“`html
Маруся Вольвачівна: таємнича й оригінальна авторка з Харківського краю Репортаж 31.03.2026 09:00 Укрінформ Лише на зорі 2000-х років її ім’я завдяки зусиллям краєзнавця Івана Лисенка повернулося з забуття
Днями в Черемушній Валківської громади Богодухівського району відзначили 185 років з дня народження літераторки, збирачки фольклору Марії Степанівни Вольвач (псевдонім – Маруся Вольвачівна). Її життєпис містить як сумні, так і радісні епізоди, але ще більше в ньому невідомих сторінок, які, як вважають дослідники, з часом можуть бути розкриті. У рідному селі віддано шанують пам’ять видатної землячки: розвивають музейний заклад, приймають екскурсійні групи, досліджують творчий доробок, а до ювілейної дати створили аматорську кінострічку-прочитання за однією з драм авторки.
ПІСЛЯ СТОВІКОВОГО ЗАБУТТЯ – ІМЕННИЙ МУЗЕЙНИЙ ЗАКЛАД
Черемушна знаходиться за 40 кілометрів від Харкова та за 12 – від центру громади, містечка Валки. До села прилягає лісовий масив, поруч – річка Черемушна, від якої й походить найменування населеного пункту. У 1917-му тут зафіксували найбільше жителів – 3 тисячі осіб, 720 садиб. Зараз у селі проживає трохи більш як 600 людей.
На цих землях 29 березня 1841 року з’явилася на світ Марія Вольвач. Її дім не зберігся, відсутні й будь-які предмети, що мають відношення до жінки. Однак це не стало перешкодою для відкриття в центрі села музею. У трикімнатній будівлі, датованій кінцем ХІХ – початком ХХ століть, декілька років тому облаштували етнографічну виставку.
– Ця хата належала заможньому селянинові Федору Лукичу Кравченку. У період колективізації його розстріляли. Хату конфіскували для колгоспних потреб і в 1945-му перенесли сюди, в центр, оскільки вона знаходилася далі по вулиці. Відбудували, спочатку в ній розмістили бібліотеку, потім там мешкали певні люди, а згодом і до 2011 року в двох кімнатах була сільська рада, а в третій, аж до 2021-го, – пошта, – розповідає Юлія Захарова, завідувачка відділу «Музей Марусі Вольвачівни та історії села Черемушна» Валківського краєзнавчого музею. – Дуже можливо, Маруся жила біля річки. Частина села, що ближче до Київської траси, «виросла» вже пізніше, у XX столітті.
Юлія Захарова
У Черемушній і досі існує вулиця з неофіційною назвою Вольвачівка. Музейна працівниця жалкує, що під час перейменування топонімів у громаді цього не врахували, – зараз вулиця, де могла жити родина Марії, має назву Визволителів.
Майбутня письменниця була четвертою дитиною в забезпеченій сім’ї.
– Цей матеріальний добробут ще більше зміцнився, коли Вольвачі поєдналися родинними зв’язками з сім’єю поміщика. Однак коли Марії виповнилося сім років, батько серйозно застудився і помер. Двоє старших братів, як згадує письменниця, дуже швидко розтринькали господарство. Старша сестра вийшла заміж, а Маруся залишилася з матір’ю. Вона описує дуже жорстокі епізоди, як брати у матері гроші відбирали, – констатує Захарова.
Сама ж Маруся в дитинстві була досить хворобливою, не дуже ладнала з ровесниками. Найбільше полюбляла пісні, з яких, ймовірно, і розвинувся її поетичний талант, розповідає завідувачка музею.
Ознайомлюватися з творчістю письменниці жителі Черемушної почали з 2001 року.
– Іван Максимович Лисенко, дослідник і також уродженець нашого села, ініціював відзначення 160-річчя Марії Вольвач. Відбувся урочистий захід у клубі. Безумовно, її особистістю зацікавився педагогічний колектив школи. З того часу кожні п’ять років ми відзначаємо ювілеї, намагаємося створювати щось нове, щоб популяризувати творчий спадок письменниці, – говорить Захарова.
Марусину світлицю наповнили старовинними предметами, які поступово збирали місцеві вчителі та краєзнавці-аматори Людмила Годунко і Таїсія Петренко. Допомогли впорядкувати експозицію консультанти з Харківського історичного музею ім. Сумцова.
– На жаль, у нас немає речей Марусі Вольвачівни, взагалі жодного її фото, але в нас є пам’ять, книги, сучасні дослідження, – наголошує очільниця сільського музею.
НЕГРАМОТНА СЛУЖНИЦЯ, ШВАЧКА, ОРИГІНАЛЬНА ПИСЬМЕННИЦЯ
Особистість Марії Вольвач справді спонукає і до наукових розвідок, і до творення міфів – настільки «чіпляють» факти з життя письменниці. Відомо, що вона пізно навчилася читати й писати, тому свої перші вірші складала і зберігала в пам’яті. Зовсім молодою поїхала до Петербурга на заробітки – і втекла звідти, але врешті-решт стала швачкою, яка увійшла до кола відомих громадських діячів, науковців, літераторів.
– Найбільш достовірними можна вважати її спогади. Марія описувала дитячі роки, зокрема, як мама намагалася навчити її грамоти, як вона навчалася кравецької справи у Харкові, як поїхала в Петербург, – а їй було лише 15! У місті дівчину «завербували» якісь пани, увагу яких вона привернула своєю колоритністю: одягом і мовою. Маруся пише, що була в яскравому жупані, який пошила мати. І розмовляла вона українською мовою з місцевим діалектом. Її сприйняли як «цікавий екземпляр», наобіцяли, мовляв, і навчатимешся, і роботу матимеш. Пробула там пів року. Марусю дуже пригнічувало, що, по-перше, обіцянок пани не виконали, вона просто стала покоївкою, – і це її обурювало, бо вона ще пам’ятала, як у їхньому домі були служниці, а, по-друге, сприймали її як іграшку – показували гостям. Крім того, часто пані ревнувала дівчину до чоловіка, – розповідає Юлія Захарова.
Про російські звичаї майбутня письменниця відгукується так: «Дивлюся, що в Петербурзі не так і Святий вечір справляють, як у нас. Тут нема ні куті, ні узвару, ні пирогів, ні капусти з опеньками, ні гороху, ні риби печеної… А як у нас у сей день, то кожна господарка готовить страву, яка є смачніша… у сей багатий радісний вечір збираються вечеряти всі докупи у велику хату до господаря: робітник безрідний, наймит і наймичка».
Зі столиці імперії Марія повертається в рідне село і нарешті опановує грамоту.
– Батькам навчити доньку не вдалося. Можливо, не вистачило педагогічної майстерності, але й роботи по господарству було багато: як пише Маруся, вони сідали займатися раз на тиждень. Уже після повернення у Черемушну десь у гостях вона зустріла дівчат, які закінчили гімназію, і саме вони навчили Марусю читати й писати. Письменниця про це згадує, що вже «інакше вчили складати склади». Мати використовувала буквено-звуковий метод: спочатку завчали назви літер – «Аз», «Буки», «Веди», «Глагол» і так далі, а потім утворювали з них склади (наприклад, «Аз» + «Буки» = Аб, – ред.). А дівчата, напевно, вчилися, коли вже спершу розпізнавали звуки, – переказує музейниця. – Тож коли пишуть, що Дмитро Багалій її навчив писати, – це неправда. Він уже звернув увагу на її вірші, намагався допомогти, сприяв публікації творів.
Після Черемушної Вольвач знову їде до Харкова, де стає помічницею швачки. Одразу отримує платню, оскільки вже має певні навички від попереднього навчання цієї справи.
– Одне з припущень: саме виконуючи замовлення, Марія могла познайомитися з харківською інтелігенцією – Багалієм, Миколою Сумцовим, Христиною Алчевською. Це ми вже шукаємо якесь пояснення. Бо маємо свідчення, що вона спілкувалася з багатьма відомими людьми. Є листи, які вона писала Іванові Франку, Борисові Грінченку, – зауважує Захарова.
ОРГАНІЗАТОРКА ТАЄМНОГО ОСВІТНЬОГО ГУРТКА
У спогадах письменниці ще багато цікавих епізодів. Вона описує, що тричі за життя зустрічалася з віщунками, – і все пророковане збулося: хвороби, смерті близьких, що не буде одружена.
– Але, можливо, це був якийсь прояв емансипації – вона ще в дитинстві вирішила, що не виходитиме заміж. Пише, що відмовила чоловікові, якого кохала. Хто він, ми не знаємо, – говорить Захарова.
Вольвач їздила в села навколо Харкова – записувала пісні та колядки й читала селянам власні твори. У рідній Черемушній бувала досить часто. Організувала тут просвітницький гурток, який діяв таємно.
– Люди збиралися в хаті, якої тепер уже теж немає. Читали українські твори. Виступали проти церковної політики і місцевої влади, розповсюджуючи листівки, – розповідає керівниця музею. – Цікаво, що в дитинстві Маруся хотіла стати черницею, але в певний період розчарувалася в церкві. Місцевий священник наклав на неї анафему. У письменниці, до речі, є поема «Гарний піп»: описується, що селянин запросив попа освятити новозбудовану хату, той усе зробив і за це попросив кабана. Йому дали кабана, але, як здалося священнику, малого. Він так розізлився, що пішов розсвячувати хату – мітити дьогтем усі кутки.
На думку професійних критиків, поезія і проза Марії Вольвач виходить за межі загального контексту класичної української літератури кінця XIX – початку ХХ століть, так би мовити, «не дотягує» зі зрозумілих причин – авторці в цілому не вистачало освіти. Проте в її творах багато фольклорних образів і стилістичних прийомів, є й гумор, і трагізм.
– Звісно, рівень освіченості відіграв свою роль. Але на сьогодні це все ж таки цінний літературний доробок, який дуже яскраво показує часи, коли жила Вольвач. Письменниця співчувала українському селянству. Працьовита людина, важка доля жінки, моральні принципи – це все наскрізно проходить у творчості Марусі Вольвачівни. Мені найбільше подобаються драми. Їх три, вони жодного разу не були надруковані за життя авторки, – зазначає Юлія Захарова. – Вона вправно передавала сюжет через дуже різних персонажів. А ще твори насичені словами, яких ми тепер не вживаємо, але які треба вивчати і зберігати. Ось, наприклад: «розчовпайте, мамінько», тобто «зрозумійте нарешті» – чудово ж, погодьтеся!
ПАМ’ЯТЬ ВШАНУВАЛИ КІНОФІЛЬМОМ-ПРОЧИТАННЯМ
Як вважають дослідники, померла письменниця в проміжку між 1905 і 1910 роками. Обставини смерті та місце поховання невідомі.
– Є згадка, що в 1903 році її бачили в Огульцях (село у Валківській громаді, – ред.) на похороні одного з жителів, після цього вже інформації немає, – розповідає завідувачка музею. – Марія писала, як їй напророкували, що помре не своєю смертю, але на сьогодні відсутні будь-які підстави вважати, що це могла бути насильницька смерть. Думаю, ще цілком можливі відкриття в її життєписі, бо поступово архіви, зокрема й церковні метричні книги, оцифровуються, і щось можна з’ясувати. Проте потрібно дуже багато часу. Звісно, було б добре, якби в музеї була посада наукового співробітника, щоб людина займалася суто дослідницькою роботою.
Достеменно невідомо, який вигляд мала письменниця. Як уже згадувалося, немає жодної її світлини – це часто дивує туристів, підтверджує Захарова, адже фотомистецтво було вже розвинене, а Вольвач спілкувалася з такою кількістю відомих сучасників.
– Є лише описи. Знову ж таки завдяки Іванові Максимовичу Лисенку. Він знайшов Олімпіаду Гайдук – уродженку Черемушної, яка виїхала, поговорив із нею. Вона розповіла, що Марія була статною жінкою, повненькою, з великим круглим обличчям, світлими очима. І мала дуже гарний голос, чудово співала, – зазначає Захарова.
До 185-річчя з дня народження Марусі Вольвачівни на урочистому заході показали двогодинний фільм-прочитання за драмою письменниці «Є каяття, та нема вороття».
Його зняла на камеру звичайного мобільного телефона група ентузіастів на чолі з Юлією Захаровою.
– Замахнулася на такий великий проєкт, розуміючи, що немає ніякого бюджету, залучити професійних акторів не зможу. Але обрала жанр фільму-прочитання, який поєднує певні сцени, візуальний ряд із закадровою начиткою. Так, це аматорський фільм, але важливо, що вдалося зберегти весь сюжет, – це не уривок. І також я вважаю дуже цінним, що збережено діалект, – наголошує Захарова.
Сама Юлія виконала аж чотири ролі. До неї приєдналися: колега з Валківського краєзнавчого музею Микола Панченко, який також утілив кількох персонажів, а ще молодь – Анна Воробйова, Роман Захаров, Юлія Крикун, Юлія Іванська, Сабіна Применко, Євгеній Некрасов.
– Цікавий досвід. І кумедний, звісно. Деякі епізоди неможливо було зняти з першого разу. Ми мали вісім дублів, де Микола качається у снігу, – уже й руки позамерзали. Дуже нам допомогла погода: усі події драми відбуваються взимку – там сніг, хуртовина, і саме такою була ця зима, – зазначає Захарова.
***
Уперше вірші Марії Вольвач надрукували 1887 року в харківському альманаху «Складка». Згодом вийшли гумористичне оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова». Іван Франко в «Літературно-науковому віснику» Наукового товариства ім. Шевченка (1899–1905) надрукував її поезії та «Спомини української селянки». У 1893 році вийшла поетична збірка «Казка про таємні слова», а в 1896-му – збірка поезій та оповідань «Пісні і розмови валківської селянки Марусі Вольвачівни».
Іван Лисенко (1938–2022) – філолог, письменник, дослідник, який ще в дитинстві чув від односельців розповіді про Марію, – відшукав в архівах раніше невідомі твори, фольклорні записи та листування забутої письменниці. І в 2007 році вийшла книга «Кажи жінці правду, та не всю», яку він упорядкував.
– Мені пощастило народитися саме на Харківщині, батьківщині Марусі Вольвачівни. І то був би великий гріх – не зібрати такий безцінний скарб, – сказав Лисенко на презентації видання.
У 2020 побачила світ книга «Легенда Слобожанщини», у якій Лисенко зібрав спогади, літературну критику, листи й довідкові матеріали про Марію Вольвач.
Світлини В’ячеслава Мадієвського / Укрінформ
Фото Укрінформу можна купити тут.
Музей Українська книга Харківщина Письменник фільм Фольклор “`