«Це неймовірні емоції, коли на стадіоні лунає гімн України» – паралімпієць Тарас Радь 09.05.2026 09:00 Укрінформ Перше «золото» він здобув у віці 18 років, а на цьогорічних зимових Іграх в Італії виборов чотири нагороди
26-річний тернополянин Тарас Радь – один із найбільш успішних українських паралімпійців. У скарбничці атлета – декілька десятків призів європейських і всесвітніх змагань.
Про виступ на Паралімпіаді, пережиту в юності травму, спортивний поступ і плани на майбутнє Тарас поділився з Укрінформом.
ПІД ЧАС ЗАЇЗДУ ЧУВ ГОЛОС МАТУСІ З ГЛЯДАЦЬКИХ МІСЦЬ
Зустрічаємось із Тарасом у одному з тернопільських кафе. На моє прохання спортсмен приносить із собою медалі, які виборов цього року на Паралімпіаді.
– Ми готувалися понад рік. Завершальний етап тренувань відбувався в січні у Словенії. Спочатку в нас було п'ять тренувальних днів і на шостий ми відпочивали, а з наближенням Ігор кількість робочих днів збільшили до шести. Кожен день – по два тренування. Це було дуже складно. А вже перед самими стартами навантаження поступово зменшували, – розповідає юнак.
Готуючись до змагань, він постійно переглядає трансляції своїх колишніх виступів і проводить їхній аналіз.
Вже в першому старті – чоловічій спринтерській гонці у класі сидячи –українець здобув золоту медаль.
– Я дуже добре відстрілявся, не допустивши жодної помилки. І по трасі також добре пройшов на великій швидкості, обігнавши всіх супротивників. Китайські атлети були дуже міцними, але, як показала ця гонка, з ними можливо змагатися і перемагати, – ділиться відчуттями Тарас.
Додає, що ця звитяга для нього – надзвичайно цінна. Тому що, порівняно з 2018 роком, коли він також здобув "золото", суттєво зросла конкуренція.
На Олімпіаді в Італії Тарас завоював дві срібні та одну бронзову медалі. Це його найбільш вдалий виступ на Паралімпійських іграх. Юнак зізнається, що найбільш емоційним для нього був момент перед фінішем, коли він розумів, що переміг у заїзді. А ще – церемонія нагородження, коли підіймають стяг і на увесь стадіон звучить український гімн.
– Згадуючи цю мить, досі відчуваю мурахи. Я був дуже радий, що зміг гідно представити свою державу, яка зараз на полі бою виборює волю, нагадати про нас світу, – коментує Радь.
У перші дні змагань юнака підтримували близькі. Зізнається, було дуже сумно, що вони не могли зайти із українською символікою на трибуни, хоча згодом цю ситуацію владнали.
– Ми не бачилися з рідними ще з січня і вперше зустрілися вже перед заїздом на Олімпіаді. Я був дуже щасливий. Вже під час змагань, коли я стріляв і влучав, то чув, як вони вигукували "Є!", а коли була помилка, то лунало: "Ні!", – сміється він. – Особливо добре я чув материнський голос. До трибун було 200-300 метрів, тому не знаю, як це можливо.
ЧЕРЕЗ ЛІКАРСЬКУ ПОМИЛКУ АМПУТУВАЛИ НОГУ
Тарас розповідає, що спорт дуже любив з дитинства. Разом із старшим братом ходив на веслування, футбол, легку атлетику. Потім до них приєднався молодший брат.
Життя хлопця змінилося у 13 років. Під час канікул у селі він травмував ногу. Трагедія сталася на полі. Вчасно не побачили дитину, яка вибігла з кукурудзи, і порізали їй м'яз на нозі косаркою.
– Через помилку лікарів почалася гангрена. Батьки відвезли мене до Києва. Там декілька днів намагалися зарадити, чистили рану. Згодом через небезпеку зараження крові ногу відрізали. Я не знав, що це трапиться. Вже коли мене везли з реанімації, дивлюся – ноги немає. Мама пояснила, що іншого виходу не було. Ми плакали обоє, було нелегко. Поступово я почав ходити на милицях. Далі була реабілітація і протезування, – згадує атлет.
Він зізнається, що спершу було важко змиритися з цією ситуацією і звикнути до нової реальності.
– Я був дитиною, вів активний спосіб життя. Та вже не міг робити те, що мені подобалося. Звісно, я був дуже засмучений. Але завжди поряд були батьки, які мене дуже підтримували і допомагали у всьому. Я добре пам'ятаю той день, коли після реабілітації і протезування ми приїхали в село. На подвір'ї був велосипед. Я сів на нього, почав їхати і впав. Коли батьки побачили, що я весь у багнюці, запитали, що сталося. Пішли зі мною на вулицю і тримали, поки я їхав на велосипеді. Вже наступного дня катався сам, тільки не вмів розвертатися. А згодом і цього навчився.
ДО ТРАВМИ НІКОЛИ НЕ СТОЯВ НА ЛИЖАХ
У 14 років рідні відвели Тараса в Тернопільський регіональний центр та ДЮСШІ "Інваспорт".
– Вони дуже хотіли, щоб я не сидів вдома, а знову почав займатися спортом і віднайшов те, що мені до вподоби. Моїм першим наставником став Віктор Йосипович Федорчак. Ми з ним почали ходити на теніс, важку атлетику, шашки, шахи, плавання. Потім я спробував свої сили у лижних гонках і біатлоні. Цікаво, що до травми ніколи не стояв на лижах, – згадує спортсмен.
Тарас навчився кататися на лижах, сидячи на спеціальних санчатах, які називають "боб". Зізнається, спершу під час тренувань дуже багато падав, але це його не зупиняло: піднімався – і продовжував. Навесні 2015-го поїхав на Чемпіонат України із лижних гонок та біатлону, де посів четверте місце. Наполегливого юнака помітили й запросили на тренування української збірної в Чернігові.
– Я ще не був у складі збірної, але їздив із командою на всі збори. Через декілька місяців мене взяли за кордон на етапи Кубка світу. Мені було 15 років. Я був наймолодшим у команді, але всі мене підтримували, – розповідає юнак.
Першу медаль світових змагань Тарас Радь виборов у 2016 році на першому етапі Кубка світу у Фінляндії.
– “Золото" вдалося здобути одразу – завдяки гарній стрільбі і добрій фізичній підготовці. Мене просто переповнювали почуття, адже у гонці брали участь 30 найсильніших спортсменів світу. Це стало для мене великим поштовхом ще більше працювати і просуватися далі, – згадує спортсмен.
У 2018 році на Іграх у Пхьончхані 18-річний тернополянин виграв перше "золото", ставши наймолодшим в історії України зимовим паралімпійським чемпіоном. На церемонії закриття змагань він ніс український прапор.
МРІЯ – СВІТОВИЙ РЕКОРД НА ПАРАЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ
Розпитую Тараса, як він готується до гонок, чи має особисті традиції.
– Зазвичай, ми з хлопцями вранці прокидаємося, снідаємо і тоді голосно вмикаємо українську музику, щось таке драйвове. Далі вирушаємо на трасу, я роблю розминку і вже за 20-30 хвилин до гонки вдягаю куртку, щоб було тепло. Зручно сідаю калачиком, заплющую очі й ні про що не думаю і розслабляюся, начебто ще сплю. Цього я навчився у свого товариша біатлоніста Ярового Максима. Допомагає сконцентруватися перед стартом, – ділиться співрозмовник.
Окрім біатлону і лижних гонок у Тараса є багато інших захоплень. Він водить авто і мотоцикл. Разом із двоюрідним братом грає у волейбол, а також полюбляє риболовлю.
На завершення розмови запитую паралімпійця, що він би порадив людям з інвалідністю, зважаючи на свій досвід і шлях.
– Коли людина втрачає кінцівку чи отримує тяжку травму, це дуже важко. Кожен переживає по-різному. Найперше, раджу не опускати руки і не закриватися вдома. Спробуйте зайнятися спортом – обрати той вид, який вам до вподоби. Будете чимось зайняті, матимете більше спілкування – психологічно стане легше. Можна подивитися на інших людей, які мають складні ураження, і вчитися у них. Я робив саме так. Мені було важко, але коли потрапив у паралімпійську збірну, побачив дуже багато спортсменів із ампутаціями, з пошкодженнями хребта, з проблемами із зором. Я з ними спілкувався, дізнавався про їхній досвід і так мені вдалося сприйняти себе повністю. Це справді допомогло. Тому не сидіть наодинці, варто ходити хоча б кудись, спілкуватися, пробувати і шукати свій шлях, – каже Тарас.
Попереду у паралімпійця – новий тренувальний сезон і підготовка до стартів Кубка світу. На майбутнє Тарас ставить перед собою амбітну ціль – встановити світовий рекорд за кількістю золотих медалей на Паралімпійських іграх.
Фото авторки та надані Тарасом Радем
Спорт Паралімпіада лижний спорт Тернопіль Паралімпійці