу, і іноді можуть запропонувати розвернутися навіть без об’єктивних причин. А українські команди зацікавлені в тому, щоб учасники заходили, – пояснює вона.
За її словами, питання комунікації тут ключове. Спільна мова спрощує домовленості й допомагає чітко розуміти одне одного. Крім того, українські команди працюють на свій внутрішній рейтинг – відсоток учасників, які піднялися на вершину, для них має значення. А чітке взаєморозуміння безпосередньо впливає на безпеку.
Вона зазначає, що за цей час уже знайома з кількома командами особисто. Деякі спеціалізуються на окремих напрямках, тому склад змінюється залежно від маршруту. Але принцип залишається незмінним – це завжди українські організатори. Розповідаючи про традиції, Наталія каже, що всюди бере з собою український прапор:
– Я підіймаю його на всіх вершинах. І не тільки на вершинах – на офіційних забігах, марафонах і напівмарафонах обов’язково розгортаю його на фініші. Був випадок, коли я забула прапор вдома, але знайшла українців, позичила в них і сфотографувалася з нашим стягом. Не зі своїм, але з українським, – розповідає вона.
Минула експедиція – сходження на найвищий вулкан світу, Охос-дель-Саладо – мала певні особливості.
– Цей вулкан специфічний тим, що це фактично єдина така висока гора, куди можна частково заїхати машинами. Спочатку ми піднімаємося на 3700, потім на 4500 метрів – там табори для акліматизації. Після цього на черговий день виїжджаємо автомобілями на висоту 5800–5900 метрів. З одного боку, це здається простіше, бо не треба йти пішки, але з іншого – набір висоти дуже швидкий, – пояснює вона.
Саме швидкий підйом ускладнює адаптацію організму. Для чутливих до висоти учасників це серйозне випробування. Їй самій висота дається відносно легше – можливо, через досвід, говорить Наталія. Вона пояснює, що акліматизація відбувається через поступове перебування на висоті з обов’язковими ночівлями. Організм звикає до зниженого парціального тиску кисню, після чого група піднімається вище і знову спускається. У випадку з Охос-дель-Саладо цей процес тривав близько десяти днів.
Окремою нагородою за сходження були також мальовничі види.
– Особливість цього вулкана ще й у тому, що там дуже гарно. Лагуна-Роса, Лагуна-Верде – це сольові озера, національні парки. Там фламінго, лами, неймовірні схід і захід сонця. Це одна з найкрасивіших вершин саме завдяки пейзажам, – каже Наталія.
«ГОРИ НЕ МОЖНА ПІДКОРИТИ»
Після запитання про емоції під час підкорення вершини Наталія уточнює, що так казати некоректно.
– Ми не кажемо «підкорили». Альпіністи так не говорять – правильніше «здійснили сходження». Гори не можна підкорити. І так, це відчуття перемоги, але передусім над собою, – наголошує вона.
Найскладнішим відрізком, каже Наталія, став шлях від кратера до вершини. Після позначки близько 6750 метрів залишалося ще приблизно дві години ходьби, а фінальна частина – скельна, з мотузками. Саме там, розповідає вона, закінчуються фізичні ресурси й залишається тільки морально-вольове зусилля.
– Це буквально п’ять кроків – дві хвилини відпочинку. І так постійно. Навіть дуже сильні й досвідчені учасники відчували, що висота вже дається взнаки. Коли цей шматок пройдено і ти стоїш на вершині – розумієш, що це твоя особиста перемога, – говорить Наталія.
Після повернення першу ніч команда провела у проміжному таборі на висоті 4500 метрів. Вже в місті Копіапо відбулася символічна частина – вечеря і вручення медалей із назвою вершини та висотою. Це традиційне підбиття підсумків і обговорення наступних планів.
ГОЛОВНА МРІЯ – ЕВЕРЕСТ
Коли говоримо про майбутнє, Наталія не приховує головної мети:
– Еверест. Це непростий і коштовний проєкт, особливо в наш час і в нашій країні. Але я твердо маю намір його втілити. Просто це питання часу й ресурсів.
На запитання про рюкзак, який завжди готовий, жінка відповідає з посмішкою:
– У мене є принцип подорожей: головне – взяти документи, гроші й телефон. Якщо є гроші, спорядження можна купити на місці. Це частково жарт, але пам’ятаю історію з Маттергорном, коли вирішувати треба було буквально за години. Я навіть розглядала варіант летіти з іншої країни прямо у Швейцарію без нічого. І все вдалося – те сходження завершилося рекордом України.
Щодо спорядження та речей, то Наталія розповіла, що це – одна з найбільших статей витрат і вже значна частина її шафи – для різних типів гір і висот:
– У гірських сходженнях найважливіше – правильне взуття. Це велика стаття витрат, вже шість різних пар у мене є, і це точно не кінець. Далі – функціональний одяг. Якщо в тебе теплі ноги і руки, тобто зони, які найбільш ризиковано відморозити, то все інше можна вирішити у процесі.
За її словами, екіпірування – це не про естетику, а про безпеку. Неправильні черевики або рукавиці можуть звести нанівець підготовку й досвід. Саме тому вона інвестує передусім у те, що прямо впливає на виживання та результат.
На запитання про підтримку Наталія відповідає, що головне – родина.
– Найбільше мене підтримує мама. Вона залишається з двома моїми дітьми, поки я подорожую світом. Частину поїздок діти вже розділяють зі мною, але якщо говорити про гори чи бігові старти, то вони поки що залишаються вдома, – каже вона.
Наталія говорить, що без цієї допомоги реалізовувати експедиції було б значно складніше. Родина для неї – це не лише моральна підтримка, а конкретна організаційна можливість поїхати. Саме завдяки цьому вона може дозволити собі інколи зібрати рюкзак і сказати: «Я в гори».
Медики Полтава Спорт Гори Альпініст Ельбрус Університет Кіліманджаро