Перемовини у Маямі: тепер Москва зволікатиме, але це вже грає проти неї 02.12.2025 09:36 Укрінформ Відсутність проривів не означає відсутність прогресу. Путін досі вважає, що час на його боці, але насправді ситуація обернена.
Зустріч у Маямі між представниками США та України завершилася згідно з очікуваннями. Без спільних заяв, не кажучи вже про підписані угоди. Проте, усі відзначають робочу атмосферу та значний поступ у наближенні позицій.
Згідно з усіма зовнішніми ознаками, українська делегація виявила максимум терпимості: слова подяки за американські зусилля у встановленні справедливого миру, особливо президенту Дональду Трампу, звучали майже у кожному виступі у відкритій частині переговорів. Звісно, американці до цього звикли, сприймаючи це як звичайний дипломатичний жест, але він необхідний зважаючи на звинувачення України у “невдячності”, які, як показує досвід, можуть пролунати з Білого дому будь-якої миті.
Щодо закритої частини, варто оцінити склад української делегації, що свідчить про готовність до серйозної дискусії з широкого кола питань. Україну представляли секретар РНБО Рустем Умеров, перший заступник міністра закордонних справ Сергій Кислиця, посол України в США Ольга Стефанішина, а також високопоставлені військові – начальник Генштабу генерал Андрій Гнатов та заступник глави ГУР Вадим Скібіцький.
Американська сторона була представлена більш стримано. Стів Віткофф, який вже у вівторок повинен передати Путіну нові пропозиції у Москві, Джаред Кушнер – неофіційний, але близький до Дональда Трампа представник, і Марко Рубіо, модератор розмови, держсекретар США та радник з нацбезпеки президента. Сценарій був передбачуваний: українці представлятимуть аргументи на підтримку своєї позиції – правові, військові, соціологічні, економічні; американці перевірятимуть їх з огляду на політичні обставини, можливо, висуваючи зустрічні пропозиції.
Отже, висновок з обох сторін про “конструктивну атмосферу” та “зближення позицій” – найкраще, що ми могли почути.
Як відреагує Путін? Не будемо гадати. З огляду на його риторику, особливо про готовність воювати до “останнього українця”, Росія шукатиме будь-яку причину для відмови, але демонструватиме Трампу готовність до переговорів. Агресор зволікатиме, як успішно робив це протягом поточного року. Чи “розсердить” це президента США, як дехто досі сподівається? Навряд чи. Підстав для цього немає. Американці зайняли позицію “над сутичкою”, вважаючи її цілком комфортною.
Залишаються європейські партнери та Україна. Європа не змінила позицію підтримки України, наполягаючи, як свідчать численні заяви високопосадовців, на своїй участі у прийнятті остаточного рішення, і це позитивно. Орбана виключимо, він вже давно шкодить собі своєю “дружбою” з Путіним.
А в позиції, точніше, у можливостях України чинити опір та карати агресора, здається, відбувся позитивний зсув. І це стосується не лише фронту, де наші війська утримують Покровськ, Мирноград, Куп’янськ, Вовчанськ, Гуляйполе, спростовуючи “фанфарні” звіти ворога. Здається, почали відчутно діяти українські “далекобійні санкції” проти ворожої економіки, яка підтримує “машину війни” – нафтопереробні та нафтогазові об’єкти.
Вже другий тиждень тривають дискусії щодо того, чи почали діяти справжні санкції Трампа проти Лукойла та “Роснефти”? Більшість експертів відповідає позитивно. Але, наприклад, Андрій Клименко, відомий експерт з морської торгівлі, стверджує, що обсяги тіньового експорту нафти з Росії продовжують зростати. Втім, можливо, обидві сторони мають рацію. Українські удари по російських НПЗ знизили потужності нафтопереробки в РФ до 30%. Це означає, що ворогу просто нікуди подіти сиру нафту, оскільки великих нафтосховищ у них немає (більшість з них у європейській частині під прицілом наших БПЛА, і захистити їх немає чим, ємності в експортних терміналах переповнені, а зупинка видобутку для російської економіки – як смерть). Поки що вони знайшли вихід – завантажувати сиру нафту на танкери і відправляти їх у море без узгоджених контрактів на продаж. Але українські морські дрони, судячи з двох “свіжих” підривів біля берегів Туреччини, вже дістаються і до цих танкерів, і це не може тривати довго…
Підсумовуючи: Путін думає, що виграє час для продовження “завоювання” України, але насправді час вже працює проти нього.
ПІДСУМКИ МАЯМІ: ДОМОВИЛИСЯ ПРОДОВЖУВАТИ ПЕРЕГОВОРИ
Зустріч у Флориді, за оцінками фахівців, виконала своє технічне завдання.
Керівник політико-правових програм Українського центру суспільного розвитку, політолог Ігор Рейтерович, підкреслює: “По суті, домовилися продовжувати переговори. Очевидно, що було декілька питань, які викликали найбільшу дискусію. Але вже добре те, що сторони не посварилися остаточно”.
Ця думка є ключовою для розуміння поточного етапу. Ризик того, що команда Трампа намагатиметься нав’язати Києву заздалегідь неприйнятний план без можливості оскарження, був високим. Проте цього не сталося.
“І добре, що американці не висунули жорсткого ультиматуму щодо окремих положень. Скоріш за все, Віткофф тепер поїхав із цими напрацюваннями до РФ, щоб дізнатися про реакцію Кремля: як там сприймуть все це, як реагуватимуть тощо. Для нас це точно не негативний сценарій – скажімо так. Навпаки, доволі позитивний, хоча б тому, що немає жодних дедлайнів і процес відбувається без штучного тиску”, – додає Рейтерович.
Відсутність штучних дедлайнів надає Україні простір для маневру. Це означає, що Київ не змушують підписувати капітуляцію “тут і зараз” заради позитивного іміджу для американського виборця або швидкої політичної вигоди для адміністрації США. Більше того, тепер ініціатива переходить до Москви, і саме від Кремля Вашингтон очікуватиме конкретики, якої Путін так старанно уникає.
Ігор Рейтерович влучно відзначає цей тактичний виграш: “Можливо, це навіть змусить Росію нарешті публічно озвучити власне бачення того, що відбувається, як це відбувається і до чого, на їхню думку, має призвести. Бо росіяни дуже люблять посилатися на якісь свої “цілі СВО”, умовно кажучи, але публічно формулюють їх вкрай рідко. Тож, можливо, цей етап підштовхне їх озвучити своє, м’яко кажучи, неадекватне бачення – і це теж буде нам на користь”.
Експерт робить висновок, що найближчими днями ми станемо свідками човникової дипломатії, де роль кур’єра виконуватиме представник Трампа: “Побачимо, як усе піде далі. Поки що ініціативу передали на той бік. Але думаю, що вже післязавтра Віткофф поверне всі матеріали до Вашингтона, і ми знову опинимося в тій самій вихідній точці, з якої все починалося”.
Втім, не всі фахівці поділяють навіть стриманий оптимізм. Існує глибша проблема, що полягає у самій структурі нинішніх перемовин. Співзасновник “Національної платформи стійкості та згуртованості”, політолог Олег Саакян, звертає увагу на фундаментальну помилковість підходу, якого дотримується частина американського істеблішменту.
“Ну, я би сказав, що сам цей нинішній виток переговорного процесу є хибним вже за своєю логікою. Він побудований за моделлю пошуку: що можна запропонувати Росії й що при цьому забрати в України. Як висловився Трамп, мовляв, найбільша поступка з боку Росії – це те, що вона “відмовиться від війни”. Але така постановка питання з самого початку задає хибні параметри всього рівняння”, – стверджує Саакян.
Це надзвичайно важливе зауваження. Якщо основною умовою переговорів є задоволення потреб агресора за рахунок жертви, то будь-який “успіх” таких переговорів буде тимчасовим і небезпечним.
Саакян також аналізує конкретні пункти, які могли обговорюватися: “Результатом стало хіба що “домовилися домовлятися”. У принципових пунктах – жодного руху. А там, де певний прогрес і з’явився, наприклад, щодо проведення виборів, – то й раніше було зрозуміло: у разі припинення активної фази війни, навіть без оголошення повного її завершення, в Україні ніщо не зможе зупинити виборчий процес. Тож вибори все одно відбулися б – на це є очевидний запит у суспільстві. Так само, як і на чітку відповідь: чи можна проводити вибори під час війни та бойових дій”.
Політолог підкреслює єдину позицію українського суспільства, яку неможливо ігнорувати ні у Вашингтоні, ні в Маямі: “І тут суспільство демонструє абсолютно категоричну позицію: ні – якщо бойові дії тривають, і так само впевнене “так” – якщо для цього створено необхідні умови”.
Окремим і доволі болючим аспектом відносин залишається використання внутрішніх українських проблем як інструменту зовнішнього тиску. Олег Саакян вказує на небезпечну тенденцію узгодження антикорупційних скандалів із дипломатичними раундами.
“Говорячи про американські позиції, на жаль, мусимо визнати: внутрішній корупційний скандал сьогодні використовується зовнішніми гравцями як важіль тиску на Україну. І не так важливо, мають рацію конспірологи, які припускають, що антикорупційна історія була розіграна НАБУ й САП через інтерес Сполучених Штатів, чи ні. Факт у тому, що США цим активно користуються. Тому було б наївно стверджувати, що Вашингтон нині зберігає нейтральність”.
Цей фактор значно ускладнює переговорну позицію Києва. За словами Саакяна, “залишаючись нашим ключовим безпековим партнером – у постачанні озброєнь, розвідданих, у співпраці по всій лінії оборони, – Сполучені Штати в політико-дипломатичній площині дедалі частіше виступають радше союзником Росії. І в результаті ми опиняємося за столом переговорів фактично сам на сам проти двох – проти Росії та Сполучених Штатів. Особливо з огляду на те, що США не допускають Європу до цього переговорного процесу”.
Водночас інформація зсередини щодо самої атмосфери переговорів дозволяє скласти психологічний портрет ключових переговірників від США, що є важливим для розуміння подальшої тактики. Голова правління Інституту світової політики Віктор Шлінчак ділиться спостереженнями щодо поведінки американської делегації, розкриваючи цікавий розподіл ролей між “бізнес-крилом” та “політичним крилом” команди Трампа.
“Попри напружений фон загалом, переговори у Флориді пройшли нормально. Хіба що Віткофф постійно емоційно щось додавав в ході розмови, провокуючи на такі ж емоційні відповіді, тоді як Кушнер – зять Трампа – навпаки тримався дуже стримано і з більшістю проговорених нашою стороною тез погоджувався. Або пропонував відкласти для подальших обговорень. Рубіо доволі впевнено модерував дискусію. Тиску не було”, – розповідає Шлінчак.
Цікавим є акцент на фігурі Віткоффа. Його риторика, за словами експерта, видає в ньому типового бізнесмена, далекого від глибинного розуміння геополітики та цінностей.
“Віткофф постійно акцентував на “економічних вигодах для України” після закінчення війни. Але це ж не є секретом – що взяти з бізнесмена, в якого в очах тільки нулі, а в голові – бажання заробляти? Рубіо ж більше говорив про політичні наслідки – от звідки й вийшла тема наших виборів”, – пояснює Шлінчак.
Експерт також підтверджує, що тема корупції була присутня, але не стала домінуючою. “Антикорупційний скандал теж зачепили, але побіжно – після історій із “плівками” довга розмова на цю тему для американської сторони зараз не дуже зручна. А якщо справді з’являться ще нові, додаткові записи з Віткоффом, буде цікаво спостерігати, як Білий дім на це реагуватиме”, – іронізує Шлінчак.
У підсумку, на думку Віктора Шлінчака, зустріч виконала свою функцію, хоча й залишила головні питання відкритими.
“Загалом переговори виконали своє технічне завдання. Хоча питання щодо територій так і залишилося неузгодженим, а гарантії безпеки від США проговорені не до кінця, бо Штати не хочуть закріплених у “мирному плані” чітких зобов’язань. Можливо, ці гарантії будуть винесені в окремий документ”.
Проте, найважливішим тактичним досягненням для України є збереження військової підтримки. “Головне – нас не відключають від можливостей закуповувати американську зброю і не обмежують в отриманні розвідданих. Тож підсумок: домовилися… домовлятися далі”, – підсумовує Шлінчак.
ПРОГНОЗИ НА ЗУСТРІЧ ВІТКОФФА З ПУТІНИМ ТА ПЕРЕГОВОРНИЙ ТРЕНД НА ЗИМУ
Відразу після переговорів у Маямі вся увага аналітиків та медіа переключилася на запланований візит Стіва Віткоффа до Москви, де він мав представити Путіну напрацювання, отримані у Флориді.
Ігор Рейтерович прямолінійний у своїй оцінці ролі американського переговірника, називаючи його “людиною-флешкою”. “Він летить у Москву, там йому щось “записують” – умовно кажучи, чергові лекції про “печенігів”, – він повертається у Вашингтон і передає все це Трампу. Своєї суб’єктності в цьому процесі він фактично не має”, – пояснює політолог. Цю думку підтверджують і джерела: “люди, які були присутні під час вчорашньої розмови, кажуть, що Віткофф майже не робив власних ремарок”.
Цікавим моментом, на який звертає увагу Рейтерович, є ймовірний склад делегації, адже “зараз пишуть, що нібито вирушить разом із зятем Трампа – Джаредом Кушнером”. За його словами, “можливо, Трамп поступово відсовує Віткоффа від цієї історії, зважаючи на “Віткоффгейт” і весь шлейф подібних епізодів”. Втім, присутність Кушнера навряд чи змінить сутність візиту, що полягає у передачі інформації.
Головна мета цього візиту, на думку експерта, – змусити Росію нарешті відкрити карти. Досі Москва ховалася за розпливчастими формулюваннями про “цілі СВО” та “денацифікацію”. Прямі пропозиції від США можуть змусити Кремль конкретизувати свої вимоги, що саме по собі буде корисним для розуміння глибини прірви між позиціями сторін.
“Єдине, чого я реально очікую, – що росіянам доведеться нарешті публічно заявити, з якими пунктами вони згодні, з якими ні й як, на їхній погляд, має виглядати весь подальший процес. Після цього Сполучені Штати, очевидно, будуть змушені констатувати, що існують дві різні позиції, між якими складно знайти “золоту середину”, – прогнозує Рейтерович.
Віткофф і Путін
Щодо часових рамок, то, каже він, попри загальний скепсис, існує ймовірність спроби досягти швидкого, хоча б символічного результату до Різдва.
“Є оцінки, що до кінця грудня нічого не вирішиться і взагалі нічого не буде. Я ж думаю інакше: швидше за все, американці спробують зробити фінальний ривок – те, що в спорті називають спуртом – приблизно до 14 грудня. Саме ці два тижні можуть стати визначальними: вони спробують щось серйозно переробити, підкоригувати, щоб вийти на Різдво вже, можливо, з якимось документом”.
Рейтерович не виключає сценарію короткострокового перемир’я або гуманітарних домовленостей, адже Трампу потрібно продемонструвати хоч якусь ефективність: “Я, чесно кажучи, навіть не здивуюся, якщо сторони просто домовляться про умовне триденне, п’ятиденне чи навіть тижневе “різдвяне перемир’я”. Або про обмін. Бо, слухайте, Путіну не можна вічно, даруйте, водити Трампа певним органом по обличчю – у Трампа теж рано чи пізно терпець урветься. Тому якісь мінімальні домовленості цілком можливі”.
Водночас про глобальне завершення війни мова поки не йдеться. Війна переходить у зимову фазу, і, можливо, наступні серйозні зрушення відбудуться вже ближче до весни.
Олег Саакян дивиться на ситуацію крізь призму стратегії Кремля. Він впевнений, що Москва продовжуватиме свою гру в імітацію переговорів, намагаючись виграти час і послабити Україну.
“Зустріч Віткоффа у Москві… Звісно, Україні хотілося б, щоб усе завершилося або примусом Путіна до припинення війни, або тим, що він відкрито відкине будь-які мирні ініціативи. Перший варіант – скоріше з розряду фантастики. Другий дозволив би нам однозначно тиснути на Трампа, домагаючись посилення санкцій проти Росії, і саме тому видається так само малоймовірним: навряд чи Кремль зробить Україні такий подарунок”, – вважає Саакян.
Експерт описує тактику Путіна як “оглашательство по форме, издевательство по сути”. Це класичний метод КДБ: не говорити “ні”, але висувати такі умови або створювати такі бюрократичні перешкоди, які роблять “так” неможливим.
“Вони й надалі говоритимуть, що “вивчають пропозиції”, що “надійшли додаткові матеріали”, що “там є конструктивні елементи”, але вони начебто “не відповідають духу Анкоріджа” або “основним інтересам Росії”, і тому потребують “додаткового опрацювання” та “коригування позицій”. І таким чином російська сторона просто тягнутиме час”.
Чи вигідно це Росії? Саакян піднімає надзвичайно важливу тему економічного виснаження агресора. За фасадом бравих звітів російського Мінфіну ховається прірва, яка може відкритися вже у 2026 році.
“Є різні прогнози, зокрема й ті, що 2026 рік може стати для РФ катастрофічним. Я би сказав так: для Росії заморозка війни – це поганий сценарій, на який вона піде лише перед обличчям ще гіршого, якщо почне виснажуватися до критичної межі. Маркером такого стану могла б стати готовність до припинення вогню з подальшим переходом до переговорів. Через внутрішні проблеми – економічні, політичні чи ідеологічні – Росія починає розглядати дипломатію як альтернативу війні, а не як прикриття”.
Проте наразі Кремль ще не досяг цієї точки кипіння, тому й наполягає на капітуляційних умовах. “Росія наполягає, що спершу треба “домовитися про все”, а вже потім припиняти вогонь. Тобто для них базовий сценарій досі – груба військова сила, а дипломатія використовується як інструмент маневрування: щоб зривати додатковий санкційний тиск, щоб за допомогою Трампа тиснути на західну коаліцію та зменшувати підтримку України, зрештою – щоб вигравати час для продовження війни”.
Аналізуючи економічні та військові перспективи, Саакян висловлює обережний оптимізм. Він вважає, що 2025 рік стане переломним моментом для російської економіки, коли війна перестане бути “картинкою в телевізорі” для пересічного росіянина і перетвориться на пряму загрозу його добробуту.
“Росія перебуває на межі колапсу, який може проявитися у 2026 році. Економічні показники кінця 2024–2025 років уже дозволяють говорити про це серйозно, а не лише як про лабораторну гіпотезу. Зараз фактично змагаються два фронти: наш – військовий і їхній – економічний. Хто перший надірветься. І, так, тут є приводи для обережного оптимізму”.
Цей оптимізм базується на конкретних факторах: “Коли я говорю про оптимізм, то маю на увазі кілька конкретних речей. По-перше, це нарощення наших глибоких ударів по території РФ. По-друге, пришвидшення деградації російського паливно-енергетичного комплексу – і морської його частини, і всієї інфраструктури загалом. По-третє, Росія входить у наступний рік із небувалою діркою в бюджеті, і вже зараз буквально шкрябає по дну своїх резервів”.
Саакян прогнозує, що 2025-й – це “останній рік, коли вони ще могли робити вигляд, що війна їм “по кишені”. Вже у 2026-му “війна залізе всім у гаманець”, і накопичувальний ефект санкцій стане критичним.
Військовий аспект також грає не на користь Путіна. Попри величезні втрати, російська армія не досягла стратегічних цілей: “Їхня весняно-літньо-осіння кампанія, у рамках якої вони розраховували захопити Донецьку область, провалилася. Вони не взяли ні Мирнограда, ні Куп’янська, ні Покровська. Тобто провал цілої операції, під яку вони майже рік накопичували ресурси й на яку покладали великі сподівання”.
Саме цей військовий провал змушує Путіна висувати абсурдні вимоги за столом переговорів. Це спроба отримати дипломатичним шантажем те, що не вдалося взяти силою зброї. “І той факт, що Путін зараз на стіл кладе вимоги про залишення Україною Краматорська, Слов’янська й решти Донецької області, – це, по суті, розписка в тому, що воєнним шляхом вони цього досягти не змогли і найближчий рік-два точно не зможуть”, – резюмує Олег Саакян.
ВИСНОВОК
Переговори у Маямі закінчилися очікуваним “домовилися домовлятися далі”, без проривів. На тлі цих дипломатичних маневрів експерти одностайні: візит Віткоффа до Москви, швидше за все, призведе до затягування часу з боку Путіна.
Водночас не слід забувати про накопичувальний ефект українських далекобійних ударів по військово-економічній інфраструктурі РФ. Час, на який так розраховує Путін, починає грати проти нього самого. Економічний годинник уже цокає, і його звук стає все гучнішим саме для Кремля. Наше завдання – вистояти до того моменту, коли цей механізм зламається остаточно. А поки що – слідкуємо за руками: і ворогів, і, на жаль, партнерів. Попереду – складна зима.
Сергій Тихий, Мирослав Ліскович. Київ
Генштаб МЗС Переговори Путін РНБО США Трамп Україна Кушнер Україна проти Росії Війна Кислиця Скібіцький Стефанішина Рустем Умєров Війна з Росією ГУР Рубіо Стів Віткофф Андрій Гнатов