“`html
«У воєнний час чимало людей звертаються до мистецтва, шукаючи в ньому втіху та зцілення від душевного болю» – іконописиця Тетяна Дзядик 17.01.2026 09:00 Укрінформ Мисткиня поєднує художні навички з доброчинністю, а також навчає інших малюванню
Іконопис є досить специфічним напрямком у творчій діяльності Тетяни Дзядик. Проте перш за все вона – особистість, для якої творчість не існує окремо від буття.
Тетяни Дзядик
В ІКОНОПИС – ЧЕРЕЗ КОМБІНАТ З ВИШИВАННЯ ЗОЛОТОМ
Тетяна ділиться, що виросла в атмосфері творчості, і її завжди приваблювало мистецтво.
– Мені було цікаво все робити власноруч. Навіть люблю наносити шпаклівку. Мені подобається, коли матеріал піддається, коли ти відчуваєш його. Люблю в’язати, конструювати, ремонтувати. Ми з чоловіком власноруч звели сарай – я допомагала у всьому. Це важко, але мені дуже подобається, – розповідає вона.
Мистецький шлях Дзядик розпочався з художньої школи, а потім вона вступила до мистецького факультету університету в Кропивницькому (зараз – Центральноукраїнський державний університет).
– Наші викладачі були випускниками академій Києва, Одеси, Львова. Ми отримали міцну академічну основу, – каже художниця.
Вона згадує, що через кілька років «сарафанне радіо» привело її до місця, яке стало відправною точкою в іконописі – на комбінат золотої вишивки в Кропивницькому.
– Це маловідоме підприємство. Там вишивають ікони та шати для духовенства. Митри, ризи, ікони з використанням золотих ниток і напівкоштовних каменів. Проте, згідно з канонами, не можна вишивати обличчя та руки – їх потрібно малювати. Тому їм потрібні були митці, здатні створювати лики.
Тетяні запропонували спробувати написати обличчя Христа, але це не відразу вдалося.
– Я зобразила його як портрет – з синіми та жовтими відтінками, у дуже живописній манері. Вийшло красиво. Але мені сказали, що так не пишуть. Лики мають бути виконані в земляних, глиняних тонах. Мене, по суті, переучували. Я читала спеціалізовану літературу, вивчала канони.
Художниця зазначає, що академічний живопис і навички портретного мистецтва стали корисними під час навчання. Сьогодні, після багатьох років удосконалення, Тетяна працює у складній традиційній техніці.
Основою для ікони слугує дерев’яна дошка. Її ретельно готують: покривають тонкою тканиною, проклеюють, наносять левкас – декілька шарів спеціальної ґрунтовки, що забезпечує м’яку та пружну поверхню. Потім іде шар червоної глини, на якому створюють рельєфи для майбутньої роботи. Саме на цій основі виникає живопис. На цьому етапі Тетяні допомагає майстер, а вона починає працювати вже на підготовленій основі.
Іконописиця використовує багатошарове нанесення фарб. Раніше це була класична темпера, яку вона навіть намагалася робити сама – з яєчного жовтка. Зараз використовує різні фарби, головне – досягти тієї ж глибини напівпрозорих лесирувань.
Художниця наносить фарбу шарами: від темного до світлого, з безперервними «заливками», з плавними переходами, де світло немовби йде зсередини. Вона працює неквапливо, уважно, використовуючи тоненькі пензлі – іноді завтовшки у волосину. Окремий етап – позолочення. Для цього використовують поталь, яку наносять на спеціально підготовлену основу.
Тетяна розповіла, що процес може тривати від одного дня для невеликих образів до кількох тижнів і більше для складних багатофігурних композицій.
ІКОНОПИС ТА СТЕРЕОТИПИ
Це мистецтво є сакральним, пов'язаним з певними ритуалами. Однак Тетяна каже, що для неї важливішим є її внутрішній стан, а не обрядовість.
– Не можу сказати, що дотримуюся релігійних обрядів під час створення ікон. Але коли я працюю, я не вживаю спиртні напої, не лихословлю, намагаюся зберігати спокій. Це особливий стан, щось на зразок медитації. Крім того, я маю все організувати вдома, щоб мене ніщо не відволікало від роботи. Я настільки захоплююся, що іноді не можу підвестися зі стільця через те, що засиджую ноги.
Також, традиційно вважалося, що іконопис – це чоловіче заняття, що подібні твори можуть створювати лише ченці. За словами Дзядик, їй пощастило не зіткнутися з подібними упередженнями.
– Мені ніколи не говорили, що я не можу цього робити, тому що я жінка. Мене навіть запрошували працювати в Києво-Печерську лавру. Я відмовилася, оскільки на той час там був московський патріархат. Але якщо запрошували, то питання не в статі, – підкреслює іконописиця.
Вона додає, що принципово не освячує ікони самостійно – вважає, що образ повинен увійти в життя людини через її власний духовний шлях.
– Я завжди раджу: беріть і йдіть до свого священника. Адже сенс не у воді. Коли ви купуєте хрестик для дитини, ви ж не запитуєте ювеліра, чи він постив і освячував його. Ви берете річ і несете її до свого духівника. Так само і тут.
«ДЕКІЛЬКА ЖІНОК МОЖУТЬ ПЕРЕТВОРИТИ ВСЕ МІСТО»
Тетяна не відділяє волонтерство від свого життя, не говорить про нього як про окрему «діяльність». Волонтерський хаб «КропХаб», де ми зустрілися для інтерв’ю, діє від початку російсько-української війни. Згодом хаб став продовженням діяльності ГО «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького».
Тетяна завжди відзначалася активною громадською позицією. Вона брала активну участь у подіях Революції Гідності, а потім приєдналася до жіночого руху «Дія». Разом з однодумцями вона відвідувала з’їзди, знайомилася з жінками з різних куточків країни.
– Якось ми поїхали до Одеси на перший конгрес «Дії». Там були жінки з Краматорська, директорки підприємств, підприємниці, керівниці великих міських організацій. Вони вже жили у стані війни, вони боролися за щось. Тоді ми усвідомили, наскільки жінки є великою силою, – ділиться Тетяна.
Повернувшись до Кропивницького, вони почали формувати місцеву спільноту, збирати пожертви, працювати з історією міста, вивчати роль жінок, займатися благодійними проєктами.
– Тут мало хто знає про приклади жіночого меценатства, про те, якими були жінки в історії нашого міста. А жінки здатні на все. Декілька жінок можуть кардинально змінити місто. І ми взялися за роботу в цьому напрямку, – розповідає Тетяна.
Саме завдяки руху «Дія» Тетяна познайомилася зі співзасновницею та вперше відвідала простір, який пізніше став «КропХабом». Жінка згадує, що на той час це було покинуте складське приміщення – без затишку, і ніхто не міг уявити, як воно зміниться.
– Проте ми вирішили, що впораємося. Ми почали руйнувати старе, ремонтувати, все робили власноруч. Спочатку нас було троє – один військовий і Катя (Катерина Колтунова – волонтерка, співзасновниця «КропХабу», зараз – також заступниця голови Кіровоградської ОВА, – ред.). Згодом хлопці, що поверталися з ротацій, почали долучатися до допомоги. Тут усе зроблено руками, – зауважує волонтерка.
Спочатку тут плели маскувальні сітки, готували їжу, робили заготовки, пакували допомогу. Але дуже швидко «КропХаб» перетворився на місце зустрічей.
– Хлопцям потрібна була не лише їжа. Вони потребували місця, де можна було виговоритися. Вони могли сидіти тут годинами. Це було дуже важливо, – говорить Тетяна.
З початком повномасштабного вторгнення хаб перетворився на справжній центр допомоги.
– У перші дні приїжджали сотні людей. Тут вирувало життя. Ми збирали все необхідне для фронту, для блокпостів. Несли подушки, матраци, спальні мішки, ковдри. Я була відповідальна за весь текстиль. Потреба була у всьому.
ВОЛОНТЕРСТВО ТА МИСТЕЦТВО ЯК ПІДТРИМКА
– Багатьом людям потрібна була опора. Вони були розгублені і не знали, що робити і куди звертатися. Тут вони знаходили хоч якусь підтримку, – пояснює Тетяна.
Тому згодом, коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення, у просторі з’явилися нові напрямки роботи з військовими та їхніми сім’ями: майстер-класи, арттерапія, нейрографіка, живопис для дорослих. І знову стало у пригоді захоплення Тетяни мистецтвом.
– Тут я працюю з дорослими, які приходять свідомо. Я переконана, що малювати може кожен. Просто багатьом у школі говорили: «Ти робиш те і те неправильно», і люди закривалися. Зараз, у воєнний час, багато хто звертається до мистецтва, шукаючи в ньому розраду і зцілення від болю. І ми визнаємо існування темряви. Вона також необхідна, адже без неї неможливо оцінити світло. Контраст – це і є життя. Ми промальовуємо ці темні кольори, а потім замінюємо їх іншими. Я бачу, як змінюється внутрішній стан учнів, спостерігаючи за їхніми роботами, – розповідає художниця.
Звісно, іконопис також залишається частиною творчості Тетяни. Під час війни замовлення набули особливого значення, коли люди чекають на повернення захисників, коли відчувається внутрішня відсутність опори.
– Люди не замовляють ікони просто так. Вони звертаються, коли їм боляче, коли їм важко, коли вони втратили когось або просто потребують захисту і підтримки, – підкреслює Дзядик.
Тому багато її робіт відправляються в домівки, де є біль, втрати й очікування. Через «КропХаб» ікони Тетяни почали передавати в лікарні, на передову, у волонтерські пакунки – як невеличкі образи з молитовними словами.
– Ми виготовили невеликі іконки з календариками та захисною молитвою. Ми роздавали їх хлопцям у шпиталі на День козацтва. І зараз ці іконки вкладають у посилки, – додає вона.
Тетяна підкреслює, що іконопис – це лише один з видів її творчості, але важливий і необхідний. Не лише тому, що це мистецтво – сакральне, а й тому, що воно дарує внутрішню гармонію. Вона закликає всіх знаходити заняття, за яке можна триматися у важкі часи.
– Зараз усім нам потрібно робити те, що нас надихає. А жінка – це свого роду павербанк, який ділиться енергією з близькими. Але нам також потрібно поповнювати свої ресурси. Мистецтво, час для творчості – це важлива опора під час війни. Необхідно регулярно нагадувати собі, що цей «павербанк» потрібно підзарядити.
Волонтери Ікона Ветерани війни Мистецтво Художник Війна з Росією