“`html
Є прогнози: до кінця 2026-го війна не скінчиться, але «затухне» 02.01.2026 12:46 Укрінформ «Дипломатичні вакації» на свята все ж відмінено «заради спокою». Є сподівання, що вони принесуть наслідки. Але є й сумніви. А війна – поки що не вщухає Настання 2026 року почалося звичайно, якось не «святково», незважаючи на снігопади, котрі трапилися вперше після довготривалого періоду безсніжних зим. Значних зрушень за столом переговорів не здобуто, проте надзвичайна ситуація з «дипломатичною відміною» різдвяних свят, про яку ми писали, продовжується. Перемовини відбувалися навіть у новорічну ніч за участю лідерів контактних груп. І з цього можливо вивести стримане припущення, що хоча б у перемир’ї зацікавлені усі сторони, включно з агресором. Так, хоч би що говорили Лавров із Пєсковим, Росії об’єктивно також необхідна певна перерва. Чи можливо її досягти? Якщо судити із відомостей, які надходять із місця воєнних дій, позитивної відповіді на це питання зараз не видно, але й заперечення теж немає. Війна просто «перейшла» з року в рік без відчутних змін на лініях зіткнення та в перспективах. Проте, ЗСУ доклали зусиль, аби зробити українцям новорічний презент: у новорічну ніч, за словами очільника СБС Роберта Бровді, було нанесено ударів по п’яти військових об’єктах на окупованих землях і по п’яти – у Росії. Ось перелік: * Ільський НПЗ (Краснодарський край РФ); * резервуарний парк в Альметьєвському районі Республіки Татарстан (РФ); * нафтобаза Ровеньки Луганської області; * ПС Ровеньки Луганської області; * радіолокаційна станція КАСТА-2Е2 (Гвардійське, окупований Крим); * радіолокаційний пункт летовища Гвардійське (окупований Крим); * ПС Балашівка (окупована територія Запорізької області); * два пункти дислокації окупантів і склад паливно-мастильних матеріалів у Валуйках Бєлгородської області РФ; * зенітний ракетний комплекс ТОР на окупованій території Донецької області. Дякуємо! Але цей розлогий перелік різної значущості та цінності об’єктів якраз і підкреслює: на фронтах – все, як було, так і є. Україна виснажує супротивника, котрий вдає, своєю чергою, що нічого важливого не відбувається. І коли і чим це завершиться, наразі не скаже ніхто. Українці і наші союзники у світі чекають на подію, яку можна було б розцінювати, як точку зламу, однак вона можлива хіба що у форматі «чорного лебедя». Тим часом, наш основний посередник у спробах про щось домовитися з російським ворогом (США) і наші союзники (європейські держави) продовжили риторику у відомому ключі, котру повторювати немає сенсу. Соціологічні опитування демонструють, що майже половина американців, 49 відсотків, вважають, що адміністрація Трампа проводить хибну політику щодо України і допомоги їй у війні з Росією. На другому місці з величезним відривом ті, хто вважає, що Білий дім чинить правильно – 30%. Стосовно європейців, то наприкінці 2025 року ми (і не тільки ми) зазначали, що вони, здається, все ж таки прокидаються, що вони вже визначилися з тим, що Росія їхній справжній ворог і потрібно забезпечувати оборону від нього, зокрема й за допомогою України. Все вірно, однак здійснюється це «по-європейськи» неквапливо і надзвичайно багатослівно. Тобто обнадійливих заяв багато, а їхніх наслідків не побачиш… Можливо, це тому, що «військова таємниця», нехай, мовляв, Кремль боїться? Ну, нехай… Вже й не згадаєш, хто перший запропонував дивну цю назву – «Коаліція охочих»? Здається, «ніяка» назва запрограмувала «ніякий» результат її діяльності. Чи існує якась перспектива? На перший погляд, підстав на це сподіватися – достатньо. 3 січня політичні консультанти від країн Коаліції мають зустрітися у Києві, 5 січня в українській столиці має відбутися нарада начальників Генеральних штабів 15-ти країн, а 6 січня – перші особи зберуться у Парижі. Тема: остаточне формулювання гарантії безпеки для України. Та не будемо поспішати: скільки вже подібних зустрічей на найвищому рівні було? Якщо порахувати, то пальців не вистачить загинати не лише на руках… Які, перепрошую за тавтологію, є запоруки, що цього разу буде ухвалено щось гарантоване і конкретне? Едвард Лукас, британський публіцист і науковець Центру аналізу європейської політики, у газеті The Times визнав, що західна стратегія стосовно України зазнала невдачі. Його щира колонка написана в рідкісному жанрі розширеного вибачення перед Україною за недалекоглядність, нерішучість і боягузтво. Лукас пише, що на Заході реально злякалися ядерного шантажу Путіна. Клятви підтримувати Україну «скільки потрібно» перетворилися на німе (поки що) питання: а скільки ж потрібно ще? «Дорогі українці, нам насправді дуже соромно, – пише Едвард Лукас. – Британія, як і інші західноєвропейські країни, досі любить повторювати, що вона «стоїть пліч-о-пліч з Україною». Але тепер, коли адміністрація Трампа вимагає, щоб Київ погодився поступитися територією агресору, правда виходить назовні. Насправді ми спершу злякалися, а потім нам просто набридло. Було надихаючим бачити, наскільки вам дорогі свобода, демократія, законність, суверенітет і гідність – речі, котрі ми сприймаємо як належне. Ми заохочували вас боротися за них. А потім підвели. Поки ми вагалися і будували ілюзії, мізерна диктатура Путіна виявилася рішучою та витривалою, Росія ще не здолала Україну. Але вона вже здолала нас». Будемо все ж таки сподіватися, що британський публіцист дещо перебільшує. Можливо, він намагається дати європейським столицям ще одного «чарівного копняка»? Стратегічна оборона у XXI столітті має починатися з перегляду основоположних принципів світоустрою. Десятиліттями вважалося, що Велика Бомба, як запорука взаємного знищення сторін конфлікту в разі бойового пуску ядерних ракет, це інструмент стримування. Але тепер бачимо, що зброя масового ураження стала таким собі гарантом безкарності для світових покидьків найвищого рангу. І з тим необхідно щось робити, не можна залишати, як є… Вже давно час змінювати погляд на україно-російську війну, найбільшу у XXI столітті – і нам, і Європі, і США, якщо це ще можливо. Путіну більше не потрібна «вся Україна». У Кремлі вже усвідомили, що гіпотетичне «підкорення України» не здатне забезпечити реалізацію головної мети – зміни світоустрою на користь новітньої російської недоімперії. Хоч як це смішно, вони ще виношують такі надії і роблять відповідні розрахунки, хоча говорити про це вже можна лише у жанрі нереальної фантастики. Внаслідок тривалої війни з Україною Росія вже програла: насамперед – своє майбутнє. Відносини з Заходом їй вже не відновити, причому зі США – теж, тому що й Трампу це не під силу. Тільки змусити «любити» себе силоміць, іншого варіанту у Путіна немає. Однак сили немає теж. Відповідно, абсолютно безперспективні ці всі дипломатичні маневри з лейтмотивом: А якщо йому запропонувати отаке? У відповідь – з Росії лише летітимуть ракети на голови українцям. Не будемо наївно фантазувати і ми, хоч як би хотілося нам новорічного дива. На жаль, не видно «швидке», за два-три тижні (місяці) завершення війни. То що нам насправді принесе 2026-й? В українському експертному середовищі достатньо прогнозів і всі вони схожі в одному: безперервного «тиску м’ясом» Росія вже не витримує, вона вимушена буде робити паузи. У політологів різняться лише дати, коли можливо буде цього чекати. Віктор Шлинчак прогнозує зміни на фронтах на березень-квітень; Олег Саакян закликає «дочекатися травня»; Ігор Рейтерович стверджує, що пауза можлива у червні-липні. Схожі погляди влучно узагальнив Віталій Портніков: до кінця року ймовірне «затихання війни» – сторони настільки виснажаться, що будуть змушені зменшити інтенсивність бойових дій. Гадаю, насамперед, це стосується Росії – економічна криза наростатиме, а підтримка війни вже зараз скоротилася до 25% населення, натомість 62-63% (у два з половиною рази більше!) хочуть мирних переговорів. Україна, звичайно, пристане до прогнозованого «затихання» війни без мирної угоди. А будь-який підписаний сторонами і гарантами документ стосовно цього, на думку Портнікова можливий не раніше 2028-2029 року. Чим нацистська Росія псуватиме життя українцям у період гіпотетичного «затихання» гарячої фази конфлікту? А навіщо, спитайте, вони так затято домагаються виборів/референдумів в Україні під час війни? Звичайно, вони не розраховують на перемогу проросійського кандидати, тому що прізвище подібного фрукта просто неможливо уявити собі в бюлетені. Проте це для них лише питання тактики, тому що у росіян завжди залишається опція (принаймні, вони розраховуватимуть на неї) оголосити вибори нелегітимними, знову підвищити градус бойових дій на фронті – і продовжити воювати, як воювали. Але поки що, вони хочуть домогтися внутрішнього розладу в Україні, який будь-якими голосуваннями майже гарантований, через включення надпотужних ворожих інформаційних каналів і загальну втому українського соціуму. Вся міць їхньої сучасної пропагандистської зброї буде спрямована на досягнення цієї мети. І це означає, що відповідну оборону нам необхідно обмірковувати, забезпечувати і ставити заздалегідь. Пропаганда – це єдине в чому наш ворог є світовим лідером. Арсенал «спецоперацій» у них вражає, насамперед, обсягом, але його не забувають і оновлювати, тримають напоготові. Ось забули у нас якось про такого собі Гіркіна. А дарма, тому що чого це він продовжує з-за грат(!) говорити про Путіна те, що думає? Чому йому не закриють рота? А тому, що полковник Ігор Гіркін, схоже, залишається одним із діючих ресурсів ФСБ. Він – «фронтмен» одного з загонів опонентів Путіну «чекістів», найбільш затятого до України. Тому не варто тішити себе надіями: Гіркін взагалі може бути фундаментом спецоперації «Путін – менше зло, не чіпайте Путіна». А як же новорічні дива? Вони є і забезпечуються теж спецслужбами – тільки нашими, українськими. Про провал російських спецслужб заявили в українському ГУР – командир Російського Добровольчого Корпусу (РДК) Денис Капустін, про загибель якого повідомляли перед Новим роком, живий! А отримані пів мільйона доларів за його «ліквідацію» посилять наші спецпідрозділи. Побільше б такого у Новому році! Переможемо! Олег Новиченко, Київ Перше фото ілюстративне. Новий рік Україна Прогноз “`