На згадку про старшого солдата, азовця Олександра Дерев’янка (позивний «Адамс») Хвилина мовчання 14.06.2026 09:00 Укрінформ Відвернув ворожий вогонь на себе, дозволивши побратимам вийти з оточення.
Олександр народився 23 листопада 1997 року у місті Сміла на Черкащині, де провів свої дитячі роки. Пізніше він разом зі своєю матір’ю переїхав до села Вознесенське Золотоніського району. Спочатку він навчався у смілянській школі №12, а згодом – у Вознесенській загальноосвітній школі. Саме там він захопився футболом, граючи спочатку у шкільній, а потім і в сільській команді. Після завершення дев’ятого класу, Олександр продовжив навчання у Черкаському комерційному технікумі за спеціальністю «Виробництво харчової продукції».
«Він був дуже добрим, мудрим не за віком. Такий маленький чоловік у родині. Коли йому було 10 років, ми розлучилися з його батьком. І Саша вигадав, що він тепер головний, має мене захищати. Відтоді рішення ми приймали разом», — згадує пані Анна, мати Олександра.
Ще в селі Вознесенське Сашко полюбив футбол. А з 2014 року, у віці 16 років, він почав відвідувати фанатську трибуну черкаського «Дніпра», майже не пропускаючи матчів команди. Після Революції гідності на Майдані в Києві, він разом із хлопцями з ультрас-руху долучився до протестів у Черкасах. У 2016-2017 роках Олександр разом із другом «пробив» для черкаського «Дніпра» «золотий сезон» — відвідав усі домашні та виїзні матчі команди. Саме в той період за ним закріпилося псевдо «Казимир», яке походить від імені художника Казимира Малевича.
Після закінчення коледжу Олександр Дерев’янко долучився до Черкаського осередку партії «Національний корпус». За кілька місяців йому запропонували працювати інструктором із самооборони в дитячому таборі «Азовець» у Києві. У 2019 році він вступив до лав ГО «Національні дружини», де служив рік. Більшість часу він мешкав у Києві та приєднався до фанатів київського «Динамо». Паралельно з роботою в таборі, Олександр навчався у Черкаській філії «Європейського Університету» на заочному відділенні, здобуваючи ступінь бакалавра за спеціальністю «Менеджмент». У 2020 році він отримав диплом.
У вересні 2020 року Олександр підписав контракт і став бійцем полку «Азов», пройшовши перед цим непростий відбір та отримавши позивний «Адамс». Він служив у екіпажі бронемашини Spartan. Навіть на службі Олександр не забував вдосконалюватися в єдиноборствах, брав участь у змаганнях серед азовців, часто займаючи призові місця.
На початку повномасштабної війни Адамс вже два роки служив у Маріуполі, будучи старшим кулеметником 1-го батальйону окремого загону спецпризначення «Азов». «Ще вночі 24 лютого Саша написав, щоб я себе берегла і щоб думала про нього — йому буде так легше. Перші три дні він мені часто писав, а далі звістки приходили все рідше й рідше», — розповідає пані Анна.
Починаючи з березня 2022 року, Олександр мав можливість телефонувати рідним лише по 30 секунд на день. За ці пів хвилини він встигав сказати, що живий, і запитати, як стоїть Київ. Те, що столиця ворогу не скорилася, надавало бійцям сил та наснаги продовжувати боротьбу. В той час у місті вже точилися запеклі бої, і Олександр займався вогневим прикриттям: допомагав бійцям виходити з-під обстрілів, вивозив поранених.
Найдовша розмова Адамса з мамою відбулася того дня, коли на драмтеатр у Маріуполі впала російська бомба: «Він мені тоді сказав: «Мама, це як гра на виживання». У нього був дуже пригнічений голос, і я відчула його стан. У драмтеатрі загинуло багато людей, дітей, і наші діти бачили це на власні очі, бачили ці тіла. Вони не могли кожне тіло забрати з вулиці, не могли розкопати всіх і допомогти всім. Вони віддавали людям свою їжу, робили все, щоб їх захистити. Загалом там атмосфера була гнітючою: коли кожні десять хвилин падають бомби і гине наступна і наступна людина, це дуже важко».
Побратим Адамса з позивним «Крафт» згадує: «Ми зустрілися в перших числах березня, коли стояли на одній позиції. І я побачив, що він не лише став ще сміливішим, а й постійно намагався шукати позитив, багато жартував. Ці жарти були ліками від страху і піднімали бойовий дух».
Старший солдат Олександр Дерев’янко загинув 3 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання. Виїхавши з території заводу «Азовсталь», екіпаж дістався позиції, де ворог уже оточив побратимів. Оцінивши обстановку, бійці прийняли рішення спрямувати бронемашину на ворога, відвертаючи увагу на себе та відкриваючи шлях для виходу оточеним захисникам. Бронемашина потрапила під ворожий вогонь. Адамс загинув у тому бою, йому навіки залишиться 24 роки… Тіло воїна побратими забрали на «Азовсталь». Російська сторона повернула тіло Олександра в межах обміну. Поховали захисника 14 січня 2023 року на Алеї Героїв у рідних Черкасах.
19 липня 2022 року Указом Президента України азовець Олександр Адамс Дерев’янко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
«У боях за Маріуполь героїчно загинув Адамс. У Черкасах його знали як Казіміра. Саня був світлою людиною, справжнім прикладом нового покоління українських націоналістів. Саме такі мали будувати світлу українську Державу після війни, але прокляті орки не дали йому дожити до 25 років», — написав командир 2 батальйону ССО «Азов» Київ Дмитро Кухарчук.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Підготувала Тетяна Тиндик.
Джерела: Суспільне, Громадське, Свої.City, Новинарня
Фото надані Анною Дерев’янко, Суспільне
Підготовлено Українським національним інформаційним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Азов Азовсталь Пам’ять Хвилина мовчання