Бубнівська кераміка: від ремесла до мистецтва Наша спадщина 07.02.2026 09:05 Укрінформ Це одна з найперших традицій, занесених до Національного реєстру об’єктів нематеріальної культурної спадщини України
Люди почали робити посуд з глини ще в добу неоліту. Завдяки особливим візерункам на гончарних предметах можливо розпізнати не лише державу їх створення, а й простежити витоки до конкретного села та ремісника, котрий їх виготовив.
Однією з таких коштовностей народного промислу є бубнівська кераміка. Майоліка з трьохколірним орнаментом і пишним рослинним узором, яку здавна робили на Вінниччині – у Бубнівці та Новоселівці Гайсинського району, – володіє унікальною і різноманітною декоративною красою, елегантністю і багатством графічних форм.
У чому криється її своєрідність, Укрінформу розповіли майстриня декоративного розпису, дослідниця бубнівської кераміки, викладачка Тульчинського профільного коледжу культури Наталія Лавренюк та шанована майстриня народної творчості України Тетяна Шпак.
ПРОМИСЕЛ, ЯКИЙ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА МИСТЕЦТВО
Аби як слід оцінити бубнівський розпис, щонайменше потрібно особисто побачити процес прикрашання посуду, а ще ліпше – спробувати розписати самостійно, зауважує Наталія Лавренюк.
– Як ремісниця, я починала з петриківського розпису, тому бубнівський мені видавався чимось дуже звичайним і спрощеним. Загалом, як зазвичай буває: те, що рідне і близьке, ми не розцінюємо як щось важливе. І щоб осягнути всю красу та пишність тієї «бубнівки», до цього слід дійти. У мене цей шлях зайняв чимало років.
Наталя Лавренюк
Лавренюк розповідає, що вони з чоловіком були серед учасників ІІ Всеукраїнського симпозіуму-практикуму з бубнівського гончарства.
На виставці Тетятни Шпак в "ЕтноЧарах"
– Вже тепер, коли минув час, я усвідомлюю, що тоді на території Бубнівки зібралися найкращі гончарі з усієї України. І коли поважні члени комісії з Києва ходили та висловлювали певні критичні зауваження щодо форми чи габариту елементів виробів, мені усе те здавалося якимось дивним. Бо форма тих горщиків, глечиків та мисок була для мене чимось буденним, бубнівські миски видавалися однотипними, а розписи – схожими. Аж поки не почула, як знавці про це говорять, не побачила, як ті вчені завмирають біля робіт народної майстрині Тетяни Шпак, – пригадує майстриня.
Майстер-клас Тетяни Шпак
Говорить: зрозуміла, що час згадати про свою мистецьку освіту і проаналізувати це явище.
– Тоді я почала дивитися на бубнівську кераміку по-іншому. А ще коли сама спробувала відтворити нібито прості та легкі елементи письма, а в мене не виходило… Усвідомлювала, як це потрібно робити, а в руках не вистачає необхідних навичок. З’явився запал: я ж повинна це зробити! Ось із цього й почалося моє захоплення бубнівкою, – каже Наталія Іллівна.
Музей гончарного мистецтва( Музеї-садиба братів Герасименків) у с. Новоселівка до оновлення – з підашшям із планкетками за мотивами бубнівської кераміки
ЗА ПАНСЬКИМ РОЗПОРЯДЖЕННЯМ
Дослідниця розповідає, що бубнівська кераміка має легко впізнавані ознаки та певний «канон», стиль, який місцеві майстри сформували протягом століть. Адже перших гончарів з Умані сюди привіз один із панів Потоцьких, який володів цими землями.
– Він як людина практична дізнався, що тут є гончарна глина, а гончарів – немає. Вирішив, що на цьому можна заробити, і завіз сюди близько трьох десятків сімей гончарів. До того ж, завіз не в Бубнівку, а в сусіднє село, розташоване через річку Соб. Його тоді назвали Гончарівкою, а зараз це Новоселівка. Я читала, що майстри спочатку розробляли місцеві гончарні глини, а потім сировини не вистачило і вони почали шукати її вже за річкою. І хоч переважна більшість гончарів жила у Новоселівці, кераміка називається бубнівською. Скоріш за все, ця назва пішла вже від науковців і етнографів, які її вивчали на початку минулого століття, – вважає Наталія Лавренюк.
Вона говорить, що особливістю бубнівської кераміки є і те, що можна простежити поіменний ланцюжок майстрів та їхніх учнів, яким постійно передавалася орнаментальна традиція. Її детально описали дослідники – і елементи орнаментів, і її історію.
Зокрема, етнографи зафіксували, що першими бубнівськими майстрами були Арехта Гончар і його син Семен. Але «батьком» бубнівського гончарного мистецтва вважають онука Арехти – Андрія Гончара, який юнаком втік від поміщика в Гайсин і в тамтешнього гончаря Сили Жерденівського опанував технологію підполив’яного розпису. Вона вразила місцевих майстрів красою візерунка і переливами кольорів.
Яків та Яким Герсименки
Наступні покоління майстрів привносили свої нововведення, а остаточно традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки сформувалася в середині ХІХ століття. Зокрема, завдяки гончарю Агафонові Герасименку та його синам Якиму та Якову. Власне, брати стали найвідомішими гончарями Бубнівки за всю її історію. А 1935 року їх навіть запросили до Києво-Печерської лаври, де була створена творча майстерня. Унікальні роботи Якима та Якова у 1930-х роках демонструвалися на Першій республіканській виставці в Києві, а потім подорожували світом: Монреаль, Париж, Лондон, Нью-Йорк, Токіо.
Керамічний садовий ослінчик – робота братів Герсименків
Роботи братів Герсименків, представлені на Першій українській виставці народного мистецтва
МАЙСТРИ НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО СТИЛЮ
– Раніше я не замислювалася над цим, але за європейським успіхом сільських гончарів стоїть величезна праця тогочасної української інтелігенції, етнографів, етнологів, мистецтвознавців: Юрія Александровича, Костя Широцького, Лідії Шульгіної, Євгенії Спаської, Володимира Гаґенмейстра та багатьох інших. Вони переймалися не лише збереженням давніх зразків, а й питаннями формування нового мистецтва з українськими рисами. Володимир Гаґенмейстер, очоливши «Лаврську школу майстрів», не тільки збагатив тих, кому пощастило потрапити на навчання, знаннями з основ композиції, орнаменту й мистецтва загалом. Він також робив корективи і спрямування народних майстрів – але дуже делікатно, щоб не зіпсувати автентику і при цьому спонукати створювати нові форми. Робота, яка за два роки була з ними проведена, – вражаюча. Це добре видно на прикладі трансформації асортименту Герасименків: від поставців на кутю чи вазок на вареники – до чайних наборів та столових сервізів, здатних задовольнити найвибагливіші смаки міських споживачів. Це було формування нового українського стилю, що підіймав сільське ремесло до рівня високого мистецтва. Але за всіх цих змін збережено традиції й характер бубнівської кераміки, – каже дослідниця.
То в чому ж особливість бубнівського розпису, чим він відрізняється з-поміж інших? Наталія Лавренюк стверджує, що технологія, схожа до цієї, існувала в Європі, і, можливо, через ремісничі гільдії великих міст поступово розповсюдилася й у малі містечка та села.
– Це трьохколірний розпис, що виконується ангобами (гончарними фарбами на основі рідкої глини, – ред.): білий колір – біла глина, чорний – глина з додаванням оксиду заліза, зелений – глина з оксидом міді. Умовна назва цієї техніки – сільська, або триколірна, майоліка, – пояснює Наталія Іллівна.
ЧОРНИМ, БІЛИМ І ЗЕЛЕНИМ ПО ЧЕРВОНІЙ ГЛИНІ
Вона говорить, що технологія зумовлювала появу нових інструментів. Якщо для простої описки вистачало квачика з ганчір’я, жмута трави чи пір’їни, то для підполив’яного розпису фарба мала литися струменем, товстим шаром. Майстри почали малювати «ріжками» – коров'ячим рогом, у який вставляли трубочку з пір’їнки.
Щоб отримати оксид міді для зеленого кольору, перепалювали дроти і ґудзики, отримані відходи перемелювали в жорнах і додавали в білу глину. Що ж до чорного, то для нього використовувалася, зокрема, особлива глина.
– Українська дослідниця етнографії та керамології Лідія Шульгіна писала, що бубнівські майстри копали її таємно десь біля річечки в селі Собачівка. Місцеві тепер навіть не знають, що це було за село. Але чорної глини там було мало, тому змушені були йти в кузню, брати окалину заліза і додавати в гончарну глину, щоб отримати чорний барвник, – розповідає мистецтвознавиця.
Такий непростий технологічний процес був під силу звичайним сільським гончарям. Основні орнаментальні мотиви бубнівці запозичили у сусідів – у Гайсині, Жерденівці, Кібличі гончарі застосовували такі ж прийоми та елементи розпису. Втім, бубнівські майстри не просто скопіювали технологію, а розробили свій власний стиль, який вирізняється багатством і вишуканістю художніх елементів і витонченим рослинним малюнком орнаменту. Це часто відзначали у своїх працях дослідники. Під час його нанесення також застосовували допоміжні підручні інструменти. Наприклад, тоненьким дротом або колючкою з акції розтягували смуги чи краплі сирої фарби, утворюючи «фляндрівку».
Ця робота потребувала вправних рук, оскільки малюнок наносився швидко, на вологу основу.
– Дивіться, технологія така: зробив гончар миску, вона підсохла. На другий день вона вже не така «жива», як із гончарного круга, але ще й не суха. Її зачищають, щоб була придатна для розпису. А потім майстер черпачком поливає її ріденькою, як сметанка, червоною глиною. І поки оце все ще мокре, не застигло, треба швиденько розписувати. Елементи візерунка наносяться по мокрому: лінії, крапочки, оці всі «пускавочки». Останні, до речі, і раніше не всі вміли робити, а тепер на пальцях можна перерахувати майстрів, які можуть їх повторити.
Якщо уявити форму миски, то її верхня частина, сантиметри на 2–3, була майже вертикальна, ледь похила. Саме по цьому вертикальному бочку проводили спочатку біленькі смужечки, які чергувалися із червоним тлом глини. А потім крапали зверху крапельки чорною фарбою. Вона залишає перпендикулярний стік через горизонтальні білі смуги й зупиняється унизу на невеличкому «бордюрчику» – пружку. Виходить така конічна крапля, яка сходить на крапочку. Поміж чорними пускавками робили ще й зелені. Ці стікаючі чорні та зелені краплі тягли за собою фарбу з білих смужок і плавно формували по краю миски специфічний орнамент – так звані стовпчики, – пояснює Наталія Іллівна.
ВИЛОГИ ТА НЕЧЕСАНІ ПАННОЧКИ
За її словами, основною особливістю бубнівської кераміки є рослинний орнамент і його композиція та сталість елементів. Завдяки Лідії Шульгіній ці орнаменти описані, назви усіх елементів зафіксовані. І хоча ці звичайні рослинні форми використовували і в інших подільських гончарних осередках, але, як писала етнографиня Євгенія Спаська, бубнівські гончарі – немов квітникарі, які з того самого сорту насіння виводять щоразу нові квіти.
– Тобто набір елементів був сталий: крапки, рисочки і концентричні лінії, косиці, сосонка та ягідні грона, виноград. А найкрутіший – це вилоги: ліроподібна квітка, схожа на тюльпан з різними варіантами середини – листочком, ягодами чи квіткою. А ще в них була квітка проста. Це коли ставили крапочки кольорові й потім колючкою зверху робили «каракулі». Квітка кучерява виходила, мов нечесана панночка, як писала етнологиня Євгенія Спаська.
Ці квіточки, звісно, не тільки в Бубнівці малювали. Але настільки вишукано, художньо і складно, як тутешні майстри їх поєднували і «закручували» в орнамент, інші не робили.
Тобто, якщо майстер володіє бубнівським розписом, то повторити будь-який інший з подільських осередків для нього неважко, бо в Бубнівці він найскладніший, – запевняє дослідниця.
Бубнівські гончарі традиційно виготовляли горщики, гладущики, великі горшки й миски, а також керамічні іграшки та декоративні фігурки тварин, птахів і навіть ліхтарі. Та найбільш відомими були бубнівські поливані миски й тарелі, прикрашені квітковими орнаментами з гронами винограду.
ВІД МАЙСТРА ДО МАЙСТРА
Найбільшого розвитку гончарство в Бубнівці та Новоселівці досягло у 20–30 роки минулого століття. А 1938 року тут навіть створили гончарну школу та артіль імені Комінтерну, яку очолили брати Герасименки. У 1969–1989 роках у селі діяли експериментальний гончарний цех і школа.
Тетяна Шпак (зліва) і Фросина Міщенко
Попрацювати в них довелося і спадкоємиці гончарної традиції братів Герасименків Фросині Іванівні Міщенко. Вона жила і творила бубнівську кераміку до 95 років! Уславлена майстриня мала чимало учнів, яким передала ремесло. Найвідданіші – Валентина Живко, Тетяна Дмитренко і Тетяна Шпак, заслужена майстриня народної творчості України. Наразі вона єдина з носіїв цієї традиції, яка й донині живе і працює в Бубнівці. Її роботи експонуються у Вінниці та на столичних виставках, на народних святах та мистецьких фестивалях.
Тетяна Шпак говорить, що Фросина Міщенко до занять керамікою її заохотила ще 19-річною дівчиною.
– Якось вона зайшла в крамницю, де я тоді працювала, і говорить: «Таню, кидай цю крамницю, я тебе навчу кераміку робити». Вона мене зацікавила, трошки показала, розказала. Я спробувала, почало виходити, – розповідає Шпак.
Потім, щоправда, була в неї велика перерва у занятті гончарством. За цей час вивчилася на фельдшера, вийшла заміж, тривалий час жила за межами області. А коли з дітьми повернулася в Бубнівку, гончарство прийшло в її життя вдруге, коли вже зрілою людиною була. Якийсь час працювала в цеху художньої кераміки. Там не лише виготовляли продукцію, а й навчали гончарів.
Говорить, не з якихось мистецьких поривів взялася за цю справу – просто потрібна була робота. Мистецької вона освіти не має. Але навчання Фросини Міщенко і природний талант, який, як виявилось, мала Тетяна, привели до того, що свою імениту наставницю вона в майстерності навіть перевершила. Принаймні Фросина Іванівна не раз про це казала.
БУБНІВСЬКА «АЗБУКА» ТЕТЯНИ ШПАК
В якийсь момент Тетяна Шпак усвідомила, що їй ліпше працювати самостійно.
– Чоловік Фросини Іванівни тоді зробив мені круга, я встановила його на горищі й там працювала. З бабою Франею ходили, шукали глину, аж у Жерденівку. І так я почала вдома робити кераміку. Потім зробили мені піч. За спеціальними плитами для неї я їздила аж у Бучу, в інститут скловолокна. Добилася трифазної лінії і зробила вдома собі майстерню, – ділиться Тетяна Іванівна.
Майстриня говорить, що характер у неї чоловічий, для гончарства – саме те, бо це тяжке ремесло, яке потребує і сили в руках, і впертості, і наполегливості.
– Коли щось робиш, а воно не виходить, то склав глину на купу, перемісив і знову починай. А ще треба розвиватися. Не тільки весь час те саме повторювати, а щось додавати, щоб воно мало прогресію.
Я малюю медичною грушею, використовую бубнівський орнамент, як азбуку. А тоді починаю працювати і спочатку щось одне добавляти, тоді щось ще, і ще. І так бубнівські елементи в різних ракурсах малюю. Я не планую чогось заздалегідь, не роблю ескізів. Що від душі йде, те й іде, що придумала – те й намалювала. І виходить гарно, – ділиться Шпак.
ШЕДЕВРИ У ГЛУХОМАНІ
Свого часу Тетяна Іванівна викладала кераміку в Ладижині в міжшкільному центрі «Спадщина». І дотепер проводить майстер-класи в Музеї гончарного мистецтва (Музеї-садибі братів Герасименків) у с. Новоселівка, який вона очолює. Розповідає, що цей музей невеликий, розташований у хатині, завбільшки п'ять на вісім метрів, де колись жив Яким Герасименко.
На роботу Тетяна Іванівна приходить «за викликом», коли екскурсії приїжджають. Задля цього у свої 79 років їй доводиться іти пішки цілу годину в один бік. Бо із Новоселівкою, де нині мешкає ледь 80 людей, ніякого регулярного сполучення немає. Але не кидає цю справу, бо там зібрані унікальні роботи братів Герасименків, Фросини Міщенко, її власні та й інших майстрів, які залишали їх після пленерів та симпозіумів.
– У мене в музеї були вже і німці, і швейцарці, і поляки, не кажучи вже за Київ, за всі наші міста. Коли іноземці приїжджають, то особливо дивуються, що в такій глушині є музей і в ньому такі шедеври! – ділиться майстриня.
Нещодавно солом’яний дах музею перекрили, і під час цих робіт відкрилося непривабливе піддашшя.
– Я посиділа на лавці, подивилась і говорю: «Не подобається мені, як перекритий цей музей. Він якийсь такий, ніби багато сорочок у жінки видно з-під спідниці! Щось туди вчепити треба». Тоді Наталія Лавренюк зі своїм чоловіком, зі своїми студентами, сказали мені: «А що, ми спробуємо!». І почепили дипломні роботи студентів Тульчинського профільного коледжу культури – «плакетки» із бубнівським розписом. Вийшло дуже гарно, – радіє Тетяна Іванівна.
Так традиція бубнівського розпису трансформувалася в нову форму, яку знайшло нове покоління.
Традицію орнаментального розпису бубнівської кераміки внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України 2018 року. Вона жива, а знані майстри-керамісти мають своїх послідовників. Це і вже відомі митці, і студенти та школярі, які відвідують гуртки на Гайсинщині, Літинщині та у Вінниці.
А сама бубнівська кераміка залишається актуальною й досі, і як елемент декору, і як уживаний предмет побуту в родинах, що цінують екологічність і природні матеріали.
Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється — у січні 2026 р. до нього входило вже 120 елементів.
Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.
Культурна спадщина Музей ЮНЕСКО Вінниччина Мистецтво Гончарство Посуд