Зробити Росію знову маленькою 12.02.2026 10:00 Укрінформ Чи стане розчленування Росії офіційним напрямком української політики?
Наскільки ймовірний крах сучасної російської держави?
Які для цього існують передумови, і до яких сценаріїв слід бути підготовленими?
Чи прагнуть самі підкорені до вивільнення з «в’язниці народів»?
Відповіді на ці та інші питання Укрінформ досліджував разом з учасниками круглого столу «Деколонізація Російської імперії шляхом визволення підкорених народів», який за підтримки ДП «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв» провели для членів іноземних дипломатичних місій та організацій Антиімперський блок народів спільно з ГО «Український центр миробудування».
ПОСТАХ ЧИ ІЛЮЗОРНІ НАДІЇ?
Політичні рамки обговорення окреслив один із розробників законопроєкту «Про головні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації», голова парламентського комітету з питань свободи слова народний депутат Ярослав Юрчишин.
Як відомо, цей документ, підготовлений Тимчасовою спеціальною комісією ВР спільно з експертною спільнотою, пропонував чіткі правові інструменти підтримки національних рухів пригноблених народів, наголошуючи на тому, що імперська суть РФ є чи не найбільш вразливим місцем її внутрішньої стійкості. До українського парламенту законотворча ініціатива потрапила ще в липні 2024 року, однак до цього часу не була розглянута в залі засідань, «застрягши» в хитросплетіннях політичних домовленостей.
За словами Юрчишина, зараз проєкт Закону отримав схвалення ключових установ, зокрема Міністерства закордонних справ України, але наштовхується на політичні застереження як всередині держави, так і з боку окремих міжнародних партнерів.
Ці побоювання не нові та добре відомі: страх «некерованого розвалу» ядерної держави, хвилювання щодо реакції Кремля, складність перевірки представників визвольних рухів на ризики для безпеки, а також небажання дратувати російську пропаганду надмірно прямими формулюваннями. Проте логіка війни, за словами Юрчишина, робить ці аргументи все менш переконливими і підштовхує до усвідомлення, що без демонтажу імперської будови Росії довготривалий мир у Європі нереальний. Тому народний депутат підкреслює, що коли мова йде про підтримку підкорених народів, то це слід сприймати в першу чергу як фактор ослаблення агресора, спосіб прямого впливу на його військовий потенціал.
Голова парламентського комітету з питань свободи слова народний депутат Ярослав Юрчишин.
Також співавтор законопроєкту акцентував увагу на тому, що народи, які сьогодні Москва використовує як мобілізаційний резерв, можуть і повинні стати суб’єктами боротьби проти імперського центру. Саме в цьому він бачить взаємозв’язок між деколонізацією і державною безпекою України.
З критикою політиків, які сподіваються заспокоїти Москву, зайвий раз не провокуючи її, висловився і президент Антиімперського Блоку Народів Олег Медуниця. Він нагадав, що весь історичний шлях існування «в’язниці народів» свідчить, що спроби «домовитися» з нею кожного разу завершуються відтворенням агресії. Тому слово «деколонізація» має, за його словами, не лякати чи відштовхувати наших іноземних партнерів та їхніх українських прихильників, а навпаки, стати загальною політичною темою.
Президент Антиімперського Блоку Народів Олег Медуниця.
Водночас Медуниця переконаний, що російський імперіалізм є системним і не зникне без демонтажу самої колоніальної держави. «Ми воюємо не тільки з режимом, а з імперським суспільством»,– зауважив президент АБН, нагадуючи про історичний досвід розпаду СРСР і роль антиімперських рухів у цьому процесі.
КАРФАГЕН ПОВИНЕН БУТИ ЗНИЩЕНИЙ!
Цю ж думку підтримав і Валерій Пекар, голова правління ГО «Деколонізація». На його погляд, нинішня російська агресія проти України – не примха конкретного правителя, а прояв системи. Сподівання на швидку демократичну трансформацію агресивного сусіда він назвав ілюзією, оскільки в державному утворенні, з яким маємо справу, немає ані сталих громадських інституцій, ані потреби у свободі як суспільну норму.
«Навіть якби зараз Росію захопили інопланетяни, з метою провести там чесні вибори, то перемогу в них, безумовно, здобули б шовіністи, носії панівної там ідеології. Отже, сценарій «нормальної Росії», з якою можна домовитися, видається скоріше політичним самозаспокоєнням, ніж реалістичним прогнозом»,– наголосив Пекар.
Також він детально пояснив логіку, чому західні столиці бояться навіть російської поразки: їх стримують ризики, пов’язані з ядерним арсеналом, можливий хаос на величезній території, нові хвилі радикалізму та ймовірність посилення Китаю. У результаті такого бачення перспектив формується замкнене коло, коли будь-який варіант розвитку подій видається гіршим за статус-кво. Але така логіка, за словами експерта, є наслідком «москвоцентризму» – звички дивитися на Росію лише крізь призму Кремля як центру, навколо якого все тримається купи, ніби за межами МКАДу немає ані регіонів, ані окремих інтересів, ані потенційних суб’єктів політики.
Валерій Пекар, голова правління ГО «Деколонізація».
Пекар пропонує змінити кут зору, і тоді картина набуде реалістичних контурів, стануть очевидними ознаки системних метастазів колоса на глиняних ногах, яким є Росія. Економічні диспропорції, демографічна криза, зношена інфраструктура, ослаблений центр, втома від ідеології, зростання локальних ідентичностей – все це, за словами Пекаря, є ознаками етапу повільного, але невпинного занепаду, скочування імперії в безодню. Сам розвал і руйнування цього колоніального державного утворення будуть миттєвими і певною мірою несподіваними, такими, як ми бачили на прикладі Радянського Союзу. Війна та санкції лише прискорюють ці процеси. Тож, на думку Валерія Пекаря, мова йде не про те, чи можливий розпад імперії, а про те, чи буде він керованим.
Виходом з пастки «москвоцентризму» експерт бачить сценарій деколонізації, тобто поступової, контрольованої дезінтеграції з утворенням нових політичних суб’єктів замість однієї агресивної метрополії.
КАДРИ ВИРІШУЮТЬ ВСЕ
Один із практичних вимірів деколонізації Росії окреслив Леонтій Шепілов, ректор Університету вільних народів (УВН) – унікального освітнього проєкту, заснованого в листопаді 2023 року в Україні.
Метою діяльності університету є підготовка політичних та управлінських еліт для національно-визвольних рухів народів, які зараз перебувають у складі РФ, тож Шепілов акцентував увагу присутніх на тому, хто саме і як має втілювати деколонізацію на місцях.
Україна, на його переконання, повинна стати своєрідним «Рамштайном» для визвольних антиімперських рухів, точкою опори й координації. Критично важливим елементом цієї моделі він вважає освіту, підготовку майбутніх управлінців, політиків, організаторів – тих, хто в разі початку трансформацій у російських регіонах зможе одразу брати на себе відповідальність за державні процеси, а не вчитися «на ходу».
Логіка, яку пропонує Леонтій Шепілов, базується на тому, що Україна має власний, досить «свіжий» досвід державотворення – як успіхів, так і болісних помилок, що тягнеться від поразок 1918–1922 років до складних рішень новітнього часу. Цей досвід, каже він, може стати справжнім навчальним посібником для інших народів, які тільки готуються до свого шансу на самовизначення.
Локомотивом цієї справи, за словами Шепілова, вже став Університет вільних народів, де слухачі проходять курс навчання за максимально прикладними освітніми програмами. Йдеться насамперед про міжнародне право й механізми самовизначення, державне управління, інформаційні кампанії, роботу з громадами, безпеку, стратегічні комунікації. Тобто майбутні національні кадри отримують тут знання, які допоможуть не лише говорити про свободу, а й згодом організовувати її на практиці.
СИЛА ПРАВА
Експерт з конституційного права Центру політико-правових реформ Андрій Магера, який продовжив розмову, нагадав, що міжнародне право давно має інструменти для дискусій про деколонізацію. Водночас, за його словами, навіть без апеляції до зовнішніх джерел варто уважно придивитися до самого російського законодавства. І там, попри імперську риторику, можна помітити речі, про які Москва хотіла б забути.
Експерт з конституційного права Центру політико-правових реформ Андрій Магера.
Головним із тригерів, про які йдеться, є, звісно, «парад суверенітетів» початку 1990-х. Тоді декларації про державний суверенітет ухвалювали не лише союзні республіки СРСР, а й автономії та регіони всередині самої Росії – від Північної Осетії, Карелії та Комі до Башкортостану, Калмикії, Туви та Алтаю. Тобто правовий прецедент, за яким суб’єкти федерації публічно фіксували власні державницькі амбіції, існує.
Ці декларації, підкреслив правник, не були символічними, оскільки стали передумовою укладення федеративних договорів 1992 року, тих документів, на яких фактично й постала сучасна Російська Федерація. І в текстах цих угод прямо згадані «суверенні республіки» та право народів на самовизначення. Тобто сама Москва раніше юридично визнала те, що сьогодні фактично заперечує, і намагається послідовно «зачищати». Аби позбутися небезпечної спадщини, нинішні кремлівські маніпулятори намагаються підпорядковувати договори Конституції, тлумачити федерацію як суто централізовану державу, зводити автономії до формальності. Але історичний факт, за словами Магери, вже зафіксований, і з правової точки зору такі речі не зникають безслідно.
Експерт наголосив, що суто з юридичної перспективи питання виходу регіонів з РФ не є фантастикою. Якщо держава створювалася через договори, то теоретично можливий і вихід з них. А сама Росія вже продемонструвала цей механізм у 1991 році, коли підписала Біловезькі угоди й денонсувала Союзний договір про створення СРСР.
Інакше кажучи, імперія, яка апелює до «недоторканності території», сама ж показала, що державні союзи можуть припинятися, питання лише в політичній волі та обставинах.
…І ПРАВО СИЛИ
Своє бачення правових передумов розвалу російської імперії висловив Назар Мухачов, головний редактор американського україномовного тижневика «Сурма».
За його словами, не варто підміняти реальність бажаним.
«Можна скільки завгодно посилатися на норми права, декларації й міжнародні документи, але історія показує, що сам по собі «папірець» нічого не вирішує. Радянське законодавство теж формально дозволяло республікам виходити зі складу СРСР, і це нічого не означало, поки не змінився баланс сил. Право працює тільки там, де є сила»,– наголосив Мухачов.
Назар Мухачов, головний редактор американського україномовного тижневика «Сурма».
На думку головреда «Сурми», Москва це добре розуміє й системно працює проти самої ідеї національних суб’єктів. Ще з більшовицьких часів Кремль розмивав ідентичності, створюючи «радянську людину». Сьогодні, за його словами, Путін робить те саме в іншій обгортці, говорить про «єдиний великий народ», фактично заперечуючи окремі нації. Це та сама імперська логіка, за якою стираються межі між народами, щоб ніхто не претендував на власну державність.
Тому підхід до проблеми, вважає Мухачов, треба змінювати. Суб’єктами політики мають бути не держави як абстракції, а народи. І якщо виходити з цього, то на часі підтримувати національні визвольні рухи, щоб вони стали достатньо організованими й сильними для реалізації права на самовизначення.
Справжня допомога, яку Україна і світ повинні надати тим, хто прагне свободи, на думку Назара Мухачова, має бути організаційною, фінансовою та збройною.
ВІД ПРОЗРІННЯ – ДО НАЦІОНАЛЬНИХ БАТАЛЬЙОНІВ
Цікаво, що тези виступу Володимира Довданова, заступника голови Конгресу ойрат-калмицького народу, який долучився до дискусії в онлайн-режимі, багато в чому перегукувалися з думками попередніх спікерів круглого столу.
За оцінкою Довданова, війна стала каталізатором краху метрополії. Масова мобілізація, коли представників національних республік використовують як «витратний матеріал», значно прискорює політичне прозріння й руйнує залишки васальної лояльності ліпше за будь-яку агітацію.
Довданов зазначив, що в середовищі підкорених народів вже з’являються власні політичні структури, емігрантські представництва, волонтерські й навіть мілітарні формати. Рівень організації цих рухів різний, але напрям вони мають спільний, в його основу покладено відмову від колоніальної залежності й перехід до боротьби за самовизначення.
Володимир Довданов, заступник голови Конгресу ойрат-калмицького народу.
Окремо учасник круглого столу наголосив на ролі України. Успішний опір ЗСУ, за його словами, руйнує міф про «непереможність» Москви та відчиняє вікно можливостей для інших народів. Важливим аспектом допомоги підкореним народам з боку України він бачить створення окремих національних підрозділів у складі українського війська, без змішування з російськими формуваннями. Це, на його думку, мало б підкреслити принципову дистанцію від будь-яких структур імперського походження.
РЕАЛІЇ НА МІСЦЯХ
Аїда Абдрахманова, віцепрезидентка Антиімперського блоку народів, керівниця Комітету незалежності Татарстану, яка теж взяла участь у спілкуванні онлайн, звернула увагу на те, наскільки самі люди в різних регіонах імперії готові до визвольних процесів.
За її словами, в російських реаліях «народ» не є єдиною спільнотою з однаковими настроями, і всередині будь-якої республіки існують різні суспільні групи, з різними настроями та поглядами. Частина людей вже готові діяти, частина розуміє ситуацію, але боїться, хтось не бачить сенсу ризикувати, а більшість населення взагалі не пов’язує політику з власним життям.
Глибину проблеми, чому так відбувається, активістка пояснює на прикладі Татарстану. Країна, нагадує пані Аїда, перебуває під контролем Москви вже декілька століть, і за цей час значний фрагмент історичної пам’яті підкореного народу було втрачено або спотворено. Мову, культуру, розуміння своїх коренів, відчуття відповідальності за власну землю, тобто базові передумови поновлення національної ідентичності та свідомості народу наразі потрібно відроджувати. Без цього зрушити процес самовизначення неможливо, тож першочерговим завданням для активістів АНБ у регіоні є просвітницька діяльність, акцент на культурних проєктах, освіті, інформаційному впливі.
Аїда Абдрахманова, віцепрезидентка Антиімперського блоку народів, керівниця Комітету незалежності Татарстану.
Іще однією проблемою антиімперського спротиву Абдрахманова називає брак людей і ресурсів. Активістів, готових, за її словами, працювати відкрито і брати на себе ризики переслідувань, насправді не багато. Частина із цих небагатьох вимушено перебуває за кордоном – у Грузії, Вірменії, Казахстані. Однак там можливості для системної роботи обмежені. Ті, хто залишається в Татарстані, змушені поєднувати кілька напрямів одночасно, комунікуючи з діаспорами та іноземними інституціями, ведучи інформаційну роботу, розв’язуючи організаційні питання. За таких умов, каже Аїда Абдрахманова, складно говорити про масштабні політичні кампанії…
У ТІНІ МЕТРОПОЛІЇ
Яна Тійхонен, карельська активістка й керівниця правозахисної організації RANTA розповіла про виклик, з яким наразі доводиться мати справу її народові. У світі відсутнє сприйняття карелів як окремого етносу, каже Тійхонен. За її словами, попри зростання інтересу до теми деколонізації Росії, Карелія досі залишається «невидимою» для західних політичних і правозахисних інституцій.
Передісторія того, як із поля зору міжнародної спільноти цілий народ зник у тіні метрополії, дуже показова.
Карелія – єдина національна республіка у РФ, де мова титульного етносу не отримала статусу державної. Причина абсурдна, і від того ще більш цинічна: карельська писемність базується на латиниці, а федеральне законодавство РФ зобов’язує всі державні мови мати кириличну основу. Відмовившись змінювати алфавіт, карели опинилися у «сірій зоні» імперської юриспруденції: вони є, але їхньої мови в офіційному просторі не існує. Ідеальний приклад того, як нація стала юридично невидимою.
Саме тому Тійхонен зазначила, що наразі основна частина її роботи пов’язана з комунікацією із західними медіа, правозахисними структурами та експертними середовищами, які досі часто сприймають Карелію не як суб’єкт із власними правами, а як периферійний регіон Росії. Подолання цього інформаційного бар’єра Тійхонен назвала одним із ключових завдань карельського спротиву на найближчий рік, у чому покладає великі сподівання на допомогу з боку України.
ПРО РЕГІОНАЛЬНИЙ СЕПАРАТИЗМ І «ОПОЗИЦІЙНИХ» ВЕЛИКОРОСІВ
Про міру потреби народів у незалежності всередині федерації говорив і Дмитро Левусь, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна». Левусь упевнений, що насправді ця потреба дуже нерівномірна – десь слабка чи майже непомітна, а десь теж прихована, але здатна різко проявитися за наявності відповідних передумов.
Дмитро Левусь, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна».
Водночас він звернув увагу на формування не лише етнічних, а й регіональних ідентичностей. За його словами, сибірські, далекосхідні, інші територіальні проєкти можуть стати не менш потужною основою для майбутніх політичних трансформацій у Росії, аніж класичні національні рухи. І в цьому сенсі, на думку експерта, деколонізацію РФ не варто зводити виключно до етнічних рамок.
Серйозним викликом для процесу деколонізації Дмитро Левусь називає протидію з боку проімперських сил, до того ж не прямолінійну, а завуальовану. Як приклад він навів спроби створювати платформи «російської опозиції», де національно-визвольні рухи розмиваються, зводяться до культурних чи екологічних ініціатив і знову вписуються в межі «єдиної Росії». У такому форматі боротьба підкорених народів, за його словами, імітується, а не визнається політичною.
Експерт вважає принципово важливим виносити тему деколонізації за межі російського опозиційного дискурсу. Для України, на його думку, це означає необхідність чітко й послідовно просувати представництво підкорених народів на міжнародних майданчиках як окремих політичних суб’єктів, що перебувають під тиском Москви.
РОСІЙСЬКИЙ БУНТ У КЛАСИЧНОМУ РОЗУМІННІ
«Розпад Росії, якщо він станеться, буде складним і неконтрольованим процесом, і до цього потрібно готуватися заздалегідь»,– застерігає Віталій Кулик, завідувач Навчально-наукової лабораторії протидії дезінформації КНЕУ імені Вадима Гетьмана. Його бачення моделі трансформації простору імперії відрізняється від класичного підходу «деколонізації через національні республіки».
Віталій Кулик, завідувач Навчально-наукової лабораторії протидії дезінформації КНЕУ імені Вадима Гетьмана.
На думку Кулика, перші тріщини можуть з’явитися не там, де їх зазвичай очікують. Йдеться не лише про Ічкерію, Татарстан чи Башкортостан, а про регіони, які формально не мають виразної етнічної автономії. Саме в так званих «російських» областях, вважає він, накопичується найбільша соціальна й управлінська крихкість.
Історичні передумови для цього є, каже Кулик, і нагадує про референдум 1991 року, коли єдиним регіоном Росії, де більшість не підтримала Союзного договору, був Урал.
Водночас Кулик скептично оцінив можливість правового чи контрольованого демонтажу РФ. Усі «легальні» механізми, за його словами, давно заблоковані. Тому сценарій, який йому видається найбільш імовірним – це хаотичний внутрішній вибух, «російський бунт у класичному розумінні».
Підстави для такого прогнозу експерт знаходить у стані самого російського суспільства. За роки репресій там фактично знищені горизонтальні зв’язки, ліквідовані незалежні інституції, а громадянське середовище або виїхало, або вкрай маргіналізовано. У такому вакуумі, припускає Кулик, швидше організуються не демократичні рухи, а криміналізовані групи, і саме з ними доведеться мати справу під час перехідного періоду.
Ось чому, наголосив Віталій Кулик, Україна має не лише підтримувати національно-визвольні ініціативи, а й дбати про власне бачення «каркаса» майбутнього порядку «за поребриком». Київ повинен діяти проактивно, пропонуючи партнерам у ЄС, США та інших центрах впливу свою модель безпеки на постімперському просторі.
ШАНС, ЯКИМ ВАРТО СКОРИСТАТИСЯ
Попри розмаїття експертних думок та розбіжностей у сценаріях розвитку подальших подій, Денис Бордіян, керівник ГО «Український центр миробудівництва», вважає, що поточний момент є найбільш сприятливим для активізації відцентрових процесів усередині Росії.
Денис Бордіян, керівник ГО «Український центр миробудівництва».
Історія, нагадав він, вже показувала, що періоди воєн і внутрішніх криз відкривають «вікна можливостей» для розвалу імперій, наприклад, як це сталося після 1917 року.
Сьогодні, на його думку, складається подібна ситуація та відкриваються перспективи, якими Україна не має права знехтувати.
Чи скористаємося цим шансом?
Відповідь не очевидна. Принаймні до того часу, доки між розумінням необхідності розва