Геополітичний 2025-й: вимальовується «світ на трьох» 24.12.2025 10:01 Укрінформ Який вплив вже має і матиме наступний рік на світовий устрій? Як розділяться впливи на карті світу?
Рік 2025 безперечно увійде до геополітичної історії окремою сторінкою. У всіх зникли будь-які сумніви, що ера світового порядку з єдиною супердержавою не завершується, а завершилася. Сполучені Штати Америки більше не єдина і, по суті, не супердержава. З моменту повернення Дональда Трампа до Білого дому в січні і до оприлюднення нової Стратегії нацбезпеки, позиціонування США у світі кардинально змінилося.
Подекуди Вашингтон добровільно відмовився від ролі провідника і символу демократії, наприклад, за океаном, в Європі. Про це ще у лютому відкрито заявив віце-президент Джей Ді Венс на безпековій конференції у Мюнхені. Подекуди налякав «рішучими» територіальними планами та надмірними податками, спричинивши роздратування і спротив сусідів та союзників, зокрема, в Канаді, Мексиці, Данії, Центральній Америці. Епізодична активність навколо Венесуели, соратниці осі Зла в Південній Америці, викликає у світі, щонайменше, непорозуміння. Як розцінювати інцидент, що стався наприкінці грудня, коли американці затримали танкери з венесуельською нафтою і оголосили, що вони їм належать? Окрім провокування зростання нафтових цін (чому радітиме Росія, оскільки ціна на її важку нафту URALS впала до $34 за барель, що значно нижче собівартості), це ще й втрата моральної переваги найпотужнішої у світі демократії не лише перед малою і впертою «мадурівською» Венесуелою, а й перед усім світом тоталітаризму.
У взаєминах з економічно розвиненим комуністичним Китаєм Вашингтон зіткнувся з тією ж проблемою: про моральну перевагу демократії над авторитаризмом практично забули, про неї навіть не згадують. І цього, насправді, завжди й домагалися у Пекіні, починаючи з жорстокого придушення студентських демонстрацій на площі Тяньаньмень у 1989 році. Натомість США спробували й тут розпочати «митну війну», але постійно відступали, маневрували, на що Пекін реагував належним чином, дипломатично виважено, буквально на очах зміцнюючи свої позиції. І тепер вже США не можуть нав’язувати Китаю певні умови, обидві сторони не ризикують, а отже, нікуди й не рухаються. Про «жахливі» санкції за підтримку агресивної Росії ніхто навіть не згадує. Заборона висадки китайців на Тайвані залишається, по суті, єдиним американським обмеженням. Але, враховуючи досвід американських дій у 2025-му, й це не гарантовано.
З недобитою, але сильно знесиленою війною з Україною Росією, Сполучені Штати започаткували «дипломатичні танці» з переговорами «про мир» і сподіваннями на «бізнес» з агресором і зухвалим порушником міжнародного права. Білий дім все ще сподівається віддалити Росію від союзу з Китаєм, спокушаючи Кремль перспективою повернення на провідні місця світової політики. Але з цим обґрунтовано не згодні в G7 інші сильні світу цього. Навіть в ООН США почали голосувати проти світових демократій одностайно з такими країнами, як Північна Корея, Китай і Росія, звичайно. У результаті Кремль отримує наразі достатній для нього «мінімум»: можливість руйнувати в Україні те, до чого дотягуються руки. Але головний висновок належить українському аналітику Вадиму Денисенку: Путін перестав боятися Трампа. Але ще недостатньо боїться України разом з об’єднаною Європою.
Щодо Європи. У 2025-му Старий світ, нарешті, став надією року на геополітичній мапі світу. Розмови про те, що Європі необхідна опора на власну військову силу, велися давно, з початку 2000-х, як мінімум. Але далі створення декількох символічних «спільних бригад» справа не просунулася – ані узгодженого військового планування, ані відповідних збройових програм, ані об’єднаного командування. Щоразу в ЄС переважала позиція тих, хто волів залишатися європейським «дитячим садком» під ядерною парасолькою США і з їхніми ж військовими на базах НАТО. Саме цій «страусиній» політиці у 2025-му нарешті настав кінець і тут, можливо, слід завдячувати усій американській адміністрації з її новою Стратегією, яка не залишила сумнівів. І лідером цього процесу «дорослішання Європи» стала Німеччина, канцлер Фрідріх Мерц. Звісно, залишається багато питань, які потребують термінового вирішення. В ЄС немає одностайності і ви знаєте з яких питань, там є уряди (мінімум два), які відверто працюють на агресора і з цим потрібно, нарешті, щось робити. Але зроблені ключові кроки.
Названо головну загрозу Європі – Росію. Закладаються підвалини для протистояння цій агресії, яка вже набуває конкретних форм – організаційних, військових, фінансових. Наступний, 2026 рік, має продемонструвати структуру цього нового світового центру сили – Європейський Союз + Велика Британія + Канада, найімовірніше. Ну й Україна з її армією, яка має досвід сучасної, а не минулої війни, стійкою, озброєною максимально, без будь-яких обмежень через страх перед Росією. ЗСУ цей страх звели на нуль і зараз це – основний внесок України в новий світоустрій.
***
Цей процес безсумнівно триватиме ще декілька років і в результаті постане новий багатополярний світ. Найімовірніше, він матиме три центри сили, а також те, що можна назвати «з’єднувальною тканиною», яка забезпечуватиме стабільність світового порядку. До останньої групи увійдуть, насамперед, країни Близького Сходу, Океанія, Індія, Пакистан, Африка і майже всі країни Південної і Центральної Америки – їх буде більшість у залі Генеральної Асамблеї ООН, але вони, у разі виникнення проблем та відповідних ситуацій, приєднуватимуться до тих чи інших центрів сили. У ХХ столітті подібне називалося «Рухом неприєднання» на чолі з нині покійною Югославією і певних результатів цей Рух досягав.
Ядерна зброя залишатиметься ще деякий час дієвим фактором, хоча її роль поступово зменшуватиметься. Країни, які мають Бомбу – США, Росія, Велика Британія, Франція, Китай, КНР, Індія, Пакистан, Ізраїль – тимчасово утворять такий собі спільний каркас ядерного стримування. Чому тимчасовий? Тому що наближаються нові технології, які кардинально змінять картину. Насамперед, це інформаційна, цифрова сфера, біотехнології. Той, хто не утримуватиме тут лідерських позицій, на самостійну роль центру сили претендувати не зможе. Цим, зокрема, пояснюється те, що технологічно відстала «поки що існуюча Росія» (цей вислів ввів колишній голова українського МЗС Володимир Огризко), яка досі живе за рахунок торгівлі нафтою й газом, зможе лише приєднатися до одного з угруповань.
Тож про угрупування, поки що гіпотетичні.
1. Північна Америка плюс Океанія. За традицією, почнімо зі Сполучених Штатів. В рамках НАТО (якщо нова американська Стратегія Альянс не знищить) у них зберігатиметься союз із Європою і Канадою, але вже на дещо інших засадах. Слід враховувати й декілька країн «основних союзників США поза НАТО» – Ізраїль (має ядерну зброю де-факто), Пакистан, Саудівська Аравія… На постійних умовах до цього центру сили увійдуть Австралія, Нова Зеландія, Японія, Південна Корея. Технологічних лідерів одразу три: Японія, Республіка Корея, Сполучені Штати. Певною мірою, вони вже залежні від опонентів, Китаю, зокрема. Це доведеться враховувати. Ядерним гарантом тут виступатимуть США. Основна військова потуга – Сполучені Штати.
2. Старий світ. Європейський Союз плюс Велика Британія, Канада (імовірно) та Україна. Ця спільність стоятиме на фронті світових протиріч навіть коли закінчиться російсько-українська війна. Технологічна база й економічний фундамент – за Європою. Основна військова потуга – це Україна, підкріплена європейським ВПК. Хоча й тут залежність від Китаю вже сформувалася й рівень цієї загрози ще не прорахований і достатньо не оцінений. Технологічні лідери – ключові країни Європи. Ядерні гаранти – Велика Британія та Франція. Звісно, цієї «вундервафлі» у них на порядок менше, ніж у тієї ж пострадянської Росії, але достатньо, щоб агресор не сподівався на повну безкарність. Військову потугу забезпечує Україна і майбутні об’єднані європейські сили.
3. Євразія. Китай, Росія, КНДР, країни пострадянської Центральної Азії, Іран. Майбутнє цього угруповання значною мірою залежить від майбутнього Росії, якій точно не дано оговтатися від ран, яких вона зазнала у війні з Україною. Росію використовуватимуть як сировинний додаток, підтримуючи при цьому її побиту армію й циклопічні ядерні сили – головну лякалку для супротивників. Втім і без Росії (якщо вона таки розвалиться – всі передумови для цього є) авторитарно-тоталітарний блок не зникне. Технологічний лідер – Китай. Хоча для того, щоб утримувати цю позицію, йому доведеться шукати співпраці із Заходом. Економічний фундамент – знову Китай. І тут Пекіну буде неможливо обійтися без західних інвестицій. Ядерних гарантів більше за всіх – Китай, Росія, Північна Корея. Військової потуги також вистачає – КНР, КНДР, Росія, хоч і побита.
Отакий вимальовується «світ на трьох». Звісно, якщо неспокійний 2026-й не внесе свої корективи.
Олег НОВИЧЕНКО, Київ
Євросоюз США Геополітика