Історія одного «Золотого хреста»: евакуація на «бойовій тачці» 06.03.2026 09:00 Укрінформ Вартовий кордону «Тихий» поділився спогадами, як вони з товаришами по службі більше трьох діб діставали пораненого прямо з-під носа в супротивника
Зі штаб-сержантом Миколою Васильєвим, відомим за позивним «Тихий», ми розмовляємо в Мукачеві. «Золотий хрест» – відзнаку від Збройних Сил України, яку вручають солдатам та сержантам за виявлену відвагу та героїзм, – він отримав півтора роки тому. Його оповідь про те визволення – істинний бойовик.
ПІТИ НА БОРОТЬБУ СПОНУКАЛА ЧЕСТЬ
Микола родом з Кривого Рогу, на Закарпаття прибув строковиком у 2017-му.
– Тоді, – говорить, – саме був час, коли вісім років не було призову. Ми стали першими, кого знову почали призивати на строкову службу. Нам спершу обіцяли, що служитимемо неподалік дому, кілометрів за 200–300. Ми мріяли про Одесу чи Миколаїв, бажали ближче до моря. Але командування повідомило, ніби їдете на Закарпаття. Згодом зустрів тут майбутню дружину, підписав контракт і залишився жити та служити в Хустському районі на румунському кордоні.
На момент повномасштабної агресії в лютому 2022-го «Тихий» вже мав трьох доньок.
– Мав право залишитися вдома і не йти на війну, але відчував, що не можу стояти осторонь. Спостерігав, як товариші постійно їздять на ротації, і мені ставало незручно перед ними. В певний момент вирішив піти служити зі своїми побратимами. Так радила вчинити совість, – зазначає військовослужбовець.
Спершу підрозділ знаходився на Рівненщині, біля білоруського кордону, а потім їх перекинули на Харківщину, під Вовчанськ.
– Опинилися якраз на російському наступі 2024-го. Ми стояли безпосередньо на лінії розмежування з Росією. Ніхто не чекав такого значного натиску з їхнього боку, думали, просто утримуватимемо позиції. Але 9 травня розпочалося жахіття: потужні обстріли, техніка, жива сила… Ми прийняли перший бій і потім відступали все ближче до міста. Згодом там почалися бої на вулицях.
«БОЙОВА ТАЧКА» ТА ЇЇ «ПАСАЖИРИ»
«Тихого» призначили до евакуаційної групи.
– Я пройшов курси санінструкторів – цього виявилося достатньо. Міг надати першу долікарську допомогу, але в цілому від нас вимагалося витягти «трьохсотого» і доправити з червоної зони до точки вивезення. Нас у групі було четверо. Бойового медика з нами не було, водія також – тому ми переносили поранених просто на руках. Пізніше знайшли для цього у місцевих жителів звичайну тачку. Назвали її, звичайно, «бойова тачка». Вона нам дуже допомагала: тягнути людину на носилках 4-5 км під безперервними обстрілами неможливо важко. До тачки ми навчилися прив’язувати ременями ноші з двома пораненими, і так пересувалися вулицями Вовчанська до пункту вивезення, – розповідає «Тихий».
До слова, його позивний – іронічний, Микола його отримав через те, що в напружених ситуаціях сильно кричав на хлопців. «Тихим» він ставав, коли група отримувала складне завдання і ніхто не хотів зголошуватися. Розповідає, що йому дали двох «загартованих дідів».
– То були старші вже чоловіки, майже 60 років, полюбляли «випивати». Ось із ними я був «тихим». Особливо кричав, коли один із них мав вести нашу групу, йому дали «Кропиву» (планшет з мапами та системою координування дій різних підрозділів, – ред.), а він каже: а покажіть, як воно там вмикається, – згадує військовий.
Микола розповідає, що перший досвід евакуації пораненого був для нього найважчим.
– Хлопець з мого підрозділу помер у мене на руках. Вони мали змінювати групу, висунулися, але навіть до позицій не дісталися: накрило ворожою артилерією. Ми отримали повідомлення про поранених. Добиралися до них майже добу – поміж дронами та «Градами». На жаль, допомоги від суміжників було недостатньо, час було згаяно, ми надто пізно до них дісталися – а ще ж треба було вибиратися… У того хлопця були тяжкі поранення ніг, пневмоторакс… Його серце просто не витримало, – Микола на мить зупиняється.
– Але трьох інших ми тоді змогли витягнути, – додає він.
ПРИНЦИП «ЗАБИРАЄМО УСІХ»
«Тихий» був принциповим і намагався завжди виносити і загиблих, і побратимів, які вмирали під час евакуації, хоч тягти їх було важко, оскільки росіяни гатили вогнем.
– Командування інколи віддавало наказ залишати загиблих, мовляв, заберете потім, коли трохи затихне. Але я завжди наполягав: повернутися додому повинні всі. Говорив хлопцям: ми не знаємо, коли самі опинимося на їхньому місці. Для мене найжахливішим було уявити, що чиїсь батьки чи дружина, діти будуть чекати і сподіватися свого воїна додому, не знаючи, де тіло. Тому ми витягували і 300-х, і 200-х. У мене самого дружина, діти – я ставив себе на місце того загиблого. Найбільше у світі хотів би, щоб мене не покинули на позиції, забрали тіло і передали рідним.
Хоча Микола визнає: це часто було небезпечно для нього і хлопців з його групи.
БУДИНОК «ЗРУЙНУВАЛИ» УДАРАМИ АВІАЦІЇ
Про евакуацію, за яку отримав «Золотий хрест», «Тихий» розповідає наступне.
– Ми висунулися на позицію, яку наші, прикордонники, тримали із суміжниками. Там шістьох хлопців група москалів закидала гранатами. Врятувався лише один, у нього були перебиті ноги. Наклав турнікети і три доби сидів просто під носом у ворогів. Я попросив на цю евакуацію замінити моїх «дідів» молодими хлопцями – треба було швидко орієнтуватися і багато бігати.
Дісталися позиції. Загиблі були засипані землею. Поранений був не з прикордонників – суміжник. Важив 110 кг. Витягували з позиції під вогневим прикриттям – там ворог був менше ніж за сто метрів, але вони нас не виявили одразу і не переслідували. Почали гатити, коли ми вже відійшли з «трьохсотим» трохи далі.
Зупинилися перепочити на місці – і по мені скинули ВОГ, поцілило за кілька метрів. Сказав хлопцям, мовляв, ноги в руки, беремо «трьохсотого» і тікаємо звідси. Добігли з ним до багатоповерхівок, встигли забігти в один з під’їздів – і по будинку почали обстрілювати всім, чим тільки можливо. Артилерія, авіація… Єдине, що нам пощастило – вони переплутали під’їзд, скинули КАБ на сусідній з нами.
Ми сиділи в своєму сховку до ночі, а об 11-й годині вирішили ризикнути. Я вийшов першим – і по мені вдарили з міномета. Я не відчув прильоту, лише побачив спалах перед очима. Мене відкинуло і засипало цеглою. Я втратив свідомість, отямився вже без шолома і почав відстрілюватися, бо думав, що нас штурмують. Хлопці мене відтягнули назад за плечі. Сказали, що був переліт і мені пощастило.
Після удару ми таки встигли перебігти в інший будинок – а москалі почали бити по тому, де думали, що ми сидимо, з літака. Вони той будинок «зруйнували» на наших очах. Жахливе видовище.
– Думали, що вас там група чоловік 20? – питаю.
– Та ні. Вони не шкодували цього всього і на нас чотирьох. У них того «добра» багато…
ОРГАНІЗМ НА АДРЕНАЛІНІ ТВОРИТЬ ЧУДЕСА
Група «Тихого» з пораненим вийшла з Вовчанська під ранок. Їм вдалося дістатися околиці – дійшли до точки вивезення, де вже була приготована «бойова тачка», завантажили свого «трьохсотого» і так дісталися річки. На той момент визволення тривало вже понад дві доби. Загалом групі треба було пройти 7,2 км.
– Був туман, та попри це на річці вони нас таки виявили. Розпочався обстріл з мінометів та РСЗВ. Я час від часу втрачав свідомість – давалися взнаки наслідки того удару міною. Це вже потім я дізнався, що в мене тоді трапився інсульт. Хлопці розповідали, що бачили, як я то падаю, то встаю. Також часом відмовляла ліва сторона. Але поблював, покашляв – і підводився, бо треба бігти далі. На адреналіні людський організм творить чудеса…
Там, на річці одного з наших хлопчиків охопила паніка. Він не міг більше нести пораненого, але тягти ще й його ми б не змогли. Я йому сказав йти вперед. Нам залишалося щось біля двох кілометрів, треба було в ранковому тумані перейти поле від річки до наших позицій. І тут нас виявили артилеристи.
Два міномети працювали по нас 40 хвилин. Нас накривало то землею, то водою. Треба було просто лежати і молитися, щоб не поцілило… Ніколи цього не забуду: лежиш і думаєш, що ось зараз снаряд впаде між нами – і все, нас нема. Але Бог зберіг.
Микола розповідає, що як затих обстріл, він пішов шукати того хлопця, який запанікував і першим побіг. Знайшов. Натрапив тим часом на ще одного пораненого бійця: він лежав з турнікетом понад добу, під час обстрілу йому в ногу потрапила скалка з дерева, саме у вену.
– Коли міномет затих, ми побігли через поле з нашим «трьохсотим». Дотягнули його, віддали на вивезення. Я сказав, що повертаюся через поле ще за тим пораненим бійцем зі скалкою в нозі. Хлопці відмовляли, бо в мене вже ліве око почало косити, смикало мене. Але я взяв ту тачку і пішов за ним, та й вони зі мною.
Хлопця таки евакуювали – але час для його порятунку, на жаль, було згаяно: він помер у лікарні…
– Найбільш прикро, що того пораненого чоловіка, вагою 110 кг, якого ми витягували понад три доби, медики теж не врятували. На стабпункті при ампутації у нього не витримало серце. Коли я про це дізнався, сказав, що більше на жодну евакуацію не піду. Це дуже важко пережити…
Ну і, власне, розповідає Микола, його після цієї евакуації самого також евакуювали.
– Поклали в шпиталь – у мене, як виявилося, трапився інсульт. Прокапали, відлежав своє у Полтаві та Харкові. Після шпиталю за цю евакуацію мені дали «Золотий хрест».
ПІВТОРА МІСЯЦІ В «ЯМІ»
Утім, після лікування у Миколи був ще досвід тривалого перебування на позиції: у 2025-му він провів 45 діб у «ямі» в Серебрянському лісі на Луганщині.
– Після лікарень та відпустки я повернувся в стрій. Цього разу це був Серебрянський ліс під Білогорівкою. Наші позиції від ворожих знаходилися за 150 м, ми були майже в оточенні. Позиція була настільки вузька, що залізти туди можна було тільки знявши броню. Зв'язку немає, вийти неможливо. Пили талий сніг, а коли він зійшов – фільтрували воду з колодязя, який викопали неподалік від бліндажа. По воду треба було ходити, найчастіше це робив я – решта троє хлопців боялися вилазити. Дехто настільки, що відвикав від денного світла. Їжу іноді скидали дроном, але бувало, що по кілька тижнів нічого не було.
Микола розповідає: заходили на позиції, коли ще лежав сніг, а як виходили в травні – ліс вже був зелений.
– Власне, ми би залишатися там довше, ніж 45 діб. «Пощастило» – один із наших бійців наступив на «пелюстку» і йому відірвало ногу. Знову евакуація, робили це самі. Як командир відділення я на позицію перший заходив і перший виходив. Бігти було порівняно недалеко – до 2 кілометрів. Винесли його і назад повернулися. А після того був скид, і мене знову контузило – засипало трошки землею, але наклалося на той перший інсульт, мені стало погано після повторного удару по голові. І вже я звідти вийшов.
Згадує – траплялися випадки, коли росіяни підходили впритул до бліндажа й кричали: «Есть кто живой?»
– Один такий ледь не закинув нам гранату, але ми встигли відкрити вогонь першими. Він утік, навіть гранату свою залишив. Я ще жартував тоді: «О, гуманітарна допомога від москалів». Був іще один москалик – пішов по воду і заблукав, прийшов до нас із пляшками води. Його ми взяли в полон, – розповідає Микола.
Зараз він продовжує службу як інструктор в ДПСУ – їздить на БЗВП в навчальні центри, ділиться досвідом з новобранцями. Також має ще багато роботи зі здоров’ям: «Тихий» не бачить на ліве око, часом відчуває наслідки двох інсультів. Зате совість чиста.
Військовий не жалкує про свій вибір. Говорить: головний його досвід – що вижив і витягнув стільки людей, скільки зміг.
Фото Мукачівського прикордонного загону ДПСУ та з архіву М.Васильєва
Прикордонники ЗСУ Військові ДПСУ Війна з Росією