«Не ми долю вибираємо, а вона нас»: історія сім’ї, яка воює разом Репортаж 15.05.2026 09:00 Укрінформ Батько та син у складі мобільної вогневої групи з початку війни збили 16 «шахедів» та 4 крилаті ракети
Вони родом з Олешок, що знаходяться на Херсонщині. Найстарший – Євген, у лавах Збройних сил України вже 30 років, його брат Олександр – з 2015-го, а син, теж Євген, – з першого дня широкомасштабного російського вторгнення.
Свою розповідь родина оборонців надала кореспондентам Укрінформу, коли ті прибули на одну з локацій на півдні, щоб написати про функціонування бригади.
КУЛЕМЕТНИК, ОПЕРАТОР ЗРК ТА КЕРМУВАЛЬНИК
З хлопцями ми побачилися під час бойового чергування. Вони відстоюють небо у складі мобільної вогневої групи 208-ї зенітної ракетної Херсонської бригади. Євген-старший – кулеметник, Євген-молодший – оператор переносного зенітного ракетного комплексу, а Олександр – водій.
«Ми всі з Олешок, з лівого берега. Нас в родині четверо братів, шлях свій з військом поєднали я і молодший – Олександр. Син мій, Євген, також з нами в бригаді. І дружина військова, але після народження доньки вона зайнялася її вихованням», – розповідає Євген-старший.
Повномасштабний російський напад брати зустріли якраз у рідних Олешках.
«Ми там несли службу. Спершу на зенітному ракетному комплексі С-200, потім на С-300 переозброїлися», – розповідає Євген-старший.
ОБОРОНА ХАРКОВА
Євген-молодший на початок повномасштабного російського вторгнення проходив навчання у Харківському національному університеті Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба. Спершу служив на Волині, потім перевівся до батька з дядьком у 208-му бригаду.
Війну хлопець зустрів у Харкові.
«Я зустрів війну з переносним зенітним ракетним комплексом. Коли залітали російські гелікоптери, ми давали відсіч місту. Сім днів були на чергуванні, зовсім не спали, можливо, годину-дві», – пригадує Євген-молодший.
ПЕРША ЗБИТА РАКЕТА ТА ВІДЗНАКИ
Через два місяці після підписання контракту Євген-молодший із ПЗРК збив першу повітряну ціль – крилату ракету. Хлопець добре пам’ятає дату збиття – 13 січня 2024 року.
«Це відчуття неможливо передати словами. Воно було в мене лише одного разу. Згодом при збитті теж відчував радість, гордість, але перша ціль – це просто вибух почуттів: від шаленого адреналіну до заспокоєння, що хтось завдяки мені вижив», – ділиться Євген-молодший.
Загалом батько із сином знищили вже 20 ворожих повітряних об’єктів.
«16 шахедів, 3 ракети збили з переносного зенітного ракетного комплексу, одну – з кулемета», – пояснює Євген-старший.
За бойові досягнення юнак має нагороди за оборону Харкова, за військову службу. Євген-старший також нагороджений багатьма відзнаками.
«На кітелі немає місця, де їх чіпляти. Не пригадую всі, десь дружина їх склала. Хрест за розмінування, відзнака від командувача Повітряних Сил, відзнака від Президента», – додає Євген-старший.
ВІЙНА ТА КОХАННЯ
Зараз Євгену-молодшому 22. Незважаючи на юний вік, він вже одружений.
«Їй болить несправедливість, що зараз так багато чоловіків переховуються від служби. Якщо я служу, чому інші не приєднаються до війська? Чому ми бачимося так мало, а інші – разом? Але водночас вона вдвічі більше мене підтримує, пишається мною».
Вона ж є й основним мотиватором Євгена-молодшого.
«Мене мотивує дружина. І я виріс у військовому містечку, з дитинства знаю, що таке військове життя. Я не бачив для себе іншого шляху. І те, що зі мною пліч-о-пліч служать дядько та батько, допомагає підтримувати емоційний стан», – каже Євген-молодший.
Познайомилися молоді люди, коли хлопець був у відпустці.
«Вона в місті висаджувала квіти. Я довго дивився на неї, на її усмішку, руки. Потім підійшов познайомитися й одразу зрозумів – це моє кохання. Через два місяці ми вже одружилися. Рішуче збиваю ракети, рішуче приймаю рішення. Життя одне», – усміхається хлопець.
КОМАНДНА РОБОТА
Чоловіки зауважують, що в кожного з них у команді своє завдання.
«Якщо водій не повезе, нічого не буде збито. У нас колективна робота. Злагодженість у колективі, злагодженість між підрозділами відіграє велику роль при виконанні завдань», – додає воїн Олександр.
Чоловік каже, що йому дуже не вистачає спілкування з дружиною та донькою.
«Скільки я знаю прикладів: якщо сім’я виїхала за кордон, а чоловік-військовий тут, то вже сім’ї немає. А моя дружина – де ми, там і вона. Намагаємося хоч раз на місяць бачитися, хоч на день, хоч на годинку десь проїздом заскочити, поцілувати її і доньку. Доньці 12 років, і всі ці 12 років я у війську. Скільки я вдома буваю? Дуже мало. Сумую. Але що, якщо росіяни зайдуть сюди? А тут – рідні. Сім’я. Щоб зберегти сім’ю, і воюємо насамперед», – каже Олександр.
На питання, чи хотів би він зараз обрати собі іншу долю, чоловік відповідає: «Не ми долю вибираємо, а доля нас вибирає, тому треба йти своїм шляхом з гідністю».
ФОТО ДЛЯ БАБУСІ
Після розмови всі троє воїнів стають поруч для спільного фото – жартують, по кілька разів перепитують, чи всі нормально вийшли в кадрі. Потім починають вирішувати, чия сьогодні черга надсилати фото бабусі. Кажуть, вона чекає на ці світлини щодня і дуже хвилюється за своїх захисників. А вони усміхаються: головне, щоб знала – у них усе гаразд і вони разом.
Фото Херсонщина ЗСУ Військові Війна з Росією Олешки