Як пектораль врятувала українського археолога та поета від ув’язнення Блоги
Михайло Сорока 04.02.2026 08:00 Укрінформ Дев’яносто літ тому, 4 лютого, на Миколаївській землі з’явилася на світ особистість, котра стала творцем відкриття світової ваги
Цей відомий випадок трапився 55 років тому, коли в Україні активно здійснювалися гоніння на інакодумців і проходили судові розгляди над ними. Борис Мозолевський також належав до переліку «неблагонадійних», підтримував дружні відносини з Василем Стусом та іншими представниками шістдесятництва, створював патріотичні вірші, був під наглядом КДБ через «націоналістичні переконання». Після завершення історико-філософського факультету йому не надали скерування за археологічною спеціальністю, і він був змушений заробляти на прожиття, працюючи кочегаром.
Але до Бориса Мозолевського прихильно поставився очільник відділу Інституту археології АН УРСР Олексій Тереножкін, залучивши його до експедиції з вивчення скіфських курганів. І коли, за словами Мозолевського, зашморг довкола його шиї вже майже затягнувся, він усвідомив, що врятувати його здатне відкриття всесвітнього значення: «Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Відвага моя була винагороджена царською пектораллю. Замість Мордви я опинився в Інституті археології АН УРСР, до якого мене швиденько зарахували заднім числом».
Борис Мозолевський з пектораллю в Музеї історичних коштовностей України, 1973 рік.
ЙОГО ВЕЛЕБНІСТЬ ВИПАДОК? НЕ ЛИШЕ
«Мозолевський був людиною, котра мала обдарування передбачення та передчуттів. Так було і з Товстою Могилою», – запевняє заступник директора Нікопольського місцевого краєзнавчого музею Мирослав Жуковський, котрий добре знав Бориса Мозолевського, колись долучався до його археологічних розкопок.
У розмові з Радіо Свобода М. Жуковський розповів, що ще за два роки до віднайдення пекторалі Мозолевський привернув увагу директора Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату Григорія Середи на необхідність дослідження кургану Товста Могила, на те, що там буде «щось дуже велике і блискуче».
Креслення плану та профілю, створене на основі археологічних вивчень кургану Товста Могила, оприлюднене у книзі Б. Мозолевського «Товста Могила»
Це була така його форма археологічного гумору. Середа також мав бажання здійснити дослідження, але не мав можливості, бо це стало б порушенням фінансової дисципліни – курган не входив до зони майбутніх кар’єрів, а знаходився неподалік від залізничної колії. «Через тривалий період після смерті Мозолевського я познайомився з людиною, яка була обізнана в цій справі, з Гаврилом Чаплигіним, – згадує Мирослав Жуковський. – Він розповів, що тут втрутився Його Велебність Випадок – один з впливових представників влади Дніпропетровська потребував чорнозему для рекультивації земель у власному районі та отримав підтримку ще декількох впливових осіб, наближених до обласного керівництва.
Вид на насип кургану Товста Могила до початку археологічних досліджень, 1971 рік. Фото з вебсайту Національного музею історії України
Восьмиметровий курган оглянули, розрахували об’єм чорноземного насипу і звернулися до Мозолевського в Києві. Так трапилося, що збіглися інтереси потрібних людей та навички, досвід і знання Бориса Мозолевського. Ось така таємниця Товстої Могили».
Віднайдення пекторалі стало вражаючою подією. Під наглядом міліції автор унікальної знахідки Борис Мозолевський перевіз її поїздом до Києва.
Міліціонери фіксують віднайдену золоту скіфську пектораль, 22 червня 1971 року.
Науковця прийняв Петро Шелест. Під час зустрічі в кабінеті першого секретаря ЦК КПУ знаходилися також президент Академії наук УРСР Борис Патон і директор Інституту археології АН Федір Шевченко. Для них була абсолютно зрозумілою безмірно велика вартість знахідки, і Мозолевський, замість в’язниці в Мордовії, отримав ордер на трикімнатну квартиру в Києві, посаду молодшого наукового співробітника археологічного інституту, оклад двісті карбованців та премію.
Пектораль вдалося зберегти в Україні, відстояти від домагань на неї Москви, котра прагнула заволодіти нею під приводом того, що, мовляв, у Києві відсутні належні умови для зберігання такої цінної знахідки. (Відмічу, що нам, тоді студентам факультету журналістики Київського університету, учасникам літературно-мистецького гуртка професора Олега Бабишкіна, пощастило одними з перших не лише побачити пектораль в Інституті археології, а й потримати її в руках – завдяки тому, що Олег Кіндратович приятелював з Федором Павловичем Шевченком).
Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, IV століття до нашої ери. Фото з вебсайту Національного музею історії України
Про надзвичайну художню й історичну цінність пекторалі вже написано сотні публікацій, монографій, книг, знято чимало документальних кінострічок і телевізійних сюжетів. Вона стала найвідомішим скарбом Скіфського періоду нашої історії, однією з візитних карток України. Якщо коротко, то це прикраса скіфського аристократа, похована з ним у IV столітті до нашої ери. Її виготовили грецькі ювеліри на замовлення знатних скіфів. Золота пектораль вражає навіть власною вагою (1140 грамів) і розмірами (30 сантиметрів у діаметрі). Але найбільшою, особливою є її мистецька вартість. Ювеліри зобразили на прикрасі сцени з життя скіфів. До того ж показали їх на трьох ярусах, використавши найтонші для тих часів технічні та технологічні методи і способи відтворення. І це, звичайно, підтверджує високу майстерність творців цього шедевру, а водночас засвідчує високий рівень вимогливості до пекторалі її замовників зі Скіфського царства.
СКІФІЯ У ЙОГО ДОЛІ
Борис Мозолевський десятиліттями досліджував і глибоко знав історію Скіфії та скіфських курганів українських степів Причорномор’я. Він народився і виріс у тих землях, де за багато століть до цього творилася їхня історія. За словами дослідника, степ був одразу за порогом його помешкання в селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині, у котрому він народився і де минуло його дитинство та шкільні роки. Саме тоді, зі школи почалося знайомство допитливого хлопчика зі скіфською історією.
Борис Мозолевський з матір’ю
Батьківська хата
Скіфи належали до групи народів індоєвропейської сім’ї. Професор кафедри Близького Сходу Київського національного університету імені Тараса Шевченка Костянтин Тищенко проаналізував теперішнє використання слів з мови скіфів і дійшов висновку, що до них належать стародавні запозичення, такі як «дбати», «кат», «обачний», «почвара», «тривати», «жвавий», тобто слова, які ми часто застосовуємо сьогодні, не відаючи про те, що прийшли вони з давніх-давен, зі Скіфії або, за визначенням давньогрецького історика Геродота, з «Великої Скіфії» – держави, що володіла територією від Дунаю до Дону.
Банер до 50-річчя знайдення золотої пекторалі в кургані Товста Могила. Фото з вебсайту Інституту археології НАН України
Геродот залишив нам цілий ряд письмових свідчень про скіфів та їхню державу. Щоправда, серед них важливе місце займають міфи, легенди, різноманітні перекази. Існує думка, що він описав їх не зі слів інших, а на основі відвідання Скіфії. Цілком можливо, що таким місцем перебування Геродота була Ольвія – грецьке місто поблизу теперішнього Очакова.
Скіфи дійсно утворили велику державу, на чолі котрої стояла династія деспотичних царів, що, за словами відомого українського історика Івана Крип’якевича, мали значні й організовані військові сили і тримали під владою інші племена. Їхню міць у 513 році до нашої ери вирішив випробувати перський цар Дарій. Розпочавши власний похід від Дунаю, він не зміг заволодіти широкими степовими просторами. Вирішальною в цій війні стала тактика випаленої землі, яку вміло застосували скіфи. Скіфи не вступали у відкриті бої з військом Дарія, яке мало значну перевагу, а відступали вглиб степу, знищуючи все на власному шляху. Тож війська персів не витримали цього виснажливого переслідування і були змушені відступити.
Фрагмент діорами «Поховання скіфського царя». Фото з вебсайту Інституту археології НАН України
Зрештою, і скіфи неодноразово вирушали у військові рейди, доходили навіть до Єгипту. Неодноразово нападали вони і на власних сусідів, також тих, що жили на північ від степів Причорномор’я. До наших днів дійшли перекази про те, як підтримували скіфи бойовий дух власного воїнства. Скіфські воїни, зазначає історик Орест Субтельний, мали звичай пити кров ворога, котрого вбили першим, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Водночас історик додає: «Безжальні до ворогів, ці кочовики були віддані у дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитиною власної епохи. Родовід йшов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом з померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок».
Щодо господарювання скіфів, то головним їхнім заняттям було скотарство. На неосяжних степових просторах вони випасали коней, овець і, щоправда, у меншій кількості велику рогату худобу. Скіфи-скотарі переміщувалися з табунами й отарами в пошуках нових пасовиськ по всій території, котру займали.
Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, IV століття до нашої ери. Фото з вебсайту Національного музею історії України
Вони вели активну торгівлю із сусідніми племенами й народами, обмінюючи продукти тваринництва на зерно. Втім, частина скіфів теж займалася землеробством, вирощуючи просо, ячмінь, овес і пшеницю. Важливим джерелом, яке живило скіфську економіку, був причорноморський фрагмент Великого Шовкового Шляху, що поєднував Індію та Китай з Грецією та Персією. Завдяки цьому Шляху (і для підтримки руху на ньому) у Скіфії виникли укріплені городища, такі як Трахтемирівське, Мотронинське, Пастирське, Немирівське, Більське, Кам’янське. Останнє з них виникло й було розбудоване на Запоріжжі, ставши політичним та економічним центром, а насправді столицею, місцем перебування скіфських царів, за словами Геродота, своєрідним метрополем.
Від скіфських часів до нас дійшли не лише письмові твори, історичні документи, а й численні кургани, у котрих скіфи ховали власних царів та знатних воєначальників. Розкопки цих монументальних поховань подарували археологам, нашому суспільству, усій світовій науці безцінні скарби, найвідомішою з яких якраз і є пектораль, яку знайшли українські дослідники на чолі з Борисом Мозолевським у кургані Товста Могила.
АРХЕОЛОГ З ПОЕТИЧНОЮ ДУШЕЮ
Та Борис Мозолевський мав не тільки хист доскіпливого, з вродженою інтуїцією вченого-археолога, а й неабиякий поетичний талант. У цьому переконуєшся, коли читаєш-перечитуєш його поезії (знову ж таки додам, що вперше з творчістю Бориса Мозолевського вдалося ознайомитися в ті ж самі сімдесяті роки, особливо на хвилі уваги до його історичної знахідки).
Не буду вдаватися в докладну розповідь про власні враження від його поезії, а лише вкажу на її щирість, теплоту і справжність, які викликають почуття довіри і прихильності до автора. До того ж його поетичні рядки не грішать декларативністю й надуманістю, а написані від душі, про те, що він пережив та осмислив.
Борис Мозолевський
Але в контексті нашої розповіді про багаторічні розшуки й незвичайні знахідки Бориса Мозолевського під час розкопок скіфських курганів усе ж коротко згадаємо про те, як відбилося це на його поетичній творчості. «Археологічна тема» в ній дійсно помітна. Та передовсім про непереборну відданість степу, любов і потяг до нього:
Люблю тебе, гіркий мій степе,
Солончаки та полини!
Як раптом зможу жить без тебе,
Мене навіки проклени.
Понад громами і органами
Новий заходить буревій.
А ти зориш мені курганами,
Як тиха ласка із-під вій.
А ось інший уривок, котрий Борис Мозолевський назвав «Ліричним відступом перед світанком»:
Світає, і небо поволі згаса.
Круг місяця тоншає срібний серпанок.
Не знаю, в степу спалахнула роса
Чи синьо засяяли очі скіф’янок…
Що ти для мене готуєш, мій дню?
Чим розплачуся за зустріч з тобою?
Золотом скіфським? Двигтінням вогню?
Чи долею, може? Чи, може, – собою?
Виставка «Пектораль. Знахідка століття», 2021 рік. Серед експонатів – книги Б. Мозолевського. Фото з вебсайту Інституту археології НАН України
Ці рядки – з поетичного циклу «Ірій». Борис Мозолевський супроводив його передмовою, у котрій роздуми вченого переплелися з його людськими почуттями і враженнями, поетичним сприйняттям скіфської минувшини: «Могили, могили, могили – глибинний світ далекої і неповторної Скіфії… Місячної ночі і погідної днини, у зливи й заметілі стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними. За матеріалами дослідження скіфських старожитностей учені відтворили соціально-економічні відносини, ідеологічні уявлення, політичну історію Скіфії. Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили й когось ненавиділи. Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі тільки ці мовчазні могили, у чому ж тоді полягає сенс людського буття?».
Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, IV століття до нашої ери. Фото з вебсайту Національного музею історії України
У цьому циклі звучить, зокрема, як поклик, як закличне звернення зі скіфських часів «Голос із Товстої Могили»:
Дивні зубри залізні могилу беруть
на таран.
Ніжні руки мене піднімають із глини
і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль, –
Що розкажуть вони цим прийдешнім
новим поколінням?
Я не стану пояснювать – склад за складом
нехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь ніч
до своєї найвищої істини –
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі, –
Але душі нетлінні над світом проносили
чистими.
Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батьку скіфів Папаю і ти,
царю царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із наших прабатьківських
міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьми
воскресаю.
Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих
юних очей.
Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись
чолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію, –
Скіфіє!
Застібка пекторалі. Золото, емаль, IV століття до нашої ери. Фото з вебсайту Національного музею історії України
* * *
Був у дитинстві Бориса Мозолевського період, коли він мріяв стати льотчиком. Після семирічки в рідній Миколаївці вступив в Одеську спецшколу Військово-повітряних сил. Школу розформували, але Борис наполегливо прагнув в авіацію. Він домігся, щоб його прийняли в авіаційне училище Єйська. Навчався там разом з майбутніми космонавтами Георгієм Шоніним і Георгієм Добровольським. Але в 1956 році в армії почалися чергові реформи, і Мозолевський потрапив під скорочення та демобілізацію. Він приїздить у Київ, влаштовується на роботу кочегаром, а заочно закінчує історико-філософський факультет Київського держуніверситету. Знайомиться з Василем Стусом, є учасником руху шістдесятників і потрапляє під пильний нагляд КДБ. Він не став ані льотчиком, ані космонавтом. Але захопився дослідженням земних глибин, і це захоплення увінчалося знахідкою пекторалі, котра уславила його ім’я, стала однією з найгучніших знахідок ХХ століття. Дослідженню її, як і багатьох інших своїх археологічних відкриттів, Борис Мозолевський присвятив десятки власних наукових праць та публікацій у періодиці, а також докторську дисертацію, яку, на превеликий жаль, захистити не встиг. Фатальна хвороба обірвала його життєвий шлях у віці 57 років. Цей блог до 90-річчя з дня народження Бориса Миколайовича Мозолевського завершу його поетичними рядками:
Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.
І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства Археологи Історія Книги Миколаївщина Скіфське золото КДБ Поезія