Цей боєць попросив не називати його прізвище. Не тому, що він якийсь суперсекретний. Просто його батьки досі не знають, що він на війні.
Йому тридцять вісім років. Народився в Сумах в сім’ї педагогів. Закінчив школу з золотою медаллю. У 2003 році поступив до Київського політехнічного інституту, у 2009-му отримав диплом. За фахом промисловий біотехнолог. До вторгнення працював в столичній лабораторії, яка дотична до фармвиробництва. Воює у 244-му батальйоні, який створений навесні 2022 року з добровольців Оболонського району столиці, в складі 112-ї окремої бригади тероборони. Звання — старший солдат. Зараз проходить реабілітацію після поранення.
«24 лютого я весь день перебував у шоці. Наступного дня вирішив, що все-таки піду вливатись в якийсь спротив»
— У вас дуже класний позивний — «Душогуб». Чому обрали такий?
— Ну, я дуже сумлінна людина, яка точно виконує поставлені завдання.
— За таке душогубами не називають.
— Просто в перші дні повномасштабного вторгнення, коли ми чергували в Пущі-Водиці, наші хлопці затримали машину, яка їхала в комендантську годину. Нам сказали, щоб ми її прийняли, бо за кермом п’яний водій, який вирішив таким чином зняти стрес, плюс він хотів проїхатися до магазину, щоб ще «догнатися». Поки розбиралися, я пішов на паралельну вулицю. Побачив, що їде якась машина, і побіг її гальмувати. Алгоритм дій чіткий: якщо автівка не зупиняється — стріляємо вгору, не реагує — по колесах, а потім по самій машині.
Машина не зупинилася, я почав стріляти в повітря, вона дала по газах — пальнув по колесах. З того часу я «Душогуб».
Щодо мого потрапляння до війська, до цього ніколи не воював. Навіть косив від армії — у 2009 році отримав білий квиток. Під час АТО, звісно, слідкував за всіма подіями, було дуже паршиво на душі. Може, й сам пішов би воювати. Але в мене тоді було дуже погано зі здоров’ям. Тому був вдячний кожному, хто, ризикуючи життям і здоров’ям, виборював для мене майбутнє.
— Яким був для вас вечір 23 лютого?
— У мене була сліпа надія, що нічого не станеться. Може, я оптиміст. Вважав, що росіяни диктують якісь свої незрозумілі, зовсім відбиті від реального світу забаганки, які можуть стати їхньою преамбулою до окупації решти Донбасу. Сподівався, що вони ведуть політичний торг і якось більше дружать з головою.
Вранці 24-го мене розбудив начальник: «Все, сидимо вдома, на роботу не виходимо». Я весь день перебував у шоці, дивився на літаки в небі й не вірив, що це відбувається з нами. Наступного дня вирішив, що все-таки піду вливатись в якийсь спротив.
«Уява про війну рідко збігається з тим, що є насправді»
— Роздуми були? Адже кожна доросла людина розуміє, чим все може закінчиться.
– Звісно. Страх смерті, звичайно, є. Розумієте, є ризик, але є й необхідність. Йти на війну, на жаль, це необхідність.
Я бачив на фронті тих, хто спочатку думав, що війна — це якась гра в Counter-Strike. Де ти стріляєш, попадаєш, а в тебе не попадуть. Бачив ідеалістів, які думали, що от вони такі герої, борються з гнівом в душі за Україну. Їм дуже тяжко. Вони або швидко гинуть через своє неправильне відчуття реальності, або їх потім ця реальність ламає об коліно. Ідеалістам на війні робити нема чого.
У мене такого не було.