Пане полковнику Мельник, ласкаво просимо до України! Звіт 21.05.2026 14:30 Укрінформ На рідну землю повернули останки змагара за Незалежність України у ХХ столітті Андрія Мельника.
Україна повертає своїх лідерів. 19 травня 2026 року в Люксембурзі було проведено ексгумацію тіл очільника ОУН, полковника Армії УНР Андрія Мельника та його супутниці Софії. Більше ніж шість десятиліть їхній сон охороняла монарша родина Люксембургу, однак настав момент повернутися в Україну.
Прибуття шанованого подружжя на українську землю відбулося через кордон зі Словаччиною на Закарпатській землі.
Керівника ОУН Андрія Мельника з дружиною зустріли вдома з усіма почестями.
Спецкор Укрінформу розповідає про важливу подію, яка дала початок масштабній державній програмі зі створення Національного Пантеону в столиці.
ОСОБИСТІСТЬ, ЧИЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ВПЛИНУЛА НА ПЕРЕБІГ НАШОЇ ІСТОРІЇ
Вранці, о 10 годині 21 травня два гроби з прахом Андрія Мельника та його дружини Софії ввозять через пункт пропуску Ужгород-Вишнє Нємецке на Закарпатті. Запевняють, що саме цей маршрут обрали не випадково – через ймовірні складнощі з іншими європейськими державами.
Зустрічають пана полковника з дружиною представники влади та духовенства, військовослужбовці, пластуни. Тут багато знамен – державних, пластових, військових підрозділів.
Напередодні закарпатські пластуни набрали землі з Красного поля – місцевості, де точилися бої за Карпатську Україну. Цю землю разом зі знаменами та рушниками поклали на домовину Мельнику. Символічний знак: від тих, хто шанує жертву за українську землю – тому, хто боровся за свободу і незалежність цієї землі.
– Мабуть, зараз настав той слушний час, коли ми можемо заново себе усвідомити і наші герої нам нагадують про те, ким ми є, допомагають знаходити свою самобутність. Ця справедливість, яка нині настає, насправді нагадує нам також про нашу відповідальність перед ними. Вони воювали за цю землю колись, тепер за неї боротися нам, – каже пластовий духівник отець Лука.
Ірина Верещук
Після відправи почесна варта передає прапори з двох домовин заступниці керівника Офісу Президента України Ірині Верещук як представнику держави.
– Андрій Мельник – це особистість, чия тиха і наполеглива робота змінила хід нашої історії на десятиліття. Його життєвий шлях – це про стійкість і далекоглядність. Сьогодні тут на українському рубежі відбувається подія великого історичного і знакового значення. Полковник Андрій Мельник з дружиною Софією повертаються на рідну землю, де їх зустрічають представники держави, за яку вони боролися, і війська, які її оберігають. Ми зараз маємо державу, за яку вони боролися та помирали. Вони віддали своє життя і вклали всю свою душу в те, що ми маємо нині, маємо це цінувати, – промовила Ірина Верещук.
ОДНА ВАГОМА РІЗНИЦЯ
Про те, що тіла Андрія Мельника та Софії Федак повертатимуть додому, три дні тому сповістив Голова ОУН Богдан Червак.
«Полковник Армії УНР і другий Голова ОУН Андрій Мельник з дружиною Софією Федак повертаються до України. Влада Люксембургу, де похований Полковник з дружиною, дала згоду на перепоховання великих українців на рідній землі. Висловлю велику подяку Його Королівській Високості князю Феліксу, який дозволив подружжю Мельників оселитися у Люксембурзі після Другої світової війни. Українці також пам’ятатимуть Великих Герцогів Жана й Анрі, які піклувалися про могилу і не дозволили, щоб дорога до неї забулася. Але найбільший уклін – українцям, які в складних, а подекуди скрутних умовах еміграції, не забували відвідувати могилу Андрія Мельника, дбали, щоб там не згасав вогонь пам’яті і завжди були живі квіти», – зазначив він.
Богдан Червак згадав з вдячністю українців, які доглядали за могилою Мельників у Люксембурзі – «пані Ларисі Майнінгер, пані Наталії Павлюк, жіночому товариству «Українка» у Люксембургу, отцю Тарасу Бордюку».
Голова ОУН підкреслив, що повернення Мельників на Батьківщину стало можливим завдяки наполегливості ОП, зокрема генерала Кирила Буданова, МЗС та УІНП.
Власне, ексгумація, за словами Богдана Червака, відбулася 19 травня 2026 року в Люксембурзі – згідно з церемонією поховання Андрія Мельника у 1964 році: з трояндами, прапором ОУН, молебнем, журливим співом і сльозами.
«Але цього разу була одна вагома різниця: Полковнику найвищу шану віддавала незалежна Україна. На церемонію ексгумації прибули уповноважені представники української влади: Офісу Президента України, МЗС України, Українського інституту національної памʼяті. Українська держава, безкомпромісній боротьбі за самостійність якої він присвятив своє життя, віддавала шану великому Полковнику. Безперечно, це історична подія. Україна не лише повертає своїх героїв, а показує всьому світу, що історична пам’ять, гідність і честь нації для неї є пріоритетом», – додав Богдан Червак.
НЕ ПОЛКОВНИК, А БРИГАДНИЙ ГЕНЕРАЛ: ОЗНАЙОМЛЕННЯ ЗІ СПРАВЖНІМ МЕЛЬНИКОМ
Про те, наскільки вагома постать Андрія Мельника та чому його повернення є символічним, розмовляємо з істориком, ветераном Юрієм Юзичем.
– У більшості джерел Андрія Мельника називають полковником січових стрільців. Насправді він мав титул отамана, що за сучасними мірками фактично відповідає званню бригадного генерала, тобто це генеральський ступінь. Проте за часів Директорії, у непевний період після повалення Гетьманату, в структурі війська цього ступеня офіційно не було, тому і Євген Коновалець, і Андрій Мельник формально займали посаду та звання полковника. При цьому, у війську всі чітко розуміли їхній справжній генеральський рівень, – говорить Юрій Юзич.
Інша важлива річ – це те, що в офіційній історіографії взагалі не згадується, що він був начальником Генерального штабу армії УНР, наголошує Юзич.
– Цей факт незаперечний, адже навіть поляки, які судили Мельника у 1924 році за діяльність в Українській військовій організації, поки Коновалець був за кордоном, задокументували це. Тобто, в акті звинувачення це вказано, і є документи, де Мельник підписується як начальник Генерального штабу армії УНР. Він певний час очолював цю посаду, і важливо показувати, що це не просто один із сотень полковників, а людина, яка реально брала активну участь у Визвольній війні за Незалежність України, починаючи з 1914 року. Андрій Мельник був одним із перших добровольців першої сотні січових стрільців у Львові, де був командиром взводу, а згодом командиром сотні. Під час боїв він потрапив у московський полон і провів там кілька років (у районі теперішнього міста Волгоград). Там, перебуваючи в неволі разом із Коновальцем та іншими, вони готувалися до визволення України: перекладали військові статути та читали, формували, наприклад, стройовий статут, бо розуміли, що рано чи пізно настане революція. Коли вона настала, почали нелегально перетинати кордон: Мельник організував досить велику групу, десь десять людей, і вони фактично втекли з полону. Вони взимку тими степами вибралися, і з допомогою українців, які жили в місцевих колоніях, змогли дістатися Києва. Тут вони почали створювати Київських січових стрільців, і Мельник був членом Стрілецької ради, найближчим соратником Коновальця. Тому не дивно, що коли Коновалець виїжджав за кордон як командир УВО, він залишив Мельника як свого заступника в краї, адже Мельник до того був і начальником штабу корпусу січових стрільців. І це також генеральська посада, – наголошує Юрій Юзич на важливих фактах щодо розуміння ваги постаті Андрія Мельника.
Він розповідає, що у міжвоєнний період Андрій Мельник відбув чотирирічне ув'язнення в польській в'язниці.
– Причому не просто відбув покарання у в'язниці, а поляки дали йому суворий режим із так званим твердим ліжком – тобто чотири роки він жив на голих дошках без матраца. Після тюрми була така ситуація, що ті, хто відбув в'язницю, в українському підпіллі були деконспіровані, до них була особлива увага поліції, і їм було важко виконувати підпільні завдання. Тому він виконував роль «довіреної особи». За благословенням митрополита Андрея Шептицького Мельник очолив молодіжну організацію «Молоді орли», яка створювалася пластунами після заборони Пласту польською владою. Це була досить велика на той час організація, яка проводила молодіжні табори і фактично була протопластовою структурою.
У 1938 році, коли вбили Коновальця, Мельник з дружиною виїхали за кордон, де продовжили справу, яку починали разом із Коновальцем, але вже Мельник безпосередньо вів цю організаційну роботу сам.
– Важливо, – наголошує Юзич, – що Мельник був одним із тих, хто вважав, що різні українські політичні кола потрібно об'єднувати. Він значною мірою долучився до того, що був створений Світовий конгрес вільних українців, де зараз слово «вільні» випало і він діє як Світовий конгрес українців, що дуже активно працює, допомагає Україні, блокує і бойкотує російські активності, акумулює кошти та займається адвокацією України у світі. Мельник до цього безпосередньо долучився. Він забезпечив не просто створення конгресу, а максимальне зближення різних кіл. У нас далі існує радянський наратив про розкол ОУН Бандери і Мельника, але є фотографії, коли на акції до двадцятиріччя загибелі Коновальця – і Бандера, і Мельник разом ідуть на вшанування. Вони разом, обидві організації, створювали оргкомітет цього заходу і підготували спільну редакційну групу, яка видала найбільше на зараз об'ємне видання «Євген Коновалець та його життя». Тобто попри те, що політичні погляди фактично відрізнялися, стратегічно було розуміння, що українці мають бути єдині, і Мельник вкладав у це багато часу, – акцентує Юзич.
ПЕРША ЛЕДІ ОУН: ХТО ТАКА СОФІЯ МЕЛЬНИК?
Разом із полковником в Україну повернули і тіло його дружини Софії Мельник (Федак).
– Важливо розуміти, що вона була пластункою, борцем, фінансисткою, яка пройшла нацистський концтабір, прожила довге життя і застала відродження України у 1990 році, – пояснює вагу цієї історичної постаті Юрій Юзич.
Софія народилась 30 жовтня 1901 року у Львові в родині відомого українського адвоката Степана Федака. Її сім'я була глибоко залучена до визвольного руху: у 1921 році батько очолював українське самоврядування у Львові, рідний брат вчинив замах на Юзефа Пілсудського, а старша сестра Ольга стала дружиною Євгена Коновальця.
– Здобуваючи економічну освіту у Віденській торговельній академії, Софія співтворила перший осередок Пласту в Австрії і належала до віденської пластової чети. Офіційну пластову присягу склала 23 вересня 1923 року вже після повернення до Львова. Вона працювала в Ревізійному союзі українських кооперативів, безпосередньо розбудовуючи тогочасне «українське економічне диво» в Галичині. У Львові Софія стала нареченою Андрія Мельника. Коли навесні 1924 року його засудили до 4 років важкої в'язниці як очільника УВО (поляки проігнорували навіть те, що він був Начальником генштабу союзної їм Армії УНР), Софія віддано підтримувала майбутнього чоловіка. Вони одружилися одразу після його звільнення – 28 лютого 1929 року в каплиці Духовної семінарії у Львові, – розповідає Юрій Юзич.
Він акцентує, що як і рідній сестрі Ользі, Софії судилося стати першою леді визвольного руху.
– Після вбивства Коновальця у 1938 році подружжя виїхало за кордон, де Андрій Мельник очолив ОУН. У 1944 році Софію разом із чоловіком інтернували нацисти до концтабору Заксенгаузен. Після війни вони оселилися в Люксембурзі. Там Софія працювала в банківській сфері до самої пенсії. Вдень вона була на роботі, а вечорами за друкарською машинкою допомагала чоловікові керувати світовою мережею ОУН та фіксувати матеріали з історії націоналістичного руху. До слова, сам Андрій Мельник (як і Степан Бандера) був великим шанувальником Пласту і надсилав офіційне привітання на Перший пластовий конгрес у Баварії 1948 року.
Андрій Мельник помер у 1964 році. Софія особисто подбала про його поховання – мистецький надгробок на їхній могилі створив видатний український скульптор Григорій Крук, і його також буде перевезено в Україну. Вона померла на 89-му році життя, 31 липня 1990 року. Досі дослідники мали лише кілька її світлин поганої якості, але тепер настав час, коли разом із чоловіком ця видатна жінка займе своє почесне місце в Українському Національному Пантеоні.
ВІДПОВІДІ СКЕПТИКАМ: ЧОМУ ЗАРАЗ І ЧИ НА ЧАСІ?
Навколо перепоховання Мельника з дружиною в Україні вже точиться чимало обговорень у соцмережах. На питання, які виникають у громадян, публічно відповів директор Інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров та розписав свої відповіді скептикам по пунктах:
«1. Чому зараз? 35 років Незалежності – це зарано? Цей процес мав би розпочатися зі здобуттям Незалежності.
2. Якщо Росія знищить? Могили наших героїв не захищені і за кордоном.
3. За кордоном вони будуть збережені, а в Україні війна. Кому вони будуть потрібні за кордоном, якщо (не дай Боже) ми не захистимо їх в Україні? Україна зараз воює за існування вже не Держави, а самої Державності.
4. Чи це разова акція? Ні, не разова. Це початок великої програми з повернення наших героїв. Зокрема, багато могил знаходяться у загрозливому стані. Нагадаю, у 2017 році ми ледь не втратили Олександра Олеся.
5. Слід повертати тіла наших загиблих у цій війні. Чудово розумію цей біль, але це не взаємовиключні ситуації. Повертати слід усіх.
6. Україна воює, є більш нагальні справи. Так, у нашої Держави багато викликів. Але згадайте, чому Україна воює? Чи не тому, що слід було з першого дня незалежності відновлювати ідентичність? І що не Лєнін створив Україну.
7. Це перше перепоховання? Ні, не вперше, багато років тому такі процеси починались, але припинилися. Інститут готує інформацію про інші поховання.
8. Що далі? А далі – створення Національного Пантеону.
Юрій Юзич, який також входить до робочої групи щодо створення Національного Пантеону, поділився, що раніше вже були спроби перепоховати Андрія Мельника на Личаківському цвинтарі у Львові – але тоді не вдалося.
– Тоді людям, які тим займалися, повідомили, що могила перебуває під охороною безпосередньо князя Люксембургу, бо Мельник був другом правлячої королівської родини Люксембургу. Зараз було офіційне звернення української влади, й окремо було надіслано лист подяки Президента Володимира Зеленського очільникам Люксембургу за те, що вони опікувалися могилою і допомагали її зберегти. За життя Мельника влада Люксембургу піклувалася також про те, щоб він не відчував дискомфорту і щоб на нього не вчинили замах російські спецслужби.
ВОНИ ВСІ ЧЕКАЮТЬ СВОГО ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Щодо важливості перепоховання Мельника зараз, – каже Юрій Юзич, – символічно те, що ми нарешті це почали робити, і це значною мірою пряма ініціатива Кирила Буданова. З його приходом у цей процес усе зрушило з місця, він особисто опікувався справою і допомагав ресурсами для перепоховання Андрія Мельника. Вочевидь, це відбувається під патронатом Президента, він в курсі і підтримує. Раніше було багато різних ініціатив, але справа з місця не зрушувалася. Зараз ми не просто наблизилися, а подолали точку неповернення і перейшли до діла: є реальні зусилля, змінюються закони, пишеться законодавство і готується постанова уряду про Національний пантеон, де буде визначено місце і вирішено технічні деталі. Готується концепція пантеону, щоб не було проблем, як із Національним кладовищем. Щодо місця дискусій немає – його повідомлять невдовзі офіційно.
Юрій Юзич також розповів, що наразі робоча група займається трьома паралельними напрямками: перше – це герої та критерії Пантеону; друге – вояки і ветерани за кордоном, чиї могили перепоховають на Національному кладовищі; третє – лінія вшанування пам'яті зі стіни на Михайлівському соборі, де має бути поіменно зазначено всіх полеглих у цій війні зараз.
Юзич наголосив, що найбільша увага зараз – на створенні пантеону.
– Також активно розглядається питання про обмін із Російською Федерацією: оскільки ми обмінюємося загиблими, так само по тих, хто похований там, є люди, які цікавлять Росію тут в Україні, і вони б хотіли їх забрати. А в нас є діячі, як-от Петро Дорошенко, який похований під Москвою, і йому нема чого там робити, його місце – в Національному пантеоні. Усі ці люди чекають свого часу і повернення, – говорить він.
ПОВЕРНЕННЯ ГЕРОЇВ – ЦЕ ЗАВЕРШЕННЯ НЕЗАКІНЧЕНОЇ СПРАВИ ХХ СТОЛІТТЯ
– Нинішня наша війна за незалежність великою мірою пов'язана з незавершеною справою Перших і Других визвольних змагань, – коментує подію історик, офіцер хорунжої служби другого корпусу НГУ «Хартія» Вахтанг Кіпіані. – Тобто те, що було в XX столітті, у 1918-21 роках, а потім у роки Другої світової війни, на жаль, не було завершено, але водночас – стало фундаментом фактично для символіки, для героїки, для ритуалістики, для меморіалістики того всього, що зараз відбувається. Тобто, в нас підрозділ називається на честь Героїв перших і других визвольних змагань, зокрема соратників того самого Коновальця, Мельника й інших героїв. У нас є шеврони – ті самі тризуби, які носили Петлюра і його козаки. Ну і так далі. Тому я б говорив, що повернення Провідників і героїв в Україну відбувалося спочатку символічно – на рівні назв, імен, плакатів, цитат і так далі, а тепер і фізично, і є важливою частиною взагалі мілітарної традиції й усвідомлення нами себе частиною одного війська, – наголошує Кіпіані.
Історик стверджує, що фактично нинішні військовослужбовці ЗСУ роблять ту саму роботу, що колись армія УНР.
– Ми воюємо з тим самим ворогом, часто навіть на тих самих територіях. У нас у «Хартії» є одна з бригад, яка носить ім'я Петра Болбочана – і ця бригада знаходиться на тій самій Харківщині, яку визволяв колись Болбочан. Тобто фактично, мова йде про те, що тяглість – безсумнівна і очевидна. Тому повернення в Україну праху Мельника є логічним кроком для усвідомлення себе одним військом, однією державою, однією нацією.
Вахтанг Кіпіані стверджує, що в середовищі військових цю ініціативу держави однозначно вітають.
– У моєму колі спілкування всі це вітають і підтримують. Хоча треба зауважити, що напевно є багато наших побратимів та посестер, які, в принципі, не знають, хто такий Андрій Мельник і для чого це все. Саме тому їм треба про це розповідати, треба показувати, треба доводити, власним прикладом теж: от я прочитав книжку, або прочитав статтю, або подивився відео – ділюся з тобою, тоді знання та розуміння буде більше. Бо очевидно, що радянська влада і наша навіть пострадянська система освіти не давала достатніх знань про великі чини наших попередників. Тому нам треба розуміти, що ці процеси мають відбуватися паралельно з поверненням провідників. Зараз ми не можемо собі дозволити почекати, поки всі в Україні дізнаються, хто такий Мельник – і тільки тоді повертати його додому. Ні! Навіть якщо тільки половина, третина суспільства розуміє, хто такі Коновалець, Мельник, Бандера, Петлюра, Скоропадський, Багряний – ми маємо працювати над їхнім поверненням уже. Решта суспільства хай підтягується в процесі. Ми нікого не кидаємо, але водночас не чекаємо тих, кому досі було байдуже чи руки не доходили.
Фото: Ігор Ткаченко / Укрінформ
Бандера Історія Люксембург Львів ОУН Україна Вояки УНР Ексгумація Закарпаття Словаччина Петлюра Перепоховання Мельник УНР Євген Коновалець Алфьоров Скоропадський Кіпіані УІНП