Театральна терапія: як сцена сприяє ветеранам у подоланні воєнного досвіду Репортаж 08.04.2026 13:15 Укрінформ У Першому театрі Львова представили трагікомічну виставу «Директор ліфта», яку створила команда «Театру Незламних»
Пацієнти центру відновлення UNBROKEN власноруч написали п'єсу та виступили з нею на сцені. Вони стверджують, що спільна творчість викликає відчуття: “Ми – не самотні”.
Кореспондент Укрінформу порозмовляв з колективом театру про те, як виникла вистава, як колишні військовослужбовці приєдналися до проєкту та яку роль театр відіграє у їхньому зціленні.
УСЕ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ЗІ СЛІВ
У залі для глядачів – безлюдно, але на сцені вже вирує робота. Звідкись зверху, за кулісами, безперервно лунає та сама нота – професіонал налаштовує піаніно, яке стане частиною музичного оформлення вистави.
Актори виходять на сцену, обмінюються репліками, кепкують і поступово занурюються у свої ролі. В центрі – велика металева споруда. Біля неї і буде відбуватися історія, яку учасники «Театру Незламних» готують для публіки.
– Щоб її змонтувати, нам знадобиться ще десь година, – говорять ті, хто повинні перетворити цю конструкцію на сценічні двері ліфта. У цей час розмовляю з трупою театру, доки їх не захопила репетиція.
– Поранення я отримав “за кордоном”. У складі своєї роти їздив “на підробітки”. І “підробив”. Ну, трохи в збиток, але… – жартує про свій досвід один з акторів, ветеран 41-ї окремої механізованої бригади Руслан Пригода.
До «Театру Незламних» він потрапив, як і чимало інших учасників, через створення текстів.
– Все почалося з того, що пані Катерина запросила пані Ірину Гарець, щоб вона попрацювала з ветеранами над текстами. Щоб вони могли висловити свій смуток. З цих текстів пізніше виникли перші п’єси, – розповідає Руслан.
Він згадує про Катерину Кіт-Садову, дружину мера Львова та соціальну працівницю центру UNBROKEN. Саме вона запропонувала драматургині Ірині Гарець приєднатися до роботи з ветеранами, щоб допомогти їм не тільки фіксувати свої почуття, а й перетворювати їх на сценічні оповіді.
– Перші тексти, які пише будь-який митець пера, про себе. У них відбивається якась дуже сильна, переважно болісна подія, що трапилася в його житті. Він на це опирається, стає трохи осторонь і може неупереджено оцінити, що сталося. Чим більше він перечитує цей текст, тим ця історія травми стає трохи далі від нього, – пояснює Ірина Гарець.
ЖАРТ, ЯКИЙ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ВИСТАВУ
Однак не всі п’єси народжуються з текстів про особисті переживання їхніх творців, і не всі ветерани готові їх писати. Так сталося і з «Директором ліфта». Один з авторів трагікомедії, колишній військовослужбовець 95-ї десантно-штурмової бригади Роман Онучко, каже, що не бажав повертатися до теми війни та знову відчувати ці емоції. Натомість він поділився історією, як жартома вимагав 25 євро з тих, хто користувався ліфтом у реабілітаційному центрі.
– Я ходив і жартома “збирав” з людей у ліфті гроші. З усіх – навіть з іноземців. Кожен поверх – 25 євро. Вони мені казали: «Ми будемо сходами ходити», а я відповідав: «Не хвилюйтеся, я й сходи платними зроблю», – сміється Роман, який у виставі грає того самого директора ліфта.
Ця розповідь сподобалася Ірині Гарець, яка якраз хотіла створити комедійну п’єсу про життя реабілітаційного центру. Вона і записала оповідь ветерана.
– Пані Ірина розуміла, що сама це не зможе зробити – щоб передати все, що там відбувається, треба це пережити. Тому вона запросила до процесу всіх охочих. Зібралося кілька людей, ми почали згадувати якісь випадки, обмінюватись думками, сміятися тощо. А вона це все фіксувала, впорядковувала і потім приносила, щоб ми перечитували. Щось відкидали, доповнювали, переробляли – і так виник «Директор ліфта», – ділиться Руслан Пригода.
ДОРОГА НА СЦЕНУ
Загалом, потрапити у виставу «Театру незламних» можна різними способами. Хтось приєднується самостійно. Так було з військовим 67-ї окремої механізованої бригади Денисом Монастирським. У виставі він виконує декілька ролей та відповідає за музичне оформлення – грає на піаніно.
– Після місяця в палаті хірургії стало дуже тоскно. Я зрозумів, що не можу більше залишатися наодинці з усіма своїми думками. Мені потрібне було товариство. І я почав шукати можливості. Так потрапив на читку «Директора ліфта», – зазначає він.
Дехто, як от колишній військовий 12-ї бригади спецпризначення «Азов» Тарас Якимович, у якого у виставі роль іноземця, потрапив на читання випадково.
– Я просто йшов по коридору. І мене пані Катерина бере за руку: «Там треба почитати текст замість когось». З того часу я тут, а той, замість кого читав, так і не з’явився більше на читках. Потім ця історія переросла у цілу виставу, – розповідає Тарас.
А військовий 24-ї окремої механізованої бригади Олег, який у виставі грає фізіотерапевта, жартує, що його фактично «завербували».
– У грудні-січні у нас в UNBROKEN була тема вертепів. Я брав участь, гарно відіграли. А пані Катерина, як таке бачить, одразу вербує людину: “Ви будете з нами”, – каже він.
ГРА ДОЗВОЛЯЄ НЕ ЗАТВЕРДІТИ В СОБІ
– Я усвідомлюю, що пустота всередині нікуди не зникне. Але такі миті, як у театрі, дуже добре від неї відволікають. Будучи його частиною, усвідомлюєш, що життя не закінчується, а ти ще потрібний у цьому світі, оскільки можеш щось таке створювати. І це дає тобі поштовхи, щоб не замикатися в собі, а жити далі, – говорить Олег.
Як додає Руслан Пригода, участь у театральному колективі не тільки дає можливість ветерану вивільнити свої почуття, забути про обмеження типу «а що скажуть люди?», але й соціалізує.
– Ми тут не просто зібралися, поговорили і розійшлися, хто куди. У нас формується більш тісний колектив. Усі між собою знайомляться і говорять не тільки про виставу, але й про життя, – каже він.
Важливу роль відіграє і публіка.
– Теми, що лунають зі сцени, знаходять відгук у залі, бо серед глядачів є ті ж військові, які проходять війну. І актори під час вистави розуміють, що вони – не самотні, що для усіх присутніх це – спільна історія. Це об’єднує та мотивує, – говорить Ірина Гарець.
– Ми ж, зі свого боку, показуємо, що після поранення життя не завершується. Його необхідно продовжувати, – додає Роман Онучко.
НЕ УНІВЕРСАЛЬНИЙ, АЛЕ ЕФЕКТИВНИЙ ІНСТРУМЕНТ
Незважаючи на те, що написання текстів, їхня трансформація на п’єси та участь у виставах вже деякий час застосовують у реабілітації ветеранів і пацієнтів UNBROKEN, єдиної методології поки що немає.
– Ми тільки стали на цей шлях. Шукаємо і дивимось, що діє, а що ні. Ми вперше зіштовхуємося і з такою війною, і з тим, що театр може працювати з такими темами, – зауважує Гарець.
За її словами, театр не є універсальним інструментом для всіх. Але для тих, кому цей формат підходить, може стати дієвою підтримкою.
– Театральна історія може як зарадити, так і пройти повз. Але якщо людині підходить, тоді це працює. Хлопці та дівчата самі кажуть, що це для них стало терапією, – додає драматургиня.
Коли ми завершували розмову з нею, на сцені вже повним ходом йшла репетиція. Манера поведінки акторів, їхні репліки, жарти, паузи, помилки та підтримка один одного створювали від побаченого враження, що їм тут добре. Що для цих людей, які ще недавно залишалися наодинці з лікарняною палатою, театр дійсно «підійшов» і став розрадою.
Ігор Федик, Львів
Львів Реабілітація Театр Військові Вистава