«Мрію після війни вступити до консерваторії», — боєць з позивним «Космос»

Нещодавно мені дорікали у «Фейсбуці» на кшталт «навіщо берете інтерв’ю у солдатів». Мовляв, що цікавого може розповісти людина з окопу, їх десятки тисяч — то що, витрачати час на кожного? Відповідаю коротко — продовжуватиму цю роботу, бо наші хлопці й дівчата того варті.

Цього разу поговорили з 30-річним киянином Павлом Тимченком. Він виріс в сім'ї інженерів. Коли прийшов час обрати професію, вирішив продовжити династію — пішов по стопах батьків. Після закінчення Київського національного університету будівництва й архітектури (спеціальність — інженер-будівельник) працював інженером-конструктором в кількох будівельних компаніях, в тому числі іноземних. Зараз стрілець-гранатометник, воює в складі 112-ї бригади тероборони. Звання старший солдат.

— Павле, яким був для вас вечір 23 лютого?

— Напередодні в новинах пройшло, що росія визнала так звані «ДНР» та «ЛНР», тобто було зрозуміло, до чого йде. 23-го весь день і вночі працював над проєктом. Побачив в Телеграм-каналах анонс про виступ путіна. Ще подумав, що він хоче нас знову історії навчити. Увімкнув трансляцію, щоб подивитися, про що скаже на цей раз.

ВІДЕО ДНЯ

— Тобто ви слухали кремлівського фюрера не в записі, як більшість з нас?

— Так. Ледве він почав свою промову, зрозумів, що війна неминуча. А десь о п’ятій ранку почув перші вибухи. Взяв день відпустки на роботі. Увечері поїхав до матері, а вранці наступного дня вже пішов записуватись в територіальну оборону, оскільки тоді людей без військового квитка в військкомат не приймали. Неможливо було потрапити, якщо ти не резервіст.

РЕКЛАМА

Коли почув ту путінську промову, чітко зрозумів, що не хочу жити в такій країні, яку мені хочуть нав'язати, що це крах моєї мрії про сильну Україну. Ще тоді вирішив: якщо ми не вистоїмо, піду в партизани. Я б не зміг поїхати жити за кордон. Моє місце тут.

— Мама й дружина вас не відмовляли від такого вчинку?

— Відмовляли, а хто ж їх слухав?

РЕКЛАМА

— Який у вас позивний?

— «Космос». Чому? Такий стан душі.

РЕКЛАМА

Щодо тероборони, це було дійсно народне ополчення. Всі добровольці.

Читайте також: «Тут дійсно мужики з залізними яйцями», — головний сержант 118-ї окремої механізованої бригади, яка стоїть в Роботиному

— Пам'ятаєте момент, коли вперше стало по-справжньому страшно?

— Напевно, це був перший день, коли нас формували. От ми прийшли вдень 25 лютого і нас додому вже не відпустили. А тоді дуже багато чуток ширилося по Києву, що на лівому березі якісь бої, що в місті повно ДРГ, що десь підстрелили якихось поліцейських. І от ти чуєш, що тебе можуть відправити на Берестейський, де нібито вже є ворог, а ти навіть зброєю користуватися не здатний, бо в армії не служив. От просто тобі дали автомат, і ти якось мусиш щось робити. І навколо такі ж люди.

Тоді було справді страшно. А так, якщо брати саме київський період, то ми в основному стояли на блокпостах, це була третя лінія оборони. Тобто максимум, що бачили, це якісь прильоти. В районі Нових Петровець неподалік від нас стався прильот артилерії, ще бачили розрив ракети над Дорогожичами. А щоб дійшло до збройного протистояння, такого не було. Ми чотири місяці провели в Васильківському районі. Звичайно, багато хлопців були невдоволені, тому що вони хотіли воювати, а їх змусили чергувати на блокпостах. Дехто здавав зброю і йшов, і ніхто не міг їм заборонити це зробити.

Але згодом, коли дозволили залучати тероборону поза межами територіального підпорядкування, все змінилось. Ми прийняли присягу, нам оформили військові квитки й т.д., тобто ми перетворились в одну зі структур Збройних Сил України. В перше відрядження поїхали, коли ворог відступив від Києва.

Щодо набуття базових знань, в навчальних центрах не були. Навчалися у підрозділі. На стрільбище їздили, час від часу до нас приїжджали різні інструктори з різних дисциплін — інженерна справа, тактична медицина, тактична підготовка.

Коли поїхали на Харківський напрямок, всі ці навички знадобилися. На щастя, тоді обійшлося без великих втрат, бо ворог від нас знаходився відносно далеко. Пізніше нас кинули на охорону кордону. Тобто можна сказати, що це дало певний час, щоб збагнути все. Звісно, що прикладні знання отримали саме під час бойових дій.

— Коли дійшло до участі в них?

— Це вже був Лиманський напрямок. Наш підрозділ поїхав туди в кінці лютого минулого року. Тоді ворог вже був досить близько. Дехто з хлопців там морально вистояв, дехто трошки надламався.

Якщо казати про власний досвід, то в той період в мене була частково адміністративна робота, лише в якихось випадках залучали для виходу на позицію або для допомоги.

Коли потрапляєш під обстріл, як такої паніки не буває, бо процес мислення скорочується до якихось мінімальних команд, які віддає твій мозок для дії. В тебе немає часу дуже сильно переживати. Там вмикаються якісь тваринні інстинкти. Ти розумієш, що треба щось робити, — бігти, рухатись, шукати місце, де можна сховатися, кудись залізти. Тобто думаєш більш стисло та лаконічно й не дозволяєш собі панікувати, бо розумієш, що це буде кінець. Коли прилітало зовсім поруч, то перша думка — ну, блін, якщо вже судилися, то я зробив те, що можу, можливо, можна було б щось зробити краще. Якось так.

1

«Ми робимо свою роботу. В нас, в принципі, іншого виходу немає», – розповів Павло Тимченко

Читайте також: «Всі, хто заробляє на війні, гірші за росіян», — колишній мер Умані Олександр Цебрій, який воює на «нулі»

— Є якісь картинки, які будете пам'ятати все життя? От щось таке, що з вами залишиться назавжди.

— Не знаю. В принципі все пам'ятається. Хоча особливо яскравих моментів не можу згадати.

З останнього це під час обстрілу, коли не було сил йти, а «бахи» наближалися все ближче й ближче, і тут мені поранило ногу, я впав і одразу промайнула думка — невже це все? Але все ж таки розумів, що треба щось зробити, бо це не варіант — вдома чекає сім'я.

Тобто так вийшло, що під час цього відрядження одразу після першого виходу потрапив в лікарню, на жаль. Сподіваюсь, що відновлюся і зможу ще набагато більше користі принести.

— Будете повертатися?

— Звичайно.

Ще знаєте, мабуть, досі буває страшно, коли дивишся якесь відео з фронту і чуєш свист снаряда. Тебе трошки морозить, бо уявляєш себе в тому місці.

— Розкажіть про своїх побратимів. Хто поруч з вами зараз захищає країну?

— За фахом люди дуже різні. Від робітничих спеціальностей — зварювальник або столяр — до керівників відділів інформаційних технологій, адвокатів, власників бізнесу. В нас були ведучі різних івентів, відомі журналісти, в іншому підрозділі — актори національних театрів. Спектр повний. Це, мабуть, пов'язано саме з формуванням тероборони, куди прийшли люди за покликом серця захищати свою країну зі зброєю в руках. Вік — від 18−20 років до 60. Усіх об'єднує одна мета. На жаль, багато талановитих, відкритих, просто класних хлопців загинули або отримали каліцтва.

Дуже сумую за побратимами, яких вже немає. От людина з тобою з першого дня. Ти пам'ятаєш, як ви їли, спали разом, спілкувалися. Однак їй не пощастило.

Читайте також: «Я бачив такий героїзм, що Голлівуду й не снилося», — полковник Нацгвардії

— Ви всі втомилися. І ті, хто веде відлік перебування на фронті з 2022 року, вже не кажу про тих, для кого все почалося у 2014-му. Що допомагає витримувати цей жах?

— Думаю, це розуміння того, що не можна допустити поразку, допустити перемир'я з цим антилюдським режимом, який не вважає Україну державою. Для нього ми це якесь повстале плебейське плем'я, а наша країна — глибока провінція. Якщо зараз замиритися з ними, то вони, на жаль, швидко наростять свою військову міць, бо в них достатньо ресурсів. Вони тоді зроблять все, щоб Захід скасував санкції й знову з ними торгував. Вони набагато швидше відновляться. І я не думаю, щоб світ буде прям сильно переживати за долю Україну. Тому наша Перемога, наш суверенітет, наша незалежність саме в наших руках.

Ще Макіавеллі казав, що владі треба покладатися лише на силу свого народу й що сильною держава може стати тільки невпинно піклуючись про благо народу. Вважаю, що це правда. Ми не хочемо жити в корумпованій, авторитарній фашистській державі, де нам будуть дорікати за походження або за мову, за культуру.

Особистого спілкування з полоненими в мене не було, але те, що бачу з різних джерел, мені здається, що в більшості випадків загарбники прийшли нас вбивати саме через гроші, бо вони з таких регіонів, де ніколи таких виплат не бачили. Плюс для них зараз працює соціальний ліфт.

Це наймана армія, як на мене. Коли дивишся відео, як військовополонені намагаються пояснити, навіщо вони сюди приперлися, якщо чесно, це навіть смішно. Бо визнати, що «ми пішли воювати за гроші» або «ми хочемо відродження імперії», їм дуже важко. Вони намагаються щось сказати й розуміють, що ніякої логіки в їх словах немає.

Звісно, ми хочемо, щоб все скоріше закінчилося й щоб перемовини пройшли виключно на наших умовах.

Багато хлопців відчувають несправедливість в тому плані, що нас не міняють. Хтось сподівався, що все закінчиться трошки швидше, а воно все триває і триває. Звісно, хочеться повернутися додому, до сім'ї, займатися улюбленою справою, заробляти. Хоча відомо, що багато сімей не витримують цієї напруги. Таке теж буває. Є хлопці, які втомилися жити в умовах, які гірші, ніж у багатьох пересічних українців. Є ті, хто готові віддати все, що є, аби повернутися в те життя, яке було в них до війни. Люди різні, тому треба до кожного знаходити свій підхід.

На фронті мало пафосу. Тут дуже мало хто думає про місію з рятування Європи, про якісь там західні цінності, ще про щось. Це дуже якась далека та абстрактна тема. В подіях на Майдані брало участь мало людей, якщо брати у відсотковому відношенні кількість учасників Революції гідності до населення всієї України. Але ж все ж таки саме вони змогли скинути владу Януковича.

— Про що ви мрієте? Що будете робити після Перемоги, яку ми всі так чекаємо?

— Я б хотів працювати над проєктами по реконструкції України й проєктами з розвитку територіальних громад.

Читайте також: «Мене на війну тягне зі страшною силою», — Юрій Гудименко

— У вас буде багато роботи.

— Безумовно. А суто для себе — вступити до консерваторії. Тому намагаюсь берегти вуха та мозок. Я з дитинства грав на фортепіано. У підлітковому віці хотів вступати в музичне училище. Але у багатьох, хто з цим стикається, є трошки страх, чи будеш ти заробляти. А коли ти вже більш доросла людина, ти розумієш, що гроші можна заробити завжди, якщо є бажання. Тобто вже не так сильно цього боїшся, тому можеш здійснити якісь свої бажання, про які мріяв в дитинстві. Життя коротке, воно може в будь-який момент обірватися, тому треба жити сьогодні. Кожний, хто був на «нулі», вам скаже, що дуже багато залежить від удачі.

1

«Життя коротке, воно може в будь-який момент обірватися, тому треба жити сьогодні. Кожний, хто був на «нулі», вам скаже, що дуже багато залежить від удачі», – розповів Павло Тимченко

— Ви хочете займатися класичною музикою?

— Хотів би грати джаз. В якихось маленьких закладах за якихось там 500 гривень за вечір, це не принципово. Головне розслаблятися й отримувати задоволення від того, що ти робиш. У когось хобі рибалка, полювання або ще щось таке. В мене музика.

— Розумію, що у вас звужений погляд на події, бо ви бачите суто свою ділянку фронту. Однак все одно можете порівняти стан російської армії два роки тому й зараз. В них є прогрес?

— Однозначно є. Якщо порівняти, наприклад, з нашими першими виходами та навіть з тим, що було під час минулого відрядження, і тим, що є зараз, то тепер набагато складніше вести війну. Їх «очі», маю на увазі безпілотники, працюють як вдень, так і вночі. Вони обстрілюють нас з FPV-дронів зі скидами. В них їх багато, тому нам небезпечно пересуватися групами. Тобто так, прогрес в них є, він очевидний. Все ж таки вони навчились воювати. Це можна констатувати.

Нам тепер набагато складніше здобути якусь перевагу. Тому особисто я бачу єдиний варіант для нас — ми маємо зробити якийсь різкий інноваційний стрибок у виробництві озброєння. Такого, що допоможе швидко прорвати якусь ділянку і не дати їм оговтатися. Це єдине, вважаю, що може допомогти Україні якось кардинально змінити ситуацію на полі бою.

— А в нас прогрес є?

— Звісно, є. Ми також під час кожного відрядження все більше і більше чомусь навчаємося. Як треба краще пересуватись, ховатись від безпілотників, обладнати свою позицію, щоб вона була менш вразливою для дій снайпера, для ворожого вогню, як треба маскуватися, як зробити так, щоб по тобі було складніше навестися, як швидше вивантажуватися, що треба брати на «нуль». Також удосконалюється робота наших розрахунків в плані швидкості прицілювання. Тобто всі працюють над собою. Війна змінюється, приходять якісь свіжі рішення, як покращити зв'язок з тими самими безпілотниками, як обходити системи РЕБ. З’являється не аби який досвід. Не можна навчитися готувати торти, тільки читаючи книжку рецептів.

Наша війна — за виживання держави. За право проводити вільні вибори, спілкуватися своєю мовою, створювати свою культуру й т.д. До речі, нам дуже хочеться покращення боротьби з корупцією. Хлопці багато про це явище говорять. І воно нас обурює.

Ми робимо свою роботу. В нас, в принципі, іншого виходу немає.

Читайте також: «Втома від війни притупила почуття ненависті до ворога», — письменник Артем Чех

Джерело

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *