«Музей у валізі» – це не алегорія, а реальність, в якій функціонують українські працівники музеїв 04.04.2026 09:05 Укрінформ Яким чином музеї переживають воєнний досвід та докладають максимум зусиль, аби врятована культурна спадщина не мовчала, перебуваючи у сховищах, а служила нам тут і зараз У Національному музеї історії України у Другій світовій війні пройшла велика конференція мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість», одна з частин якої була присвячена розмові про музеї, але не як про установи чи споруди. Вона була – не про звіти та не про статистичні дані, а про рішення, які потрібно було приймати миттєво. Про збитки. Про інтуїцію. І про те, що, зрештою, виявилося ціннішим за стіни. Назва секції – «Музей у валізі». І це не образний вислів для гарного звучання. Оскільки для багатьох українських музеїв це стало дійсністю. Учасниці обговорення – очільниці музеїв, які прожили цей досвід зовсім по-різному, проте кожна з них усвідомлює, що означає оберігати культуру в умовах загрози її руйнування: Ольга Сошнікова – директорка Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова, Оксана Червоненко – заступниця директора з наукової та музейної діяльності Національного науково-природничого музею, Олеся Мілованова – директорка Луганського обласного краєзнавчого музею. Як модераторка даної частини, вважаю за потрібне детально розповісти, про що на ній йшлося.
Зліва направо: Оксана Червоненко, Ольга Сошнікова, Олеся Мілованова МИ ВП’ЯТЬОХ ЗА 10 ДНІВ ПЕРЕНОСИЛИ НА СОБІ В ПІДВАЛ 12 ТИСЯЧ ПРЕДМЕТІВ ДУЖЕ СКЛАДНОЇ КАТЕГОРІЇ – ОЛЬГА СОШНІКОВА Отже, як музеї працювали в перші дні повномасштабної війни, що дало результат, а що – ні? Який досвід з цього здобуто? Директорка Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова Ольга Сошнікова пригадує, що перші дні після повномасштабного вторгнення музейні працівники працювали у жахливих обставинах, оскільки Харків першим відчув ворожі удари, вони пішки йшли на роботу під бомбардуваннями, тому що розуміли свій обов'язок. За її словами, в той надзвичайно складний період колектив музею перетворився на справжню команду, кожен член якої чітко розумів своє завдання і не перекладав на когось свою відповідальність. «24 лютого до музею дісталося п'ять осіб разом зі мною. І на цих п'ятьох була вся відповідальність – заховати та зберегти. Ми рятували збірку під обстрілами, швидко знімали все з експозиції. Не було пакувальних засобів, нам довелося обгортати тендітні групи, наприклад кераміку, – у старі газети. І ми вп’ятьох за десять днів перенесли на собі в підвал із ліхтарями в руках дванадцять тисяч предметів. Ось така в нас була реальність», – розповідає пані Ольга. Вона додала, що у 2014 році Харківський музей розпочав створення вебсайту та розробив власну систему оцифрування, що їм дуже заощадило час для формування переліку предметів для евакуації під час вторгнення у 2022-му. У музеї невеликий колектив як на таку велику збірку (понад 300 тисяч експонатів), на момент повномасштабного вторгнення нараховував близько 90 співробітників. Багато хто виїхав з Харкова в перші місяці, потім почали повертатися, але не всі. І оскільки розроблена система дозволяла працювали віддалено, ті, хто фізично не був у музеї, допомагали формувати списки на евакуацію дистанційно. Також для того, щоб об’єднати колектив, було створено чат (він і зараз діє), де і досі щоранку запитують, хто на зв’язку. Якщо хтось довгий час не відповідає, інформація передається у відповідні органи, адже за період війни багато людей зникло, пропало… За деякими і досі триває пошукова діяльність.
Ольга Сошнікова, Олеся Мілованова МАЮЧИ ЗА ПЛЕЧИМА 2014-Й, МИ УСВІДОМЛЮВАЛИ, ЩО МОЖЕ СТАТИСЯ, ТОМУ ПОЧАЛИ ГОТУВАТИСЯ – ОЛЕСЯ МІЛОВАНОВА Харків – це досвід моменту, коли часу на обмірковування фактично немає. Але є інший досвід – коли музей вже живе в умовах втрати та переміщення. Історія Луганського обласного краєзнавчого музею – не тільки про повномасштабну війну 2022 року, а про тривале існування без надійного приміщення. Адже в березні 2015-го цей музей вже був переміщений на підконтрольну Україні територію до міста Старобільська. І тут «музей у валізі» набуває зовсім іншого сенсу. Яким чином цей досвід допоміг або не допоміг у 2022 році? «Для нас складнощі переміщення почалися ще 2014 року, – каже директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова. – Ми втратили будівлю, майно, наша команда, яка працювала в Луганську (а це понад 110 людей), розпалася. І найголовніша втрата – наша неймовірна збірка з понад 180 тисяч унікальних експонатів». Музей почали відроджувати на основі Старобільського краєзнавчого музею. За вісім років здійснили 50 експедицій, провели безліч пересувних виставок, поповнили колекцію на багато тисяч експонатів, а 20 березня 2022 року планували запустити перше Музейне радіо в Україні. Команда мала великі плани та активно рухалася в напрямку їхнього здійснення, але настав ранок 24 лютого… «Як і більшість музеїв, ми зустріли початок повномасштабного вторгнення в музеї. Всі прийшли, щоб його рятувати, – ділиться пані Олеся. – Перед початком вторгнення надходила різна інформація, нас заспокоювали, але, маючи за плечима 2014-й, ми усвідомлювали, що може відбутися, тому почали готуватися». Пакувальних матеріалів не було, тому музейні працівники звернулися до військових, які надали їм скрині для транспортування боєприпасів, в які можливо було запакувати експонати. Напередодні розчистили підвали, занесли туди воду, ковдри, свічки, підготували стільці, щоб там перебувати та зберігати речі, чекаючи евакуації. Проте евакуація, на яку вони розраховували, не відбулася – транспорт за ними не прибув. «Нас одразу окупували… Військові відступили на більш зручні позиції, щоб не опинитися в оточенні, а ми залишилися. Це втрати перших днів повномасштабного вторгнення. Страх був, але були також злість та ненависть, які мене так переповнювали, що навіть витісняли страх. Тому що коли вулицями групами по троє-четверо ходять окупанти з автоматами, а ти в цей час намагаєшся прорватися у свій музей та врятувати якісь матеріали, це справді ризиковано. У нас зберігалися матеріали щодо учасників АТО, які ми готували до виставки вшанування. А це ж готові кримінальні справи! Треба було обов’язково їх винести. У мене, крім хворої мами та маленької дитини, нікого немає, і що б із ними сталося, якщо б мене забрали? Професійне взяло верх над особистим. Проте я не шкодую ні про жодне своє рішення. Можна пишатися своєю роботою: роздала трудові книжки на руки, відправила людей на дистанційну форму роботи вже до 24 лютого, відпрацювала систему оповіщення, евакуаційну систему. А оскільки ми є методичним центром для всіх музеїв у Луганській області, прописала, хто кому дзвонить, хто що куди виносить на зберігання. Це спрацювало. Перша паніка загасилася, і всі знали що робити», – розповіла Олеся Мілованова.
Олеся Мілованова ЖАХ ВІД ПЕРШИХ ДНІВ ЗМІНИВСЯ СИСТЕМНИМ БАЧЕННЯМ ТОГО, ЧИМ МИ МОЖЕМО БУТИ КОРИСНИМИ – ОКСАНА ЧЕРВОНЕНКО У лютому 2022 року також гостро постало питання – як в екстремальних умовах повномасштабного вторгнення діяти системно, коли ти відповідаєш за великі колекції та національний рівень. Яке рішення на рівні національного музею було критичним у перші дні вторгнення? «Зрозуміло, що музей, який має два з половиною мільйони одиниць зберігання евакуювати фізично неможливо, – говорить заступниця директора з наукової та музейної діяльності Національного науково- природничого музею Оксана Червоненко. – У нашому музеї зберігаються унікальні експонати – скелет мамонта та хатина з кісток мамонта. Вони великі, їх неможливо розібрати й кудись перевезти, адже це натуральні кістки, які під час таких робіт будуть зруйновані. Природничі музеї часто є сховищами для еталонних зразків, втрати яких невідновні. Тому великі зразки ми просто закривали й убезпечували як могли в середині будівлі, а для менших – придбали сейфи». Пані Оксана розповіла, що в перші дні повномасштабного вторгнення вони вдвох із чоловіком ходили в музей щодня й були там зранку до вечора, хоча розуміли, що проти окупантів вони безсилі, однак, наглядали, щоб не було ефекту «розбитих вікон». «Звісно, було моторошно – кістки, багато черепів, загальний психологічний стан…. Музей має охорону, але тоді вона фізично не могла до нього дістатися. Кнопка державної служби охорони – є, а людей – немає, і якщо хтось розіб’є вікно й залізе, то ти будеш тут сам на сам із ним», – говорить Оксана Червоненко. Музею допомогли з пакувальними та будівельними матеріалами, якими колектив закривав усі щілини, щоб експонати не рознесло вибуховою хвилею в перші дні вторгнення. Здавалося, ніби все убезпечено, проте 10 жовтня 2022 року, коли прилетіло просто в центр Києва, в музеї вибило вікна й довелося звертатися по допомогу до всіх. «Найцікавіше, що нам почали допомагати звичайні люди, ми отримали багато коштів на благодійний рахунок, до того ж були дуже різні внески, і великі, і маленькі, але, отримуючи кожен, хотілося плакати від вдячності – донатили і маленькі діти, і воїни з окопів. Це нас дуже надихало, і, розуміючи відповідальність за збереження колекції, ми порадилися, і вже через місяць після вторгнення наш музей, один із небагатьох на той час, відкрився. Ми не знали, чи прийдуть до нас люди, тому що тривали постійні обстріли, але вони йшли, щоб відволікти дітей, які сиділи по підвалах. Тобто жах від перших днів змінився системним баченням того, чим ми можемо бути корисними в такій ситуації. І ми робили все можливе, щоб залишитися доступними в межах Києва, щоб люди відчули, це ще не кінець, є куди йти, є надія. На сьогодні вся наша колекція більш-менш убезпечена, ми працюємо, і за минулий рік нас відвідало майже сто тисяч людей», – розповіла заступниця директора з наукової та музейної діяльності Національного науково-природничого музею Оксана Червоненко.
Оксана Червоненко, Ольга Сошнікова ГОРИЗОНТАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ – ЦЕ СПРАВЖНЄ МУЗЕЙНЕ БРАТЕРСТВО У відповідь на питання, чи відчували музеї на початку повномасштабного вторгнення потребу в координації між собою – і чи була вона достатньою, учасниці панелі не тільки відповіли позитивно, а й назвали нинішню налагодженість горизонтальних зв’язків справжнім музейним братерством. Олеся Мілованова: Наші особисті та професійні горизонтальні зв’язки спрацювали на початку повномасштабного вторгнення неймовірно! Мені в окупацію, коли зв’язок проривався, дзвонили люди, які навіть мене особисто не знали, але бачили у фейсбуці, і запитували, чим допомогти, пропонували прийняти в себе. Ми так і врятувалися – я виїхала до Львова, до моїх давніх друзів та партнерів – Музей «Територія терору». Ми певний час працювали на їхній базі, вони нас професійно підтримали, дали фундамент для старту третього відродження. Горизонтальні зв’язки працюють і сьогодні. І далі працюватимуть, бо це єдине, на що ми можемо покластися – на своїх музейних друзів та партнерів. І ось 2 квітня у Харкові відкрився унікальний виставковий проєкт «Музей у тривожній валізі», який розповідає про незламність Луганщини та силу пам’яті, яку неможливо евакуювати чи знищити. Це експозиція про те, як музейні фонди стають символом опору, а історія продовжує звучати навіть у найскладніші часи. Це спільна ініціатива Луганського обласного краєзнавчого музею та ГО «КЛІО ХАБ» за підтримки Швейцарії.
Презентація проекту «Музей у тривожній залізі» у Музеї археології ХНУ імені В.Н.Каразіна. Харків, 02.04.2026. Оксана Червоненко: Специфіка Національного науково-природничого музею в тому, що у штаті переважна кількість науковців – це академіки, доктори наук, які досліджують певні групи тварин, рослин, геологи – і всі вони мають потужні зв’язки із закордонними музеями. Тому на початку вторгнення нам телефонувало багато людей із-за кордону, підтримували і пропонували вивезти колекції, які їм були цікаві і з якими вони працювали. Але розпорошувати колекцію по світу не було жодного сенсу, і я щиро вдячна, по-перше, донорам, які нас тоді підтримали, і з якими ми змогли встояти, а по-друге, внутрішньому ресурсу наших співробітників, саме завдяки ресурсу та стійкості людей, які працювали на музей і безпосередньо тут, і віддалено. Я їм дуже вдячна й маю низько вклонитися за те, що ми втримали такий величезний неймовірний музей.
Олеся Мілованова, Любов Базів Ольга Сошнікова: Я дуже вдячна нашому музейному братерству, всім директорам музеїв, які буквально жили тоді в музеях у надскладних умовах, без вихідних і перерв робили свою роботу та допомагали один одному. Уявляєте, пані Леся (Мілованова – ред.), перебуваючи в окупації, сидячи в підвалі Старобільська, дізналася, що в нас немає продуктів та ліків, якось зв’язалася з Дніпром (вони тоді хабом були), і нам звідти прийшла допомога. Така от відданість і людяність нашого музейного братерства. Харківський історичний музей імені Миколи Сумцова також є методичним центром для 32 музеїв Харківської області, і в нас ще до 24 лютого 2022 року був налагоджений стабільний зв’язок із директорами через постійні семінари, обговорення. І на початку повномасштабного вторгнення ми весь час перебували на зв’язку, тому що фронт рухається, а ти не завжди знаєш, яке і як обрати рішення. А от завдяки цим горизонтальним зв’язкам музейників Харківщини, музейників України, які приймають нас та наші колекції, завдяки нашим партнерам, особистим зв’язкам, нам вдалося створити, як я називаю модним словом, «кейс евакуації» Харківщини. І цей кейс можна вважати успішним. Зараз через потужні виставкові проєкти врятована культурна спадщина не просто не мовчить, лежачи у скринях, а тут і зараз працює на нас. Це велика робота, де кожен бере на себе відповідальність. Все у нас буде добре, а порятунок культурної спадщини – це порятунок нації.
Як бачимо, на секції «Музей у валізі» конференції мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість» прозвучало багато різного – і дуже особистого, і професійного, і болісного. Проте якщо спробувати зібрати це в декілька відчуттів, то ця секція – про три речі. Перше – про швидкість рішень. Музеї, які зазвичай працюють із часом у категорії десятиліть і століть, були змушені діяти в категорії годин. Друге – про переосмислення того, що є музеєм. Чи це будівля? Чи це колекція? Чи це команда? Сьогодні звучало дуже чітко: музей – це передусім люди та сенси, які вони здатні зберегти й передати. І третє – про нову стійкість, не як статичний стан, а як здатність змінюватися, переміщатися, втрачати і, попри все, продовжувати працювати. Якщо дуже стисло – ця розмова про те, що музей виявився значно гнучкішим, ніж ми звикли думати. Він може втратити будівлю, змінити формат, переміститися, але не зникає, якщо є команда та розуміння, навіщо він існує. Фото Павла Матоги, В’ячеслава Мадієвського Культура Культурна спадщина Музей