Рецепти з Оленівки 22.05.2026 10:10 Укрінформ Воячка з «Азову» Олена Мордік вивезла з російського ув’язнення кулінарні записи, які створювала з іншими жінками, щоб уникнути злиднів
З Оленою Мордік ми зустрілися в Івано-Франківському обласному музеї. Там розповідали про новітній мистецький проєкт «П’єта», що був представлений в Італії, з метою переосмислення шедевру Мікеланджело через призму трагедії нинішньої війни.
В Італії Олена була частиною делегації жінок, що втратили на війні найближчих. Відразу після їх повернення, ми бачимось із військовою у центрі Івано-Франківська. Олена ділиться, що в Римі вона відвідала музей Йосипа Сліпого (Верховного Архієпископа УГКЦ, котрий 18 років перебував в ув’язненні у таборах Сибіру та Мордовії, кардинала, – ред.). Там, серед музейних предметів, є його філіжанка, ложка та інші речі, привезені з російських тюрем. Олена згадує, що, побачивши їх, зрозуміла, що в Росії десятиліттями нічого не міняється. Говорить, що в неї вдома тепер є подібний набір речей, який вона вивезла з російського ув’язнення в Оленівці.
«МИ УСВІДОМЛЮВАЛИ, ЩО ЗМОЖЕМО ЗАГИНУТИ, І БУЛИ ДО ЦЬОГО ПІДГОТОВАНІ»
Через російську окупацію Донецької області Олена та Сергій Мордіки разом із двома дочками переїхали в Маріуполь. У 2014 році біля Мар’їнки вони покинули рідний дім та звичний уклад життя – навчання дітей, улюблену працю та спільні вечори, коли милувалися зорями на небі. Астрономія, мистецтво та література були пристрастю Сергія, і Олена та їхні доньки – Владислава та Крістіна – його в цьому підтримували. Вже в Маріуполі близькі подарували Сергію телескоп, про який він давно мріяв. Але чоловіка все більше хвилювала російська агресія в Україні. Він розумів, що повинен захистити свою країну та родину, тому вдягнув військову форму й почав службу в полку «Азов». Олена стала до лав разом із ним. В «Азові» вона очолила військове пошивочне ательє.
– Коли я приєдналася до «Азову» і мене спитали, який би обрала позивний, не замислюючись відповіла: «Шахматистка». Адже я граю в шахи з шести років. У чоловіка був позивний «Шахтар», що нагадувало про його професію в цивільному житті, – розповідає ветеранка.
Каже, у Маріуполі вона до останнього не вірила, що їм знову доведеться все втратити. У той же час Сергій дедалі більше наполягав, щоб доньки поїхали в Івано-Франківськ, і це трапилося за тиждень до повномасштабного вторгнення Росії. Олена та Сергій залишалися на службі.
– 24 лютого ми перебували в казармі. Обстріли почалися о 4:30 ранку. Ми зібрали всі речі й відправились на Азовсталь. Чоловік був у групі швидкого реагування. Коли прибували наші гелікоптери, він розвантажував бойові комплекти й допомагав евакуювати важкопоранених, – говорить жінка.
Спочатку Сергій та Олена на Азовсталі були поруч, але обстановка ставала все більш напруженою, і в останні півтора місяця вони не бачилися.
– У нас був Starlink, який час від часу виходив з ладу. Тоді Сергій не знав, чи я жива, а я не знала, чи живий він. Коли зв’язок все ж налагоджувався, ми писали одне одному, що все гаразд. Я ще встигала дітям відправити те саме повідомлення. Але нас обстрілювали цілодобово – атакували і з моря, і з повітря. Росіяни бомбардували Азовсталь усім, чим могли… Ми усвідомлювали, що можемо загинути, і були до цього готові. Можливо, тому нам не було боязно, – розмірковує Олена.
КОЛИ ПРИЙШЛА ДО СЕБЕ, ОДНА РУКА БУЛА ЦІЛКОМ НЕ ДІЄЗДАТНОЮ
Наприкінці квітня вона отримала наказ виготовити прапори, з якими цивільні повинні були покинути Азовсталь. Для цього Олена знайшла білі простирадла й червоні футболки, що раніше належали робітникам цього підприємства. Зробила червоні хрести й пришивала їх на тканину. Голка з ниткою, за її словами, завжди були поруч.
– Коли я вже закінчувала шити другий прапор, підіймаю погляд і бачу… свого чоловіка. Це був момент справжньої радості. Я ж гадала, що ми вже ніколи більше не зустрінемось. Ми ще записали дітям коротке відео, що разом, що живі. Це було 28 квітня. А наступного дня Сергій загинув. Відправився на бойове завдання – і росіяни їх обстріляли 120-міліметровими мінометами, – розповідає Олена.
Тоді вона почула по радіостанції про двох «двохсотих», а також – двох важких «трьохсотих», які вирушили на завдання.
– Я відчула, що мій Сергій – у цій четвірці… Він отримав травми, не сумісні з життям. Побратими витягнули його з машини, що горіла. Чоловік помер на операційному столі. Наступного дня я повідомила дітям, що тата більше немає. Доньки благали мене лише про одне – вижити, – каже жінка.
Через тиждень після цього армія РФ скинула на Азовсталь потужну авіаційну бомбу. Тоді в бункері, у якому була Олена, загинуло близько 70 людей. Живими залишилося 14, і Олена була серед них. Каже, тим, що вижила, завдячує своєму Сергієві. Під час їхньої останньої зустрічі він просив дружину триматися ближче до виходу, і вона це добре запам’ятала.
– Це було 8 травня. Я ще писала дітям, що зі мною все добре. Тоді пролунав вибух – і я втратила свідомість. Коли прийшла до тями, одна рука була цілком не дієздатною, другою я почала шукати біля себе телефон. В цей час мене побачив побратим і виніс на перший поверх. Інших він уже не зміг врятувати, бо на тому місці все палало й вибухало. Це був надзвичайно потужний удар, ворожа ракета ще випустила якийсь невідомий газ, і перебувати там було неможливо, – згадує військова.
Всі, хто тоді вцілів, перемістилися в інший бункер Азовсталі. Людям надавали допомогу, але медикаментів залишалось зовсім мало.
– У мене було чимало опіків, дві черепно-мозкові травми, десять переломів руки, з яких один – відкритий, і ще розрив плечового суглоба. Сказали триматися, бо нема ні знеболювальних, ні гіпсу, є лише декілька шматочків бинта. І ми всі трималися ще десять днів. Тоді, за наказом Президента, вийшли в полон. Ми розуміли, що цим наказом він рятував поранених. Усі знали, що росіяни висунули умову: або з Азовсталі виходять усі, або ніхто, – згадує жінка.
КАША ЗІ СМІТТЯМ ТА ВОДА З ГОЛОВАСТИКАМИ
Забинтована рука, опіки на обличчі та розбита голова. Саме такою Олена виходила з Азовсталі 18 травня. Разом із нею в полон здалися ще більше ніж дві тисячі людей. Багато поранених і покалічених. Спершу російські вояки їх обшукали. Хлопців роззували, щоб забрати собі їхні берці. У деяких дівчат забирали рюкзаки та все, що їм сподобалося.
До колонії в Оленівці вони доїхали автобусом ввечері того ж дня. Далі – ще дві доби очікування без їжі, води та будь-якої допомоги.
– Тоді з Азовсталі росіяни привезли дуже багато людей і фізично не встигали нас заводити в бараки, – пояснює Олена.
Її подальшим місцем перебування стала шестимісна камера, у яку помістили 28 дівчат.
– Майже всі спали на підлозі. Дівчат не били. Дуже знущалися з хлопців. Щоночі й щодня ми чули їхні крики. Умови були жахливі. Годували нас кашею зі сміттям на брудній воді. Для пиття воду набирали пожежними машинами зі ставка, вона була такою ж брудною, та ще й з головастиками. Нам цю воду передавали у п’ятилітрових баклажках. Голод був нестерпний. У камері ми всі втрачали вагу. Я схудла майже на 20 кілограмів. Ми рятувалися від голоду кулінарними рецептами – записували їх та уявляли собі ці продукти та їхній смак, – посміхається Олена.
Запитую, на чому їм виходило записувати рецепти.
– У камеру нам приносили читати деякі книжки, і в них були незаповнені сторінки. Ще в дівчат були блокноти та обрізки олівців. І так ми писали ті рецепти. Згодом мені вдалося їх вивезти.
– На допити часто водили?
– Так, але казали, що ведуть на розстріл. Це було нестерпно усвідомлювати, бо я розуміла, що можу більше ніколи не побачити своїх доньок. Думала, або стратять, або засудять на все життя.
– І скільки таких «страт» ви пережили?
– Разів з п’ять. Кожна – десь годину. На допитах не катували. Запитували: чому пішла в «Азов»? Звідки? Звання? Посада? Росіяни вважали, що кожна жінка в «Азові» обов’язково була снайперкою, тому наполягали в цьому зізнатися.
– А насправді в «Азові» багато дівчат були снайперками?
– Ні. Снайперами були виключно чоловіки.
МОЇ ДОНЬКИ ДВІЧІ ХОВАЛИ СВОГО БАТЬКА
У російському полоні сержантка «Азову» Олена Мордік пробула 120 днів. У ніч з 28 на 29 серпня в її бараці були чутні вибухи та крики, але тоді жінки не розуміли, що відбувається. Вже вранці вони дізналися про теракт. Українських полонених, які вижили, заводили в камеру, що була поряд з їхньою. Всі хлопці, за словами Олени, були роздягнені.
– Ми ще збирали для них речі – футболки, штани, шкарпетки. Кожна з нас віддавала що могла, і потім усе це передавали хлопцям, – згадує Олена Мордік.
20 вересня російські військові разом з іншими назвали її прізвище. Далі були слова: «З речами – на вихід!».
– Нас вивели на вулицю у клітки. Навпроти я побачила хлопців з «Азову». Тоді відразу подумала, що нас повезуть до Москви судити. Усім зав’язали очі та руки. У КАМАЗ кидали, як мішки з картоплею. Їхали майже п’ять годин. Коли я почула гул літака, зрозуміла, що ми на аеродромі. Спершу літаком нас доставили в Москву. Тоді я ще подумала, що сталося найгірше. Але літак знову злетів, і ми приземлились у Гомелі. Тільки там я зрозуміла, що це обмін. Звідти нас уже везли автобусами до кордону. Потім зняли пов’язки з очей, звільнили від тугих стяжок руки, і ми почули: «Добрий вечір! Ви в Україні!» – посміхається Олена.
Згадує, вона відразу попросила телефон в українського поліціянта. Подзвонила донькам, сказала, що жива і вже в Україні. А тоді Олена та дівчата не стримували сліз.
– Діти приїхали до мене наступного ранку. Розповіли, що тіло тата повернули під час першої евакуації. Вони здавали ДНК. Через те, що не знали, скільки я пробуду в полоні, отримали дозвіл на кремацію. Мої доньки двічі ховали свого батька: перший раз – перед кремацією, коли його привезли у труні, а другий – разом зі мною. Ми поховали Сергія в Івано-Франківську, – додає Олена.
Запитую, що допомагало їй усе це пережити.
– Насамперед – віра в Україну. У полоні нам говорили, що Запоріжжя, Харків – вже російські. Там багато було брехні, ми це усвідомлювали й вірили, що Україна тримається. Ще я вірила, що побачу своїх доньок, і це додавало сили.
МІСІЯ – ДОПОМАГАТИ ВЕТЕРАНАМ ПОВЕРНУТИСЯ З ВІЙНИ
– А як вам вдалося вивезти з Оленівки кулінарні записи?
– Коли нас виводили, росіяни перевіряли мої речі. Побачили термочашку, щось з особистих речей і записи, які нічого для них не значать. Тому й не забрали.
– За цими рецептами вже щось готували в мирному житті?
– Так, і готувала, і переглядаю їх часто. Що готувала? (посміхається, – ред.). Торти, пироги. Це складні рецепти. Я потім зустрічалася з багатьма дівчатами, з якими ми їх записували. Згадували все. Багато дівчат згодом відбували покарання в Таганрозі і звідти вже нічого не могли вивезти. Знаєте, в Італії я була в музеї Йосипа Сліпого, що в соборі Святої Софії. Нас підвели до вітрини, в якій зберігаються його особисті речі з російських в’язниць. Я дивилася на його ложку, чашку, годинник і розуміла, що це все тепер є в мене. Стільки років минуло, а в Росії нічого не змінилося. Чоловік моєї старшої доньки теж був у російському полоні. Він три роки перебував у Мордовії, де свого часу відбував покарання Йосип Сліпий. Данило теж є військовим «Азову» і був на Азовсталі. Ми довго не знали, чи він живий. Але я його побачила в Оленівці, коли нас виводили. Тому під час зустрічі з донькою повідомила їй добру новину.
– Данила звільнили?
– Так. Майже рік тому. Але я все одно ходжу на акції, щоб нагадати про своїх побратимів з «Азову», які вже чотири роки в полоні. Що б я порадила тим, хто чекає рідних із російської неволі? Не втрачати надії та робити все можливе, щоб нагадувати про це світу. Нам важливо розповідати правду. В останні два роки я знімалась у польських режисерів у фільмі «Жінки та війна». Цього року фільм покажуть на одному з міжнародних фестивалів, а кошти, що збиратимуть під час демонстрації фільму, скерують на відкриття реабілітаційного центру для жінок, що постраждали через війну.
– Важко було повернутися до мирного життя?
– Спочатку я взагалі не знала, як далі жити та чим займатися. Знаєте, важко було навіть спілкуватися з цивільними. Мені не вистачає підтримки та любові Сергія. Часто згадую вірш, який він написав для мене в Азовсталі, під обстрілами. Я тоді отримала цей вірш повідомленням на телефон. Думаю, він відчував, що це буде його остання посвята мені. Після лікування та реабілітації я почала ходити в гори. На одному з ретритів мені запропонували стати менторкою-ветеранкою. Тепер ми організовуємо пригодницькі кемпінги «Компас Героя» – своєрідний перехід від військового до цивільного життя. Також у хабі «Ветераницивільні Петрос», який очолює Наталка Найда, я тренувалася та пройшла навчання в Катерини Дубровіної (української лучниці, призерки Олімпійських ігор, – ред.), стала інструкторкою зі стрільби з лука для ветеранів. Тепер моя місія – допомагати ветеранам повернутися з жахіть війни.
Фотографії з родинних архівів Олени Мордік
Азовсталь Івано-Франківськ Рим Ветерани війни Війна Військові Полонені