«Вона»: три історії родин морських піхотинців у документальній стрічці Тетяни Станєвої 17.04.2026 10:04 Укрінформ Чотири роки жінки воїнів чекають, займаються волонтерством, ростять дітей і переживають болісні втрати.
Нещодавно в Києві відбувся закритий перегляд документальної кінострічки «Вона» режисера Тетяни Станєвої. До офіційного показу в Україні її вже продемонстрували в Болграді, що на Одещині, оскільки це розповідь про жінок, які там проживали на початку широкомасштабної російсько-української війни, та їхніх чоловіків – морських піхотинців з військової частини, розташованої в українській Бессарабії.
Офіційна світова прем’єра фільму відбулася цього року 25 лютого в столиці Болгарії – Софії, оскільки він оповідає, зокрема, про українських болгар. Також кіно, яке ще називають щоденником дружин воїнів ЗСУ, показали у Пловдиві.
У Київ прибули майже всі головні герої стрічки, яка демонструє зв’язок тилового життя і служби українських захисників, котрі чинять опір російській агресії. Отже, Укрінформ переглянув документальний фільм «Вона» та поспілкувався з військовими та їхніми дружинами, щоб отримати більше інформації про процес зйомок і моменти, що залишаються поза кадром.
АКЦЕНТ НА ЖІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ВОЇНІВ
Режисерка Тетяна Станєва на київському показі
За більш ніж чотири роки професійно створено безліч документальних фільмів про повномасштабну російсько-українську війну: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова
(який отримав премію «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм») і цього ж режисера «2000 метрів до Андріївки»; «Одного літа в Україні» Володимира Тихого; «Порцелянова війна» Брендана Белломо і Слави Леонтьєва; серія фільмів про митців «Культура vs війна», ініційована асоціацією «Дивись українське!»; «Да Вінчі» Володимира Сидька; «Андрій Жованик. Світ як воля та уява» Сергія Дарійчука; «Куба & Аляска» Єгора Трояновського, та багато інших.
Стрічка «Вона» Тетяни Станєвої серед інших вирізняється тематикою – тим, що зосереджує увагу на житті жінок та членів родин українських воїнів, поки роками чоловіки боронять країну від ворожого вторгнення. А ще це фільм-спостереження за персонажами протягом кількох років.
«Я майже чотири роки стежила за цією історією. І вона про любов: дружин до військових; військових до своїх сімей; нас усіх – до рідної землі. Про любов, яка долає страх і стимулює боротися; яка змушує чекати та об’єднує нас усіх у допомозі армії», – зазначає режисерка фільму «Вона» Тетяна Станєва, ініціаторка й організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», який зародився в українській Бессарабії та тісно поєднав Україну і Болгарію.
Весілля Костянтина Карагеза з Христиною, 2022 р. Праворуч Олена і Дмитро Лисаки
Документальний фільм «Вона» розповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх об’єднує те, що вони стали коханими військових 88 окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тож разом вони переживають за захисників, займаються волонтерством, вирішують психологічні проблеми та долають травми.
Насправді у фільмі більше сюжетних ліній. Глядачі співпереживають гагаузці Христині Карагез, яка втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, вихідця із села Залізничне Болградського району. Творці стрічки, зокрема, акцентують увагу на гуманітарній ініціативі «Буджак реліф», яку створили в Україні у співпраці з турецькими партнерами, залученими за ініціативою «Союзу гагаузів України» для посилення гуманітарної підтримки південного регіону.
Знімальна команда фільму у Болграді: оператор-постановник Ян Лелюк, режисерка Тетяна Станєва, оператор і фотограф Олександр Барон, звукорежисер Едуард Слободянюк
«Я особисто дуже рада, що мій Болград і наш 88 окремий батальйон морської піхоти є в кадрі та в архіві нашої війни. В історичній памʼяті нашої країни зафіксовані звитяги, опір і боротьба мого Південного краю», – зауважує режисерка й додає, що фільм створений за підтримки Міністерства культури України.
Кожен із понад тисячі п’ятиста днів повномасштабного опору агресії РФ із надзвичайним героїзмом українців різних етнічних груп і дуже болісними втратами часто наповнені, на жаль, і нерозумінням між тими, хто постійно перебуває на передовій, і деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва сподівається, що кінорозповідь «Вона» зменшить прірву відчуження між військовими та цивільними.
Досвід тих і інших дуже відрізняється, однак кожен живе у війні. І головне – знайти порозуміння, відчути стан того, хто поряд чи на відстані. Тому що за відносним тиловим спокоєм, порівняно з гарячими точками фронту, може приховуватися чиясь болюча раптово перервана вагітність або нервове перенапруження, яке неможливо подолати без допомоги лікарів і транквілізаторів.
«ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ»: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА
Режисерка Тетяна Станєва і оператор із Дніпра Іван Понамарьов на Покровському напрямку, 2025 р.
У кадрах документального фільму «Вона» – переважно цивільне життя. Моменти знімали протягом кількох років поспіль, починаючи з літа 2022-го: спочатку в Болграді, де всіх героїнь застала повномасштабна російсько-українська війна, а потім – у Житомирі, куди деяких героїв кінорозповіді закинула доля згодом.
Прохання документалістів знімати військових 88 окремого батальйону морської піхоти задовольнили не відразу. Але режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована й наполеглива у своєму бажанні реалізувати задум, тому дозвіл отримали. І один день зйомок на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.
Олена Лисак і Тетяна Станєва
Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, яка зараз перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Молодшому синові подружжя, чиїм першим словом стало «тата», зараз – понад півтора року. Старший уже навчається у другому класі, а на початку фільму глядачі бачать його ще в дошкільному віці.
«Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. – Чоловік продовжує служити, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо і віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом будемо насолоджуватися спілкуванням із нашими дітьми».
Співрозмовниця додає: «Кожен момент фільму, який ми дивимося, – це для мене не просто «альбом спогадів». Кожну минулу подію я переживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це приблизно 7 % нашого реального життя, нашого болю і радості».
Олена вдячна долі за те, що чоловікові надали кількатижневу відпустку, тож сім’я мала можливість побути разом. Коли Дмитро на службі, вони намагаються якомога частіше спілкуватися через відеозв’язок – щоб хоч у такий спосіб сини бачили тата-військового.
Олена і Дмитро Лисаки на київському показі
«Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже важко. Навіть коли нібито остаточно вже до цього звикла, – однак, настає момент, коли з’являються думки: “Та скільки ж це триватиме?”, “Чому так живемо саме ми?”».
За ці роки в житті Олени був дуже важкий період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. «Ми дуже чекали на доньку. Це була тяжка втрата», – говорить дружина захисника.
Олена з чоловіком в один голос стверджують: «Наш батальйон – це наша родина. Разом із дітьми, з дружинами зазвичай зустрічаємо свята».
Олена і Дмитро разом приїхали вже на другий показ документального фільму «Вона»: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за характером йому більше подобається бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому можливість побачити меншого сина в період, який він пропустив через війну: не мав можливості спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати за ним.
НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ
Тетяна Станєва, Сергій Биковський і його дружина Ніна
«Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Тому що там є дуже багато специфічних моментів», – зазначає інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.
Наприклад, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новенькій формі. У перші місяці повномасштабної російсько-української війни знайти таку було майже неможливо. Однак завдяки зусиллям усього батальйону її доставили нареченому. Він був дуже радий.
Костянтин Карагез із своєю другою половиною – Христиною – в центрі
На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, який пройшов військове навчання в Грузії, загинув внаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду, неподалік від позиції «Орел», 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака і Сергія Биковського повномасштабна війна розпочалася у Вугледарі, що на Донеччині.
Хтось не звертає уваги на цивільне авто на задньому плані в кадрі фільму «Вона», коли оператор працював у 88 окремому батальйоні морської піхоти. А для військових одразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передовій, а на другій лінії оборони.
«Наші хлопці емоцій не проявляють. І достукатися до них дуже складно, – розповідає Сергій Биковський. – У морських піхотинців немає часу на дурні думки, тому що вони постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних і нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати».
Воєнний психолог Сергій Биковський
Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах з 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розпаду Союзу написав рапорт і продовжив службу в Збройних силах України. Прослужив 14 років за цією спеціальністю. Звільнився через скорочення. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником у морську піхоту.
Бійці 88 окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару і в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.
Кожному глядачеві документального фільму «Вона» запам’ятовується мудрість військового психолога, яку він передає щойно мобілізованим чоловікам: як треба поводитися зі зброєю і ставитися до ворога, який напав на нашу незалежну державу. «Я навіть не уявляв, що цей мій інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський. –
Зі щойно мобілізованих чоловіків, які потрапили до нас від ТЦК, мені та іншим командирам треба було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм «Вона» увійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; однак ті, що доходять до кінця, воюють як леви!».
ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТРЕБА ЩОДНЯ
Подружжя Биковських
Ніна Биковська за освітою вчитель початкових класів, зараз працює в дитячому садочку. Маючи чоловіка-військового, теж свого часу прослужила вісім з половиною років, тому є старшим сержантом. «Тобто я знаю військову службу зсередини в деталях, тому мені ще важче, ніж дівчатам», – каже співрозмовниця.
Молодша донька Биковських, яка закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. «До нас приходили люди і приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналися Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про повномасштабну війну ми тоді ще не думали».
Дружина морського піхотинця Олександра Атанасова Ольга (ліворуч) із сином
Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова – на київський закритий показ приїхала із сином. Вони, як і всі рідні захисників і захисниць, найбільше мріють бачити їх вдома в мирному житті.
Документувати події під час війни треба щодня, вважає режисерка документального фільму «Вона» Тетяна Станєва. «Ми вже багато проґавили, і не знаю, як надолужити. Але треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світові, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою, і відповідно, історія швидко завершиться. Але сталося не так, як очікувалося».
Глядацька зала після перегляду фільму «Вона» в Києві
За період від початку зйомок стрічки влітку 2022-го до її світової прем’єри в лютому 2026 року в героїнь – дружин українських захисників – відбулося багато змін. Багато що змінилося. Одна встигла здійснити свою мрію, не чекаючи Перемоги, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, напади паніки та зміну професії. Третя також зазнала життєвих змін, хоч її життя збоку здається відносно стабільним. Наразі місто Болград обʼєднує цих жінок спогадами, місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом «Вона».
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Дениса Сивенка і Юліани Литвиненко надала команда фільму «Вона»
Культура фільм Війна з Росією