«У нас відчуття холодної впертості від безвиході», — боєць з позивним «Душогуб», який два роки воює на «нулі»

Цей боєць попросив не називати його прізвище. Не тому, що він якийсь суперсекретний. Просто його батьки досі не знають, що він на війні.

Йому тридцять вісім років. Народився в Сумах в сім’ї педагогів. Закінчив школу з золотою медаллю. У 2003 році поступив до Київського політехнічного інституту, у 2009-му отримав диплом. За фахом промисловий біотехнолог. До вторгнення працював в столичній лабораторії, яка дотична до фармвиробництва. Воює у 244-му батальйоні, який створений навесні 2022 року з добровольців Оболонського району столиці, в складі 112-ї окремої бригади тероборони. Звання — старший солдат. Зараз проходить реабілітацію після поранення.

«24 лютого я весь день перебував у шоці. Наступного дня вирішив, що все-таки піду вливатись в якийсь спротив»

— У вас дуже класний позивний — «Душогуб». Чому обрали такий?

— Ну, я дуже сумлінна людина, яка точно виконує поставлені завдання.

— За таке душогубами не називають.

— Просто в перші дні повномасштабного вторгнення, коли ми чергували в Пущі-Водиці, наші хлопці затримали машину, яка їхала в комендантську годину. Нам сказали, щоб ми її прийняли, бо за кермом п’яний водій, який вирішив таким чином зняти стрес, плюс він хотів проїхатися до магазину, щоб ще «догнатися». Поки розбиралися, я пішов на паралельну вулицю. Побачив, що їде якась машина, і побіг її гальмувати. Алгоритм дій чіткий: якщо автівка не зупиняється — стріляємо вгору, не реагує — по колесах, а потім по самій машині.

Машина не зупинилася, я почав стріляти в повітря, вона дала по газах — пальнув по колесах. З того часу я «Душогуб».

Щодо мого потрапляння до війська, до цього ніколи не воював. Навіть косив від армії — у 2009 році отримав білий квиток. Під час АТО, звісно, слідкував за всіма подіями, було дуже паршиво на душі. Може, й сам пішов би воювати. Але в мене тоді було дуже погано зі здоров’ям. Тому був вдячний кожному, хто, ризикуючи життям і здоров’ям, виборював для мене майбутнє.

— Яким був для вас вечір 23 лютого?

— У мене була сліпа надія, що нічого не станеться. Може, я оптиміст. Вважав, що росіяни диктують якісь свої незрозумілі, зовсім відбиті від реального світу забаганки, які можуть стати їхньою преамбулою до окупації решти Донбасу. Сподівався, що вони ведуть політичний торг і якось більше дружать з головою.

Вранці 24-го мене розбудив начальник: «Все, сидимо вдома, на роботу не виходимо». Я весь день перебував у шоці, дивився на літаки в небі й не вірив, що це відбувається з нами. Наступного дня вирішив, що все-таки піду вливатись в якийсь спротив.

«Уява про війну рідко збігається з тим, що є насправді»

— Роздуми були? Адже кожна доросла людина розуміє, чим все може закінчиться.

– Звісно. Страх смерті, звичайно, є. Розумієте, є ризик, але є й необхідність. Йти на війну, на жаль, це необхідність.

Я бачив на фронті тих, хто спочатку думав, що війна — це якась гра в Counter-Strike. Де ти стріляєш, попадаєш, а в тебе не попадуть. Бачив ідеалістів, які думали, що от вони такі герої, борються з гнівом в душі за Україну. Їм дуже тяжко. Вони або швидко гинуть через своє неправильне відчуття реальності, або їх потім ця реальність ламає об коліно. Ідеалістам на війні робити нема чого.

У мене такого не було.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *