«Це неймовірні емоції, коли на стадіоні лунає гімн України» – паралімпієць Тарас Радь 09.05.2026 09:00 Укрінформ Перше «золото» він здобув у 18 років, а під час цьогорічних зимових Ігор в Італії виборов чотири медалі
26-річний тернополянин Тарас Радь – один із найвидатніших українських паралімпійців. У доробку спортсмена – десятки нагород з європейських та світових змагань.
Про свій виступ на Паралімпіаді, пережиту в дитинстві травму, спортивний шлях та майбутні плани Тарас розповів Укрінформу.
ПІД ЧАС ГОНКИ ЧУВ ГОЛОС МАТЕРІ З ГЛЯДАЦЬКИХ ТРИБУН
Зустрічаємося з Тарасом в одній із тернопільських кав’ярень. На моє прохання спортсмен приніс із собою медалі, здобуті цьогоріч на Паралімпіаді.
– Ми готувалися понад рік. Фінальний етап тренувань проходив у січні в Словенії. Спочатку було п’ять тренувальних днів, а на шостий ми відпочивали. З наближенням Ігор кількість робочих днів збільшили до шести. Щодня – по два тренування. Це було надзвичайно складно. А вже перед самими змаганнями навантаження поступово зменшували, – розповідає хлопець.
Готуючись до змагань, він завжди переглядає записи своїх минулих виступів і аналізує їх.
Вже у першому старті – чоловічій спринтерській гонці у класі сидячи – українець здобув золоту медаль.
– Я дуже добре відстрілявся, не припустившись жодного промаху. І трасу пройшов чудово на високій швидкості, обійшовши всіх суперників. Китайські спортсмени були дуже сильними, але, як показала ця гонка, з ними можна змагатися і перемагати, – ділиться враженнями Тарас.
Додає, що ця перемога для нього надзвичайно цінна. Адже порівняно з 2018 роком, коли він також здобув «золото», конкуренція значно зросла.
На Олімпіаді в Італії Тарас здобув дві срібні та одну бронзову медалі. Це його найуспішніший виступ на Паралімпійських іграх. Хлопець зізнається, що найемоційнішим моментом для нього був передчуття перемоги перед фінішем. А ще – церемонія нагородження, коли піднімають прапор і на весь стадіон лунає український гімн.
– Згадуючи цю мить, досі відчуваю мурашки. Я був неймовірно щасливий, що зміг гідно представити свою країну, яка зараз на полі бою виборює незалежність, нагадати про нас світу, – коментує Радь.
У перші дні змагань хлопця підтримували рідні. Зізнається, було дуже прикро, що вони не могли пройти на трибуни з українською символікою, хоча згодом цю ситуацію вирішили.
– Ми не бачилися з рідними ще з січня і вперше зустрілися вже перед перегонами на Олімпіаді. Я був дуже щасливий. Вже під час змагань, коли я влучав, то чув, як вони вигукували «Є!», а коли був промах, то лунало: «Ні!», – сміється він. – Особливо добре я чув голос матері. До трибун було 200-300 метрів, тож не знаю, як це можливо.
ЧЕРЕЗ ЛІКАРСЬКУ ПОМИЛКУ АМПУТУВАЛИ НОГУ
Тарас розповідає, що спорт обожнював з дитинства. Разом зі старшим братом займався веслуванням, футболом, легкою атлетикою. Потім до них долучився молодший брат.
Життя юнака змінилося у 13 років. Під час канікул у селі він травмував ногу. Трагедія сталася на полі. Не помітивши дитину, яка вибігла з кукурудзи, її поранили косаркою.
– Через помилку медиків почалася гангрена. Батьки відвезли мене до Києва. Там кілька днів намагалися допомогти, обробляли рану. Згодом, через ризик зараження крові, ногу ампутували. Я не знав, що це станеться. Вже коли мене везли з реанімації, дивлюся – ноги немає. Мама пояснила, що іншого виходу не було. Ми плакали обоє, було непросто. Поступово я почав пересуватися на милицях. Далі була реабілітація та протезування, – пригадує спортсмен.
Він зізнається, що спершу було важко прийняти цю ситуацію і звикнути до нової реальності.
– Я був дитиною, вів активний спосіб життя. Та вже не міг робити те, що мені подобалося. Звісно, я був дуже засмучений. Але завжди поруч були батьки, які мене дуже підтримували і допомагали в усьому. Я добре пам’ятаю той день, коли після реабілітації та протезування ми приїхали в село. На подвір’ї стояв велосипед. Я сів на нього, почав їхати і впав. Коли батьки побачили, що я весь у болоті, розпитали, що сталося. Пішли зі мною на вулицю і тримали, поки я їхав на велосипеді. Вже наступного дня катався сам, лише не вмів розвертатися. А згодом і цього навчився.
ДО ТРАВМИ НІКОЛИ НЕ СТОЯВ НА ЛИЖАХ
У 14 років рідні відвели Тараса до Тернопільського регіонального центру та ДЮСШІ «Інваспорт».
– Вони дуже хотіли, щоб я не сидів удома, а знову почав займатися спортом і знайшов те, що мені до душі. Моїм першим наставником став Віктор Йосипович Федорчак. Ми з ним почали займатися тенісом, важкою атлетикою, шашками, шахами, плаванням. Потім я спробував свої сили у лижних перегонах та біатлоні. Цікаво, що до травми ніколи не стояв на лижах, – пригадує спортсмен.
Тарас навчився кататися на лижах, сидячи на спеціальних санях, які називають «боб». Зізнається, спочатку під час тренувань багато падав, але це його не зупиняло: підводився – і продовжував. Навесні 2015-го поїхав на Чемпіонат України з лижних перегонів та біатлону, де посів четверте місце. Наполегливого хлопця помітили й запросили на тренування української збірної в Чернігові.
– Я ще не був у складі збірної, але їздив із командою на всі збори. Через кілька місяців мене взяли за кордон на етапи Кубка світу. Мені було 15 років. Я був наймолодшим у команді, але всі мене підтримували, – розповідає хлопець.
Першу медаль зі світових змагань Тарас Радь здобув у 2016 році на першому етапі Кубка світу у Фінляндії.
– «Золото» вдалося вибороти одразу – завдяки влучній стрільбі та добрій фізичній підготовці. Мене просто переповнювали емоції, адже у гонці брали участь 30 найсильніших спортсменів світу. Це стало для мене потужним поштовхом ще більше працювати і рухатися далі, – пригадує спортсмен.
У 2018 році на Іграх у Пхьончхані 18-річний тернополянин виграв перше «золото», ставши наймолодшим в історії України зимовим паралімпійським чемпіоном. На церемонії закриття змагань він ніс український прапор.
МРІЯ – СВІТОВИЙ РЕКОРД НА ПАРАЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ
Розпитую Тараса, як він готується до гонок, чи має власні ритуали.
– Зазвичай, ми з хлопцями вранці прокидаємося, снідаємо і тоді голосно вмикаємо українську музику, щось таке драйвове. Далі вирушаємо на трасу, я роблю розминку і вже за 20-30 хвилин до старту вдягаю куртку, щоб було тепло. Зручно сідаю, заплющую очі й ні про що не думаю, розслабляюся, ніби ще сплю. Цього я навчився у свого друга, біатлоніста Ярового Максима. Це допомагає сконцентруватися перед стартом, – ділиться співрозмовник.
Окрім біатлону та лижних перегонів, у Тараса є багато інших захоплень. Він керує автомобілем та мотоциклом. Разом із двоюрідним братом грає у волейбол, а також любить рибалити.
На завершення розмови запитую паралімпійця, що він би порадив людям з інвалідністю, зважаючи на свій досвід і шлях.
– Коли людина втрачає кінцівку чи отримує важку травму, це дуже складний період. Кожен переживає по-своєму. Найперше, раджу не здаватися і не замикатися вдома. Спробуйте зайнятися спортом – оберіть той вид, який вам до вподоби. Будете чимось зайняті, матимете більше спілкування – психологічно стане легше. Можна поспостерігати за іншими людьми, які мають серйозні ураження, і вчитися у них. Я робив саме так. Мені було важко, але коли потрапив до паралімпійської збірної, побачив дуже багато спортсменів з ампутаціями, з пошкодженнями хребта, з проблемами зору. Я з ними спілкувався, дізнавався про їхній досвід, і так мені вдалося себе повністю прийняти. Це дійсно допомогло. Тому не сидіть наодинці, варто відвідувати хоча б якісь заходи, спілкуватися, пробувати і шукати свій шлях, – каже Тарас.
Попереду у паралімпійця – новий тренувальний сезон та підготовка до стартів Кубка світу. На майбутнє Тарас ставить перед собою амбітну мету – встановити світовий рекорд за кількістю золотих медалей на Паралімпійських іграх.
Фото авторки та надані Тарасом Радем
Спорт Паралімпіада лижні перегони Тернопіль Паралімпійці