Олекса Пода й мистецтво ефемерної скульптури 24.01.2026 09:00 Укрінформ Архітектор з Полтавської області створює скульптури з криги та піску і здобуває перемоги на міжнародних фестивалях і змаганнях.
Олекса Пода має диплом архітектора та дизайнера інтер’єрів. Однак, вже більше десяти років, його професійна діяльність тісно пов’язана з мистецтвом нетривкої скульптури. Те, що починалося як хобі, перетворилося на великі міжнародні проєкти та вояжі світом. Митець представляє Україну на міжнародних змаганнях і фестивалях та отримує нагородні місця. Нещодавно Олекса здобув другу позицію на міжнародному фестивалі крижаних скульптур у Валуа (Франція) з роботою “Out of Mind”.
ПЕРШОЮ ЗМАГАЛЬНОЮ СКУЛЬПТУРОЮ БУВ КОЗАК МАМАЙ
Скульптура з’явилася в житті Олекси не відразу – вже після закінчення навчання.
– У дитинстві я дещо вирізав, ліпив, але так, щоб вже на більш фаховому рівні, – цього не було, – зауважує митець.
Художню освіту він здобував у Полтаві, у технічному університеті імені Юрія Кондратюка, на архітектурному факультеті за фахом “Дизайн інтер’єру”. Навчання включало базову художню підготовку.
– Там була звичайна база, і художня також. У нас був малюнок, частково, здається, була і скульптура. Але це все академічні предмети, такі початкові, – пояснює він.
Вперше на конкурс у США Олекса потрапив у 2014 році – подавав заявку разом з товаришами. Це був його перший міжнародний досвід участі у фестивалі.
– Це був 2014 рік. Все пройшло дуже захопливо. Це був перший досвід мандрівки так далеко. Власне, це і було основним поштовхом поїхати у Штати та взяти участь у тій події. Бо завжди цікаво, коли збирається велика кількість креативних, творчих особистостей, – розповідає Олекса.
На цьому першому конкурсі у США команда працювала над скульптурою “Козак Мамай”. Це був перший досвід роботи з таким матеріалом та у такому форматі.
– Звичайно, якщо порівнювати з навколишніми скульптурами, з професіоналами, які постійно цим займаються, ми відрізнялися за якістю. Але ми побачили, який це матеріал, як він функціонує, як взагалі все відбувається. І, в принципі, гідно представили Україну вперше, – говорить він.
ДО КРИГИ – З ПИЛКАМИ І СТАМЕСКАМИ
Проживає Олекса в Україні. Можливостей постійно працювати зі снігом та кригою тут обмаль. До повномасштабного вторгнення РФ він декілька разів брав участь у змаганнях снігової скульптури в Україні, зокрема в Буковелі.
– До вторгнення я, здається, тричі брав участь у конкурсах в Україні. У Буковелі відбувався конкурс снігової скульптури. Останнього разу ми там посіли третє місце. Потім, з початком війни, це все припинилося. Зараз я не знаю в Україні таких заходів. Є щось комерційне, але там дуже вузьке коло осіб, і туди потрапити непросто, – зауважує скульптор.
Підготовка до фестивалів починається заздалегідь до самої події. Вона містить подання ескізів та концепцій у чітко визначені терміни.
– Зазвичай на фестивалі за пів року надсилають запрошення. За чотири-п’ять місяців вже треба або підтверджувати участь, або надсилати ескіз. Наприклад, на останній зимовий конкурс, що був у середині січня, я подавав ескіз на початку жовтня, – пояснює Олекса.
На місці учасникам надають матеріал. Якщо це крига чи сніг, то це блоки, однакові для всіх.
– В останньому конкурсі було п’ять стандартних блоків. Один стандартний блок – це метр на пів метра і на 25 сантиметрів. Біля кожного є постамент зі снігу. Дають лопату, щоб прибирати сніг, а всі інші інструменти привозиш із собою. Ще видають електропилку, тому що перевозити такий габаритний інструмент через кордон складно, особливо якщо добираєшся літаком, – розповідає скульптор.
Окрім того, він додає, що загалом інструменти для роботи з кригою мають свою особливість:
– Для криги – це дуже специфічні інструменти. Стамески, так звані зубатки, із зубчиками. Якщо це професійні інструменти, вони можуть коштувати дуже дорого. Ще дуже важливий кут заточування, їх постійно треба підтримувати в належному стані. Вони, як японські катани, мають бути в ідеальному стані, щоб розрізати кригу. Це дуже-дуже гострі інструменти.
Олекса також розповідає, що для снігу інструменти простіші, але потрібні довгі руків’я через масштаби блоків:
– Для снігу головне – довге руків’я. Бо зазвичай це великі брили трамбованого снігу. Наприклад, у Валуа буде конкурс, де на команду з трьох осіб видають блок 4 на 4 метри в ширину і 5 метрів заввишки. Це майже як двоповерховий будиночок зі снігу, з якого треба вирізати скульптуру. І, звісно, там потрібні інструменти, щоб дістати і зверху, і знизу.
Утім, конкурси та фестивалі бувають також “літні”. Тоді створюють скульптури з піску. У таких випадках використовують мастихіни та простіші, ніж для криги, інструменти.
РОБОТА “ВІД ГУДКА – ДО ГУДКА”
Робота на фестивалях чітко обмежена в часі. Початок і кінець фіксуються сигналами, але погодні умови можуть змінювати режим роботи.
– Починається все відразу після гудка: всі беруть інструменти і починають працювати. Є час, коли всі мають скласти інструменти й закінчити. Але, наприклад, у Валуа мінлива погода. Удень, коли виходить сонце і заходить за іншу гору, є приблизно чотири-п’ять годин, коли не можна працювати – треба закривати скульптуру. Тому дозволяють працювати вночі без обмежень, бо вночі – мінус, а вдень може бути температура вища від нуля, – розповідає Олекса.
На піщаних конкурсах, зокрема у США, все відбувається інакше.
– Там все дуже чітко. Звучить горн – і ти маєш почати. Кожного дня ввечері відразу після дзвінка треба скласти інструменти. Є певна кількість годин, у які ти маєш вкластися. У кого що вийшло – те й судять, – говорить він.
Піщані скульптури можуть частково готуватися заздалегідь. До латвійської Єлгави на подібний до цього конкурс Олекса надсилав креслення майбутньої роботи.
– Там роблять опалубки, наповнюють їх піском, є чіткі розміри. Я даю робітникам креслення, за якими вони це роблять. Я приїжджаю – і форма вже готова, пісок утрамбований, відстоявся. Вони відкривають шар за шаром зверху – і тоді вже починаєш вирізати, – пояснює скульптор.
З кригою працюють інакше: готуються технічні креслення та залучаються помічники.
– Стандартний блок важить 125 кілограмів. Підняти його на двометрову висоту самому неможливо. Є помічники, які допомагають піднімати блоки, поєднувати їх, все виставляти. А вже потім починається вирізання, – каже Олекса.
Звісно, скульптури з піску чи криги – тимчасові. Але, крім їхньої недовговічності, ці матеріали створюють несподіванки й під час роботи. Форс-мажори трапляються постійно.
– Основна відмінність між піском і кригою у тому, що з криги можна робити ажурні форми, консолі, майже як мармур, – вони красиво працюють на світлі. А з піску в основі завжди має бути піраміда. База має бути більшою за верх, бо це пісок. Один зайвий рух – і за секунду завалюється вся скульптура. Тому постійно розмірковуєш, скільки можна зрізати, яка вага висить, чи буде стояти. Плюс вітер, дощ – усе це впливає, – пояснює він.
У цій роботі постійно доводиться робити розрахунки безпосередньо на місці, і тут, за словами Олекси, допомагає архітектурний досвід.
Запитання про улюблений матеріал для нього залишається відкритим.
– З кригою цікаво працювати, бо вона тверда і з неї можна робити тонкі речі. Але середовище там часто холодне – інколи працюєш у приміщенні, де підтримується мінусова температура. Пісок – це зазвичай тепло, узбережжя, більш комфортне середовище. Це різні речі, але люблю і те, і те, – каже Олекса.
ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ТА УЧАСТЬ РОСІЯН
Питання фінансової підтримки участі у міжнародних фестивалях для українських митців залишається складним. Системи меценатства в Україні фактично немає, тому більшість таких поїздок тримаються на умовах, які пропонують організатори конкурсів.
– Звичайно, є стипендія. За те, що скульптор приїжджає, йому платять гроші. Також переважно покривають трансфер. Десь є фіксована сума, десь ти в неї вкладаєшся, десь – ні, – пояснює Олекса.
І додає, що з української сторони теж є допомога, але це скоріш організаційна – з документами, дозволами.
Представлення України на міжнародних фестивалях, за його словами, часто супроводжується особливим ставленням – передусім у країнах, які послідовно підтримують Україну.
– Усі дружні країни до України дуже приязно ставляться. Є коло друзів-скульпторів із цих країн, вони все розуміють. Постійно спілкуємося – що там, як там. Про війну говоримо багато. Люди підтримують, як можуть. Хоча б словом. Наприклад, Латвія, – розповідає скульптор.
Водночас на деяких фестивалях українські скульптори досі опиняються поруч із представниками Росії.
– У Валуа, скажімо, був один росіянин. Для мене і для багатьох інших дивно, що їх досі запрошують. Конкурс старий, йому вже 34 роки, і до повномасштабного вторгнення туди їздило багато росіян, – говорить Олекса.
Він розповідає, що намагався з’ясувати позицію організаторів:
– Я питав: “Чому ви запрошуєте?”. Вони відповідають: “Це мистецтво, війна тут ні до чого”. Отак.
На противагу цьому, у Латвії діє жорстка позиція.
– В Єлгаві з початку повномасштабного вторгнення вони великим червоним текстом у правилах написали: жоден представник Росії не може подаватися. Навіть вихідці з Росії, які представляють іншу країну, – також не можуть. Якщо ти росіянин, але виступаєш, наприклад, за Фінляндію – тобі заборонено. За це їм великий респект, – говорить митець.
На запитання про улюблені роботи Олекса відповідає без виокремлення:
– Ні, мабуть, немає. Я завжди намагаюся зробити найкраще з того, що можливо, і весь час намагаюся рости.
Розповідаючи про мрії, Олекса все ж починає з очевидного, хоч має і творчі плани:
– Звісно, для всієї країни – мир і перемога. Щоб ми могли нормально працювати. Але й особисті бажання, творчі – продовжувати діяльність серед справжніх професіоналів, спробувати сили на нових фестивалях.
Фестиваль Культура Полтавщина Мистецтво Скульптура Війна з Росією