Чому коровай із Хлібодарівки на Донеччині величають «мідним» Наш спадок 21.02.2026 09:00 Укрінформ Про приготування особливого обрядового хліба в селі Хлібодарівка тимчасово зайнятого Волноваського краю
Початок історії села Хлібодарівки сягає XIX століття – від єврейської хліборобської колонії, де також існували маєтки німецьких поселенців. У 1840-х роках до степової зони Донеччини перемістили родини з Чернігівщини, котрі культивували злаки. З того часу тут виник і вкоренився народний ритуал випікання весільного «мідного» короваю.
Звичай виготовлення весільного короваю в Хлібодарівці занесли до культурної спадщини Донецької області. Волноваський район зараз перебуває під окупацією Росії. Але спадкоємці українських селян, які знову вимушено покинули свої оселі, і далі передають власні традиції дітям і онукам.
ЧУДЕСНА СИЛА КОРОВАЮ
Фольклористка, дослідниця Донецького краю Ірина Крюченко, котра родом із Хлібодарівської сільради, обіймала посаду директорки місцевого осередку культури, також керувала народним пошуково-дослідницьким колективом «Заграйярочка» у Волновасі. Вона говорить, що у 1904 році в Хлібодарівці збудували залізничну станцію та зерносховище, куди звідусіль привозили збіжжя.
Ірина Крюченко
– Це село наче обдаровувало людей хлібом. Воно було багате, там завжди можна було знайти роботу, тому люди бажали залишитися, оселитися, завести сім'ю, – зазначає дослідниця.
Згідно з її словами, прадавній обряд випікання на весілля «мідного» короваю закладав фундамент для гармонійного подружнього життя для молодят.
– Мешканці Хлібодарівки досі вірять, що випікання весільного «мідного» короваю має чарівну силу. Тому його пекли і печуть шановані та щасливі у шлюбі жінки, так звані коровайниці. Їх обов’язково має бути парна кількість. Готують коровай як у домі нареченого, так і в нареченої, але обов’язково з примовками та піснями, оспівуючи долю майбутньому подружжю. Коровайниці приносять із собою усе, що необхідно для тіста: муку, яйця, масло, цукор, мед, молоко. Все це бере мати нареченого чи нареченої, складає в одну ємність. А керує процесом головна кулінарка, котру називають «хватьмарша», – пояснює пані Ірина.
Вона додає, що коровай вимішують у новій глиняній діжі. Для рідини коровайниці використовують глиняні горнята, для інших інгредієнтів – глибокі глиняні миски. Випікати ж необхідно у круглій чавунній сковороді з високими бортами.
– На тісто для короваю беруть по склянці води та молока, 200 грамів цукру, столову ложку меду, 15 яєць, 1,5–2 кілограми борошна, 25 грамів сухих або 75 грамів мокрих дріжджів, 100 грамів масла вершкового, 2 столові ложки сметани, 4 столові ложки олії, 2 чайні ложки солі та мелену корицю за бажанням, – ділиться Крюченко.
Виготовлення весільного «мідного» короваю починають із приготування закваски. Теплу воду слід налити в горщик, додати по ложці цукру й борошна, дріжджі, накрити полотняним рушником і поставити в тепле місце, щоб «забродило».
– Коли закваска підійде, коровайниці ставлять посеред хати ослінчик, на який мати кладе подушку, а вже зверху – діжу. Господині прямо в неї просівають борошно, до якого додають збиті яйця та інші інгредієнти, і старанно вимішують тісто, поступово додаючи олію. Після цього запалюють свічку, хрестять діжу, промовляючи молитви на щасливе життя молодят, а потім носять її на руках, піднімаючи вище від своєї голови, щоб тісто підходило добре й коровай вдався високим і пухким, – наголошує співрозмовниця.
Пані Ірина уточнює, що таке дійство повторюють тричі, при цьому кожного разу жінки цілують одна одну під діжею, тримаючи її над головою. Це для того, щоб молодята все своє життя цілувалися та кохалися. Коровайниці пританцьовують і радісно співають:
І піч на сохах, і макітра на руках.
І цілуйтеся, і милуйтеся
Ой хто кому рад!
Після цього господині ставлять під піч ослінчик з діжею, накривають її рушником і чекають, доки тісто підійде. Це трапляється двічі-тричі, і коровайниці кожного разу підбивають його руками або дерев’яною качалкою. Коли тісто стане м’яке, його кладуть на присипаний борошном стіл і починають ретельно й довго місити, поки воно не почне під руками «пищати».
«НАША ПІЧ РЕГОЧЕ – КОРОВАЮ ХОЧЕ»
Тісто розподіляють на три частини і починають формувати коровай. З першої треба зробити дві ковбаски для хреста, який кладуть на низ сковороди, «щоб діти жили під Богом». На чотири краї хреста мати кладе мідні монети – для багатства. А в середину хреста – зерно, щоб життя було заможне. З другої частини роблять маленькі кульки і складають їх поверх хреста у два чи три шари, щоб коровай під час випікання не розтріскувався.
– Третю частину тіста використовують для традиційних прикрас короваю. Викладають по колу три коси, а посередині – кульку. На неї саджають двох пташок, а також квіти з листочками, – продовжує розповідь дослідниця.
Після того як коровай підніметься, «хватьмарша» хрестить його і саджає в піч. Під час цього коровайниці співають:
Наша піч регоче –
Короваю хоче,
А припічок всміхається,
Короваю дожидається!
Випікається коровай дві години, треба слідкувати за температурою в печі.
Пані Ірина пояснює, що на цьому етапі жінки перестають співати, танцювати та голосно розмовляти – зберігають повну тишу, щоб ніяк не перешкодити випіканню. Зазвичай такий хліб виходить високим і золотистим, без тріщин і заглиблень. Вважається, що від його зовнішнього вигляду залежить доля молодої пари.
Коли коровай дістали з печі, жінки жартівливими піснями нагадують господарям дому, що вони повинні їм щедро віддячити. Тоді співають:
А де ж наша мати,
Де наша мати?
Обіцяла чарочку дати,
А першую – з родзинками,
А другую – з вишеньками,
А третюю – з калиною
За доброю дитиною.
Господарі накривають стіл та пригощають коровайниць, зокрема горілкою.
Вранці в неділю, у день весілля, коровайниці заносять готовий хліб, тримаючи його в руках, і урочисто кладуть на середину святкового столу. Подружки прикрашають ягодами калини та барвінком.
ТРАДИЦІЇ ЖИВУТЬ ВПЕРЕКІР ВІЙНІ
Крюченко повідомила, що вона досліджувала і самостійно перейняла обряд випікання весільного «мідного» короваю у досвідчених жінок із Хлібодарівки. Серед носіїв – як господині – «коровайниці» віком від 65 до 85 років, так і молодші, від 25 до 55 років, що перейняли традиції та, своєю чергою, передають їх дочкам й онукам.
– Головною та найшанованішою коровайницею у Хлібодарівці була Віра Іванівна Корнієвська, 1932 року народження. Вона разом із мамою, також коровайницею, співала, допомагала й повністю перейняла цей обряд, знала й рецепт. Саме Віра Іванівна навчила мене пекти цей весільний хліб, я ходила до неї в дім та вбирала досвід, вміння, знання, – відзначає пані Ірина.
Вона додає, що популяризаторами цього обряду також є учасниці фольклорного колективу «Хлібодари» та родинного ансамблю «Голос Степу» при Хлібодарівському сільському клубі. Вони представляють його на етнічних фестивалях, майстер-класах та весіллях у національному стилі.
– Через воєнну агресію Росії багато носіїв цього елемента нематеріальної культурної спадщини виїхали з Хлібодарівки й проживають у різних куточках України, а також за кордоном. Але, попри різні життєві обставини, вони продовжують традицію своїх пращурів і в складних умовах печуть весільний «мідний» коровай, – зазначила Крюченко.
Серед носіїв дослідниця назвала Олену Василівну Зборовську, котра дбала про розвиток Хлібодарівки як голова сільради, а через війну була змушена покинути з родиною Київ.
Також згадала жительку села Юлію Лямцеву, котра на початку широкомасштабного вторгнення, рятуючи своє життя, разом із сім’єю переїхала до міста Бучі. Юлія презентує хлібодарівський коровай майже на всіх тематичних обласних і всеукраїнських заходах.
Пані Ірина розповідає про молоду носійку звичаю виготовлення весільного короваю – Світлану Фоменко. Її коровай презентували на Всеукраїнському фестивалі «Жива культура – живий світ», що відбувся минулого року в Національному музеї народної архітектури та побуту України.
Вона додала, що Хлібодарівська громада брала участь і у фестивалі «Жива спадщина – незламна ідентичність», який проходив у Маріупольському державному університеті, переміщеному до Києва.
Пані Ірина зауважила, що участь у фестивалях стала для громади не тільки можливістю показати багатство культурного спадку, а й відчути гордість за те, що ці традиції з Донеччини є частиною загальноукраїнського культурного надбання.
– Хлібодарівська громада й надалі докладатиме зусиль, щоб зберігати й поширювати те, що робить нас особливими. Спадщина об’єднує нас, підсилює ідентичність і надихає. Це жива нитка, що поєднує минуле, сьогодення й майбутнє України, – говорить Крюченко.
Олена Колгушева
Фото та відео надала дослідниця Ірина Крюченко
Донеччина Фестиваль Хліб Весілля Волноваха Село Фольклор