Чому експорт зброї під час війни – це не зрада 08.01.2026 13:10 Укрінформ Передбачається, що збут «неактуального» озброєння посприяє підйому ОПК та збільшенню державного оборонного замовлення
Міністерство оборони проінформувало про реєстрацію першого резидента Defence City – особливого правового режиму, що запроваджується в Україні задля підтримки оборонно-промислового комплексу. Його учасники, зокрема, матимуть вигідніші умови для налагодження експортних поставок власної продукції – завдяки спрощенню митних процедур та механізмів експортного нагляду за товарами військового призначення. Крім того, останнім часом влада прийняла декілька інших рішень для відновлення у 2026-му регульованого збройового експорту. На який результат сподівається держава?
ВИРОБНИЧІ ПОТУЖНОСТІ VS ФІНАНСОВІ МОЖЛИВОСТІ: П’ЯТЬ ДО ОДНОГО
Згідно з розрахунками галузевого об’єднання «Технологічні сили України», вітчизняна індустрія здатна щорічно виготовляти оборонної продукції на 35 млрд євро. У той час як держава має фінансовий ресурс для закупівлі менше ніж третини вироблених озброєнь та техніки. Мова йде орієнтовно про 7 млрд. євро. Ще щось виходить придбати для Сил оборони за рахунок інших джерел.
За деякими оцінками, у 2026-му потенціал галузі може вирости ще майже в півтора рази. Фінансові ж можливості, якщо й покращаться, то незначно.
Очевидно, що вкрай важливим завданням є пошук додаткового фінансування для держзамовлення. Наприклад, завдяки закупівлям української зброї коштом міжнародних партнерів («першопрохідцем» у цьому два роки тому стала Данія, яка частково профінансувала виготовлення гаубиць «Богдана»). Однак варіанти залучення такого ресурсу обмежені, оскільки більшість друзів України згодні фінансувати лише наші не оборонні витрати. У військовій сфері розрахунок переважно на власні надходження.
Разом з тим значна частина бюджетних асигнувань спрямовується на фінансування оборонного замовлення для державних підприємств. У приватних же Міноборони в кращому випадку закуповує по декілька найменувань продукції з усієї їхньої номенклатури (іноді це десятки видів та моделей), та й то невеликими партіями. Певну кількість вдається передати на фронт завдяки децентралізованим закупівлям для бойових частин або фінансуванню від місцевих громад, волонтерів та меценатів.
Але в умовах каталізованого війною швидкого розвитку дефтех-сегменту (від англ. Defense Technology, оборонні технології, – ред,) – це мізер. Чимало виробників змушені «стримувати коней», не повністю використовуючи свої виробничі можливості. А деякі навіть переносять виробництво за кордон, кооперуючись із місцевими виробниками та передаючи свої технологічні розробки – в обмін на можливості розвиватися і заробляти. Ще один важливий аспект: йдеться ж не лише про штучне обмеження прибутків дефтех-бізнесу, але й про відсутність у нього ресурсу для науково-технічних розробок. І в умовах швидких технологічних змін, властивих для цієї війни, є ризик відстати не тільки від внутрішніх і західних конкурентів, а й, що найважливіше, – від супротивника.
Тому вже у 2023–2024 роках, а особливо гучно та предметно – минулого року, в Україні заговорили про необхідність поновлення регульованого експорту товарів оборонного призначення. Це – про нові фінансові можливості для виробників і для держави, яка через збільшення податкових надходжень та валютної виручки матиме більше фінансових можливостей – зокрема й для розширення власного оборонного замовлення.
Звісно ж, всі згодні, що експортувати можна не все і не всюди. Головне при цьому – не зашкодити власним оборонним можливостям.