Танкіст із позивним «Камікадзе»

Танкіст із позивним «Камікадзе» 14.09.2023 08:00 Укрінформ Василь Дудинець зі 128-ї бригади зважився повести нашпигований вибухівкою танк, щоб знищити ворожі позиції

Двадцять років тому він служив у армії, вишколився на танкіста у відомій «Десні». Із початком повномасштабної війни пішов до військкомату, показав військовий квиток та опинився в 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді на посаді водія-механіка танка. А днями про Василя Дудинця з Мукачева почула вся країна: саме він спрямував начинений вибухівкою трофейний танк на ворожі позиції. Після цього випадку в нього позивний «Камікадзе», – якби танк вибухнув раніше, ніж планувалося, шансів вижити у військового не було б.

ПОХРЕСТИВ ДОНЬКУ – І В АРМІЮ

У лавах ЗСУ Василь «Камікадзе» Дудинець із березня 2022-го року. В армію пішов на другий день після хрестин доньки. Доти він таксував у рідному Мукачеві, перед тим їздив на заробітки до Чехії, як більшість місцевих.

Василь «Камікадзе» Дудинець

До військкомату пішов із другом, каже, так було психологічно легше. Вони й тепер служать разом – у одному батальйоні, хоча й у різних підрозділах.

Василь Дудинець від початку війни на гарячих напрямках: Запоріжжя, далі Донеччина, потім Херсон, тепер знову Запорізький напрямок. Весь цей час він у танку, разом із командиром та навідником.

У ТАНКУ Я НА СВОЄМУ МІСЦІ

Каже, що іншої професії у війську для себе не уявляє.

– Я все життя за кермом, це для мене така собі природна стихія. Взимку, до війни ще, таксував, люблю їздити взагалі. І техніку люблю, знаюся на ній, відчуваю. В армії ці мої вміння знадобилися, хто знає і вміє на машині працювати, той і працює. У танку я на своєму місці, це найліпше застосування для мене в лавах ЗСУ, яке тільки може бути, – каже Василь.

Звісно ж, питаю військового про сенсаційний вихід на нашпигованому вибухівкою танкові на  російські позиції та про те, чому зважився на таке небезпечне завдання.

– Та в нас всі завдання небезпечні. Щоправда, ми їх зазвичай виконуємо разом із командиром та навідником, утрьох. А тут з'явилася така ідея – повести танк із вибухівкою на ворожі позиції. Їхати в ньому міг тільки хтось один. Зголосився я. Моє завдання було провести бойову машину необхідний відтинок шляху і швидко залишити, а підірвати її мали дистанційно вже інші люди. Так, це було дуже ризиковано, бо якби ворог підбив мій танк по дорозі, шансів вижити не було б. З іншого боку, це легка й швидка смерть. Тому я й відважився. Це була моя ініціатива, наказу такого мені ніхто не давав. Звісно, високий ризик, та в танкістів він постійно великий. Але роботу треба зробити, – розповідає Василь Дудинець.

Утім, лаврів після цього випадку танкіст «Камікадзе» на себе не приміряє, слави на війні не шукає. Він кілька разів під час нашої розмови повторює, що головне в армії – кожному якісно робити свою роботу.

А ще Василь Дудинець не має жодної світлини біля свого танка – принципово не фотографується з військовою технікою, не ділиться й не виставляє фото в мережі.

– Ви забобонний? – питаю.

– Ну, таке в мене правило, – відповідає танкіст. – На танкові треба працювати, а не фотографуватися.

НА ХЕРСОНСЬКОМУ НАПРЯМКУ ТАНК ПІДБИЛИ З ПТУР

У танкіста, проте, бували випадки, коли його танк підбивали. Приємного в тому мало, каже Василь Дудинець, але на війні таке трапляється.

– Це було на Херсонському напрямку. В наш танк влучили з ПТУРа, вичислили нас у посадці на позиції. У мене тоді була контузія та черепно-мозкова травма як наслідок. Відновився досить швидко, був у госпіталі. Танк ми потім витягли також, пізніше його відремонтували.

Василь каже, що за час війни їхній екіпаж не втратив жодної бойової машини на полі бою. Не коментує, везіння це чи професіоналізм.

Питаю, чи траплялося, що здобували ворожу російську техніку.

– Ми багато техніки ворожої знищували і підбивали, її потім «затрофєювали» ті, що йшли за нами. Ми трофеї не здобували, бо завжди йдемо вперед, пробиваємо ворожі лави. А вже те, що лишається після боїв, забирає піхота, яка йде за нами.

ПЕРЕМОГУ ЗАВЖДИ ДІЛИМО НА ТРЬОХ

Цікавлюся у військового, що відчуває, коли сідає в бойову машину.

– Добрі відчуття, я ж люблю кермувати. Люблю цей запах, вібрації, відчуття машини. Моє завдання – вести машину та координуватися з командиром. Ти їдеш і виконуєш команди, дивишся також навколо, буває, корегуєш курс, якщо бачиш, що десь збоку може бути ворог.

– Що має вміти добрий танкіст? – запитую військового.

– Має знати і відчувати машину, також швидко координуватися з екіпажем. Час на реагування – до секунди. Від цього залежать життя команди й машина. Також маєш вміти правильно і швидко відійти з позиції, щоб не потрапити під обстріл, – ділиться досвідом Дудинець.

«Камікадзе» хвалитися не любить, каже, що його робота сама за нього все розповість. І наголошує, що в їхньому підрозділі – всі професіонали, кожен знає свою справу, а успіхи – то заслуга всього танкового екіпажа.

– Перемогу завжди ділимо на трьох, – каже Василь Дудинець.

ЗАРУБОК ЗА ЗНИЩЕНІ РОСІЙСЬКІ ТАНКИ НЕ СТАВЛЮ

Цікаво, що весь час у війську Василь працює на вітчизняних танках – на західних не їздив. Та й не надто мріє, бо свою машину зможе підрихтувати, якщо десь щось вийде з ладу, а роботі на західній техніці треба навчатися.

– Наш батальйон працює на танках радянських часів. Буває, що машина ламається: якщо з механіки, треба вміти швидко дати тому раду, – каже він. – Уміють зробити таке ж стосовно своєї частини командир та навідник танка. У таких випадках під час виконання завдання командир вирішує, чи продовжити і йти в бій, чи відійти.

Прошу танкіста розповісти про успішні бої. Каже, що в них усі успішні.

– Робота така: ми проламуємо оборону ворога, працюємо на знищення ворожої техніки та живої сили, відбиваємо російські атаки на наших позиціях – все залежить від поставленого завдання.

Оскільки підрозділ постійно на гарячих напрямках, підрахунку кількості боїв Василь не веде. Як, каже, і не рахує, скільки підбито ворожої техніки.

– Все йде в загальний рахунок, ми не ставимо собі зарубки за кожен підбитий російський танк чи «беху», – говорить військовий.

З неуспішних найбільше пам'ятається той, коли підбили.

– Я тоді вийшов сам. В таких ситуаціях дієш так: якщо виявилося, що після влучання ти живий і можеш вилізти, вилазиш і відходиш. Танк мій після влучання заглох, його неможливо було звідти відтягнути в той же день, бо ще йшов бій. Утім, ми його відтягли наступного дня. Будь-яку машину, яка зламалася чи була уражена в бою, ми забираємо, але тільки якщо немає загрози людському життю. Якщо є, не ризикуємо. Життя воїнів – найважливіше. На даремні жертви ніхто не піде.

МРІЯ – ЩОБ ЗАКІНЧИЛАСЯ ВІЙНА

– Яка ваша мрія як танкіста? – запитую Василя Дудинця наостанок. – Що би хотіли зробити на цій війні?

Він усміхається:

– Найбільша моя мрія – щоб ця війна закінчилася, і я нарешті міг поїхати додому, до дітей.

Питаю також, що дає сили триматися далі та битися з ворогом, адже він вже понад півтора року на фронті.

– Все дуже просто: я пішов сюди захищати країну, тобто зробити все від мене залежне, щоб ворог не міг просунутися далі вглиб моєї держави, та відкинути його за наші кордони. Я пішов до війська тому, що треба комусь бути тут. У мене є діти, і ніколи в житті я не допущу, щоб ворог зміг дістатися до них. Вони вже стільки наших людей позбавили дому, рідних міст та сіл, а скількох позбавили життя!.. Скільки жертв у нас!.. Тому ми тут – доти, доки буде потрібно. Так, всі дуже втомлені: хлопці, командири… Я також дуже втомився. Але мусимо дочекатися, щоб закінчилася війна. А тоді всі додому поїдемо.

ЗСУ Військові Закарпаття Війна з Росією

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *