Головне — заохотити ветерана хоча б раз відвідати тренування. Репортаж 02.07.2026 12:05 Укрінформ
Учасники національного чемпіонату з волейболу сидячи поділилися досвідом, як один вихід до спортивної зали може започаткувати значні трансформації в житті.
Волейбол сидячи визнаний одним із найпопулярніших видів адаптивного спорту в Україні. Ця командна дисципліна, знайома багатьом ще зі шкільних років, пристосована для осіб з різними ураженнями опорно-рухового апарату та слугує чудовим засобом реабілітації. Додатковою перевагою є те, що для гри не потрібен специфічний дорогий інвентар. Цілком достатньо базового оснащення — спортивної зали, м’яча та сітки.
Нещодавно в Тернополі проходив третій етап національного чемпіонату з волейболу сидячи серед ветеранів війни. Протягом двох днів тривали напружені поєдинки між командами з Черкас, Вінниці, Кривого Рогу, Чернігова та Тернополя. Про особливості цієї гри, її значення у відновленні військових та специфіку залучення ветеранів до паралімпійського спорту — у матеріалі Укрінформу.
ЗМЕНШЕНЕ ПОЛЕ ТА НИЖЧА СІТКА
Я прибуваю до зали, де відбуваються змагання, під час розминки між матчами. Команди тернопільських «Яструбів» та черкаського «Дніпра» готуються до протистояння. На трибунах збираються вболівальники. Я звертаюся до тренерів з проханням роз’яснити відмінності адаптивного волейболу від його класичного варіанту.
«Учасники змагаються, перебуваючи на підлозі. Кожна команда складається з шести гравців. Ігрове поле вдвічі менше за розмірами — його ширина становить 6 метрів, довжина — 10, а висота сітки є нижчою — 1,15 м для чоловіків і 1,05 м для жінок», — пояснює наставник тернопільської команди «Яструби» Петро Ніколюк.
Петро Ніколюк
Сніжана Макаревич, яка входить до складу київської колегії суддів чемпіонату, додає, що волейбол сидячи вимагає більше зусиль, ніж звичайний варіант гри.
«Ми з дівчатами та хлопцями пробували, але, чесно кажучи, у нас не надто вийшло. Потрібна певна фізична міць та витривалість», — зазначає вона.
Розпочинається матч. Спочатку гравці тиснуть один одному руки, а потім команди стають одна навпроти одної та вигукують «Слава Україні!» та «Героям слава!». Після цього починається поєдинок. По шість учасників з кожного боку беруть участь у грі, інші спостерігають поблизу та активно підтримують своїх.
Напруга на майданчику надзвичайна. Чітко видно, що кожна команда прагне здобути перемогу. Після трьох сетів перемогу святкують господарі поля. Гравці обіймаються та щиро радіють. Насправді, ця гра дарує безліч позитивних емоцій не лише учасникам, а й усім присутнім, адже неможливо залишатися байдужим, спостерігаючи за таким матчем.
«ПОЗБУВАЄМОСЯ НЕГАТИВНОЇ ЕНЕРГІЇ ЗА ДОПОМОГОЮ М’ЯЧА»
Після гри я спілкуюся з тернопільською командою, яка була сформована понад рік тому.
«До складу «Яструбів» входять не тільки мешканці обласного центру, але й ветерани з навколишніх сіл, а один гравець приїжджає навіть із Хмельницької області. Наразі ми тренуємося двічі на тиждень, але плануємо додати ще один день. Хлопці виявляють неабияку зацікавленість та ініціативу, і це надзвичайно важливо», — зазначає тренер Петро Ніколюк.
Волейболісти зізнаються, що гра не тільки сприяє покращенню фізичної форми, але й забезпечує емоційне розвантаження.
«Накопичується негативна енергія, а на майданчику ми її вивільняємо за допомогою м’яча. Це дозволяє позбутися поганих емоцій, отримати заряд адреналіну та відчути позитив», — каже капітан «Яструбів» Василь Базюк.
Василь Базюк
Чоловік служив у штурмовій бригаді «Лють». У 2023 році отримав тяжке поранення на Бахмутському напрямку.
«Я проходив тривале лікування, близько року. Було дві операції, потім реабілітація. У нозі досі залишився уламок. У цей період підтримка є вкрай важливою. Саме рідні та друзі допомагають не здаватися і боротися. Я хочу, щоб кожен ветеран знав: не варто залишатися сам на сам зі своїми труднощами. У нашій команді ми підтримуємо один одного і власним прикладом демонструємо, що життя не зупиняється після поранення. Наше гасло: «Немає меж — є лише цілі», — ділиться Василь.
Для ветерана величезну підтримку під час відновлення та повернення до цивільного життя надала його кохана Вікторія, яка переїхала до Тернополя з Бахмута. Вона завжди відвідує матчі «Яструбів».
Василь Базюк з коханою Вікторією
«Я завжди вболіваю за нашу команду, відвідую всі змагання. Адже присутність близьких на грі додає нашим хлопцям наснаги та сил», — розповідає Вікторія.
За її словами, відколи Василь почав займатися спортом, він значно змінився, став більш активним та позитивно налаштованим.
«Змагання та тренування приносять йому задоволення. Я відчуваю, що це його стихія, і дуже радію, що після всього пережитого він знайшов заняття до душі», — додає Вікторія.
Ще один гравець «Яструбів», Володимир Шанайда, через важке поранення, отримане на Запорізькому напрямку, втратив обидві ноги. Він розпочав займатися волейболом ще під час реабілітації у Вінницькому військово-медичному центрі. Після повернення до Тернополя він долучився до новоствореної міської команди.
«Для мене волейбол — це джерело позитивних емоцій, командний дух і новий досвід», — зазначає захисник.
Крім того, Володимир займається плаванням. Нещодавно він брав участь у міжнародному запливі OCEANMAN на озері Лаго-д’Орта в Італії та успішно подолав дистанцію у два кілометри.
«НАЙВАЖЧЕ БУЛО УСВІДОМИТИ, ЩО НЕ ЗМОЖУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПОБРАТИМІВ»
Під час змагань я спілкуюся з учасниками, які прибули до Тернополя з різних регіонів України. 37-річний Дмитро Скляренко приїхав з Черкас. Він займається волейболом сидячи приблизно два роки. Спочатку він пробував себе в ампфутболі, але ця дисципліна йому не сподобалася.
«А от на тренуваннях з волейболу я отримую задоволення. У нас дуже чудова команда», — з усмішкою розповідає Дмитро.
Він став на захист України ще у 2014-2015 роках у складі 28-ї бригади. З початком повномасштабного вторгнення він приєднався до 115-ї ОМБр. У травні отримав тяжке поранення, після чого пройшов лікування та реабілітацію.
«Найважче було усвідомити, що я більше не зможу повернутися до своїх побратимів. Я пройшов протезування у США і сподівався, що мені встановлять сучасний протез, і я повернуся до ЗСУ. Але коли я зробив перші кроки на протезі, зрозумів: яким би передовим він не був, я вже не повернуся. Цей період був складним. Але допомогли друзі і, звісно, спорт. Зараз я всім знайомим ветеранам раджу займатися спортом, знайти дисципліну, яка приноситиме задоволення», — ділиться Дмитро.
Сергій Амірагов та Володимир Шанайда
Сергій Амірагов родом із Дніпропетровщини, але нині проживає на Тернопільщині та виступає за місцеву команду.
«Я почав займатися кілька місяців тому. Мені розповіли про таку можливість у нашому «Ветеранському просторі». До війни я грав у волейбол. Хоч і не професійно, але досить добре», — розповідає чоловік.
Сергій пішов на фронт добровольцем у 2022 році. Служив штурмовиком у складі 93-ї бригади. Брав участь у боях за Бахмут, Соледар, Часів Яр, Роботине, потім — Мар’їнка. У січні 2024 року отримав осколкове поранення поблизу Новомихайлівки на Донеччині. Йому ампутували одну ногу, інша зазнала значних ушкоджень. Він проходив лікування протягом двох років, після чого відбулося протезування.
Сергію також було надзвичайно важко прийняти той факт, що він не може повернутися до своїх побратимів, які стали для нього другою родиною. Чоловік продовжує надавати їм допомогу всім, чим може.
«Ми також разом з хлопцями робимо все можливе, щоб підтримати дітей наших полеглих побратимів. Це наш обов’язок. Ми завжди вітаємо їх з днями народження та важливими подіями. Намагаємося бути поруч і надавати всебічну підтримку», — з болем у голосі говорить Сергій.
СПОРТ СПРИЯЄ ШВИДШІЙ АДАПТАЦІЇ ДО ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ
Сьогодні в Україні активно розвиваються адаптивні види спорту. Однак проблемою залишається залучення ветеранів до цієї діяльності. Учасник вінницької команди з волейболу сидячи Олександр Говоруха зазначає, що надзвичайно важливо переконати людину прийти на тренування та спробувати хоча б один раз.
Олександр Говоруха з родичкою Іриною Декайло-Смакулою і її донькою Міланою, які прийшли його підтримати
«Розповім про свій досвід. Я створив в Ужгороді ампфутбольну команду, яка бере участь у Чемпіонаті України. Мені вдалося залучити близько 70 ветеранів за півтора року, зараз грає приблизно 30. Кількість людей, з якими я спілкувався, щоб переконати їх прийти на тренування, перевищує 300 осіб. Переконати дуже складно. Навіть для мене, хоча я сам є ветераном. Головне — домогтися, щоб вони прийшли хоча б один раз. Як тільки хлопці починають займатися, у них з’являється чіткий розклад — ігри, змагання, поїздки. Статистика свідчить, що всі, хто займається будь-якими видами адаптивного спорту, швидше проходять соціалізацію, знаходять себе в житті, створюють громадські організації, започатковують бізнес або знаходять роботу. Тобто спорт сприяє більш швидкій адаптації до повсякденного життя. Сьогодні на змаганнях я зустрів хлопця з Чернігова, якому пропонував займатися ампфутболом, коли він проходив реабілітацію у Вінниці. Тоді він відмовився, але згодом таки приєднався до спорту і тепер грає у волейбол», — розповідає Олександр.
Чоловік став на захист України в перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у складі 57-ї мотопіхотної бригади. Отримав важке поранення в передмісті Вовчанська у травні 2024 року.
«У нас відбувся стрілецький бій з диверсійно-розвідувальною групою росіян. Я був головним сержантом роти і координував дії суміжних підрозділів. Я змінював свою позицію, щоб влаштувати засідку для ворога, коли мене підстрелив снайпер, і ще 400 метрів мене переслідували. Мені вдалося врятуватися завдяки тому, що я добре знав місцевість. Я наклав турнікет, але втратив багато крові. Евакуація тривала 11 годин, а до госпіталю я потрапив через 16. Я вже розумів, що втрачу кінцівку», — поділився Олександр.
Далі було 10 операцій, реабілітація, протезування та повернення до цивільного життя.
«Спочатку я почав займатися волейболом сидячи, оскільки в університеті грав у волейбол. Але потім у Львові під час реабілітації спробував ампфутбол. Тепер я професійно займаюся цим видом спорту. Граю за команду «Покрова АМП» — володаря Кубка України. Представляю свою команду на міжнародній арені. Також викладаю в Харківському національному університеті внутрішніх справ, який був релокований до Вінниці, та працюю помічником ректора з питань ветеранської політики», — розповідає співрозмовник.
Олександр Говоруха зазначає, що адаптивний спорт — це не просто спорт, це спільнота, яка завжди готова допомогти.
«Це можуть бути будь-які проблеми — пошук роботи, житла, труднощі з документами. Якщо ми самі не можемо вирішити питання, то знаємо, до кого звернутися. Також це спільні поїздки, відпочинок, нові знайомства та друзі. У нас сформувалася потужна ветеранська мережа по всій Україні, яка завжди готова надати підтримку», — додає він.
І тренери, і захисники, з якими мені вдалося поспілкуватися, закликають ветеранів, які ще не спробували свої сили в адаптивному спорті, повірити у власні можливості та відвідати тренування. Адже іноді один крок до спортивної зали може стати початком значних змін у житті.
Фото авторки
Реабілітація Спорт Волейбол Ветерани війни Тернопіль Чемпіонат