Українці на Паризькому марафоні: Великодня звитяга Репортаж 13.04.2026 17:13 Укрінформ Розповідь про команду ветеранів на власноручно зроблених дерев’яних возах, яка вселяє надію далеко за межами спорту
Те, що відбулося на Паризькому марафоні (Schneider Electric Marathon de Paris), важко описати інакше, ніж диво. Зранку 12 квітня, коли в Україні розносились великодні переливи дзвонів та освячували паски, 7 українських ветеранів і двоє супроводжуючих рушили з початкової точки поблизу Тріумфальної Арки. Варто зауважити, що ніхто з наших до цього моменту таких дистанцій на візку не долав. Тим паче, ніхто не мав змоги повноцінно готуватися в умовах суворої зими та частих відключень електроенергії. Крім того, ветеранам потрібно було пересуватися на дерев’яних колісних кріслах, сконструйованих своїми руками. Заявленою ціллю було здолати від 10 до 21 кілометра максимум. У підсумку – уся українська команда пройшла 42,195 км, незважаючи на те, що в одного з учасників зламався візок. На фінішній прямій наших героїв голосно зустрічала не лише українська громада, а й численні репортери французьких телеканалів, які наочно побачили, на що здатні українці. Наша власна кореспондентка у Франції також була присутня та розповість, як усе відбувалося.
ФРАНЦУЗЬКА ЗАДУМКА
Власне, ідея запросити українців на Паризький марафон належить французькому дизайнеру Полю де Ліврону. 34-річний інженер особисто втратив нижню кінцівку у 21 рік. Він є засновником Apollo Wooden Wheelchairs, особливої компанії, що виробляє візки з дерева. За словами Ліврона, його роботи є водночас практичними та естетично привабливими. «Це ваш аксесуар, як, наприклад, окуляри. Перевага дерева в тому, що ви можете створювати унікальні конструкції, використовуючи лише декілька інструментів», – запевняє він.
Восени 2025 року француз провів шість тижнів у реабілітаційному центрі UNBROKEN у Львові, де навчав українців виготовляти власний візок.
Він стверджує, що це надзвичайно важливий елемент відновлення та терапії: «Створення власного візка – це також спосіб долучитися до власної відбудови; коли руки зайняті, ви перестаєте відчувати себе розбитими. Це певний напрямок стійкості, і до того ж кожен може персоналізувати свій виріб».
Отже, українці, котрі працювали з французом щодня по декілька годин, зробили кожен по кріслу, а Поль розповів їм, як минулого року він сам проїхав Паризький марафон. Так виникла ідея. А разом із нею і шлях – Поль де Ліврон почав шукати партнерів серед доброчинних організацій, котрі допоможуть привезти українців на марафон у 2026 році.
АМЕРИКАНСЬКІ СПОНСОРИ
«Поль написав нам, і оскільки це відповідало тому, що ми вже робили раніше у Вашингтоні, ми вирішили розширити наш проєкт та організувати щось подібне спільно в Європі», – розповідає Валерія Чуніхін, директорка з розвитку партнерств в United Help Ukraine. Місія цієї американської некомерційної організації – надавати життєво необхідну підтримку українцям, підтримуючи їхню боротьбу. Вже одинадцять років United Help Ukraine привозить команди ветеранів та чинних військових на марафон морської піхоти у Вашингтоні.
«Понад 500 000 українців отримали поранення, а кількість ампутацій вже перевищила 140 000 за чотири роки повномасштабного вторгнення. Все більше людей потребують повернення до повноцінного життя. Тому наш спільний обов’язок – зробити для них усе можливе», – говорить Валерія.
Тому американська сторона взяла на себе витрати на перебування нашої команди в Парижі. Долучилось і керівництво марафону. Організатор Amaury Sport Organisation і партнер забігу Schneider Electric надали українцям стартові номери. А численні союзники та друзі України у Франції підтримали наших ветеранів і влаштували для них насичену програму на кілька днів.
УКРАЇНСЬКА КОМАНДА ТИТАНІВ
Хлопці прибули до Парижа за кілька днів до старту. Основу нашої команди склали гравці клубу «Титани-Львів» з адаптивного баскетболу. Це Павло Козак – капітан команди та ментор центру UNBROKEN. А також військовослужбовець Андрій Тарасюк, шахтар з Покровська Іван Батрак, поранений внаслідок прильоту «Смерча» у власний будинок, Олесь Проців, який підірвався на протипіхотній міні на початку 2025 року, Володимир Савельєв – наступив на міну під час бойового завдання у 2024-му. А ще Богдан Кошулаб та Михайло Варварич, якому після поранення в травні 2022 року ампутували обидві ноги.
На своїх ногах мали бігти також асистенти – Бондар Іван та Богдан Бойко. Відразу після приїзду українці почали з найвищої точки – піднялися на Ейфелеву вежу.
ДОСТУПНИЙ ПАРИЖ
Всі українці поставили собі за ціль пересуватися на власних візках і переважно громадським транспортом, щоб зрозуміти, наскільки місто пристосоване для людей з особливими потребами. А ще це стало своєрідним тренуванням перед марафоном. Володимир Савельєв, котрий тільки в лютому 2026 року переніс операцію, розповів, що знову відкривав для себе Париж, де колись працював танцюристом: «Місто дуже доступне для людей на інвалідних візках, хоча знайти доступні туалети все ще досить складно», – підсумував він французьким журналістам свій новий досвід. За ці дні наші хлопці встигли дати декілька інтерв’ю французьким колегам, серед яких була і відома спортивна газета L`équipe.
Українці встигли пограти і в баскетбол. У спортивному центрі прямо біля Ейфелевої вежі вони зустрілись із французькою командою. А ще були в лабораторії, де виготовляють протези. Саме там лікарі запитали у Володимира, який був на протезах, наскільки йому зручно, і він скромно відповів, що не зовсім, бо тут натирає, а тут болить. Тож просто на місці фахівці щось підкрутили, підправили, і йому відразу стало легше. І хоч усі спілкувалися різними мовами, але спільним виявилося розуміння, що саме відчуває людина з протезом.
ПЕРЕД СТАРТОМ ПО СВЯТИХ МІСЦЯХ
За день до старту команді організували екскурсію до Нотр-Даму, а після обіду вони вирушили на кріслах на пагорб – Монмартр, це також було етапом підготовки до марафону. На Монмартрі багато фотографувалися, а вечеряли в одному з ресторанів біля Мулен Руж. Вечерю їм організував власник ресторану – близький друг французького дизайнера Поля де Ліврона, який весь час був поруч. Туди українську команду прийшли підтримати французькі військові. Було видно, що нашим незручно, але водночас дуже приємно, що їх так тепло вітають. Команда встигла навіть покататися на кораблику по Сені та сходити на екскурсію в Лувр – подивитися на «Мону Лізу». А ще зустрілися з українською громадою та відвідали напередодні Великодня український собор святого Володимира.
СТАРТ БІЛЯ ТРІУМФАЛЬНОЇ АРКИ
У день марафону святом масового бігу живе увесь Париж та мільйони туристів. Бігли дистанцію цього року рекордні 60 тисяч людей. Але українці зовсім не розчинилися в цьому живому морі. Розпочинали наші на кілька годин пізніше, вже після основного старту. Проводжали їх дуже тепло та гучно. Прийшов і посол України у Франції Вадим Омельченко, і численні українці, які живуть та навчаються у Парижі. Як пояснив Поль де Ліврон, стратегія нашої команди полягала в тому, щоб залишатися разом якомога довше, «рухаючись у темпі найповільнішого бігуна». А також покладатися на взаємну підтримку, адже «бігуни зможуть навіть штовхати інвалідні візки, якщо буде потрібно».
Василина, українська студентка в Парижі, змогла пробігти перші кілька кілометрів поруч, тримаючи прапор та вигукуючи «Слава Україні!». Каже, що потреби допомагати комусь не було жодної, навпаки – наші рвонули так, що вона зрештою відстала від групи. І вирішила чекати вже на фініші. Залишалося зрозуміти, скільки українці зможуть протриматись у такому темпі.
ТРИВОЖНЕ ЧЕКАННЯ
Організатори поїхали супроводжувати наших автомобілем. Десь за дві години надійшло повідомлення від Валерії з United Help Ukraine: «Вони пробігли 10 швидше, ніж ми машиною проїхали 7!». А ще за деякий час стало відомо, що у когось із хлопців зламався візок, оскільки частина маршруту марафону пролягала вулицями, вимощеними бруківкою, тому техніка не витримала. Довелося робити заміну. Але минала година за годиною, і ніхто з наших не закінчував дистанцію, як було заплановано. Натомість надходили повідомлення – «хлопці вже на 33 км, ніхто не зійшов», «вони наближаються, усі в строю». І от менше ніж за 6 годин після старту українці почали з’являтися на фініші!
ФІНІШ НА КРИЛАХ ПІДТРИМКИ
«Нереально крута підтримка наших людей, вся наша діаспора, всі нас супроводжували – з прапорами, з вигуками, я так усім дякую! На якомусь етапі вже руки «закислились», і були як бетон, але люди продовжували підтримувати, тож ми не могли зупинитися», – розповідає Павло Козак. Каже, що трохи боявся «стіни», яка мала з’явитися на 30 кілометрі, але так її і не відчув. «Було важче і «до», і «після», а от 30 пролетіли непомітно», – сказав він.
Для Михайла Варварича, який у повсякденному житті використовує протези і майже не користується візком, 42 кілометри стали серйозним випробуванням.
«Було дуже важко, руки дуже боліли, плечі. Але мене підтримувала думка, що я роблю цей марафон для своєї донечки. Тому, можливо, якби навіть хотілося здатися, я думав про неї і дійшов до кінця. Тож я їй присвятив цей марафон», – пояснює Михайло. Маленька донечка Михайла не так давно померла від раку.
«Я вам скажу чесно, ми не були впевнені, що ми його пройдемо, тому що це на візку велика дистанція. Тобто це була абсолютна авантюра – вийти на старт марафону без підготовки. Але чим далі ми заходили, тим більше відчували, що зможемо. До того ж була неймовірна підтримка, яку ми бачили. Все це додавало адреналіну, щоб не здатися і довести, в першу чергу, самому собі та показати всьому світові, на що ми здатні», – ділиться Богдан Кошулаб.
Показуючи свою дорогоцінну медаль, жалкує, що не може бути зараз зі своїми рідними у Львові, які саме святкують Великдень та їдять паску. Однак все ж устиг розговітися перед стартом.
«Українці, які тут проживають, нас знайшли й підтримали, нам привезли вчора і пасочки, і ковбаску, все як має бути. Тож зранку ми все з’їли, можна сказати розговілись, а тоді вже поїхали на марафон», – розповідає Богдан один із секретів успіху.
ОБМІН ВІЗКАМИ НА ДИСТАНЦІЇ
Поль де Ліврон на фініші взагалі не виглядав втомленим. Навпаки – сповнений ентузіазму. Каже, що сам був добре підготовленим, а найбільше енергії витратив на управління командою: «Це був додатковий виклик для мене. Бо коли ми провели опитування за кілька днів, більшість хлопців казали: максимум я дійду до половини. Але насправді завдяки атмосфері та енергії, яку передавали нам і вболівальники, і учасники, ніхто навіть не думав про те, щоб зупинитися. І це надзвичайно!»
І навіть поламаний візок нікого не зупинив. Каже, що була така проблема, відпало одне з передніх коліщат через численну бруківку. Тож він просто віддав свій візок українцю. «Але тоді я помінявся своїм візком, бо знав, що зможу рухатися, навіть маючи на одне колесо менше. І таким чином ми всі змогли завершити марафон», – пояснив Поль.
ПЕРЕМОГА НА ВЕЛИКДЕНЬ ЯК СИМВОЛ ВОСКРЕСІННЯ
Французький майстер вже у травні планує бути в Києві. І проведе воркшоп у реабілітаційному центрі TYTANOVI у партнерстві з французькою асоціацією SOLIDARITY. У Львові це була невелика експериментальна ініціатива, яка, як він переконався, добре спрацювала. Тож тепер має намір створити справжню майстерню, яка діятиме багато місяців, можливо років, щоб приймати сотні українських поранених і майструвати візки власними руками. Тому що така реабілітація після втрати кінцівок – це вже перемога, перемога над собою.
«Сьогодні ж у вас Великдень – так? Для більшості українців – це велике свято. Тож думаю, насправді, сьогодні сталося щось особливе. Можна навіть сказати, що цей марафон – це трохи як хресна дорога Ісуса. А завершення – це перетин фінішної лінії, яка символізує воскресіння у день Великодня в Україні», – додає Поль де Ліврон.
Франція Інвалідність Марафон Париж Реабілітація Спорт Ветерани війни Змагання