«Бачу ціль – не бачу перешкод»: історія дівчини з ДЦП, яка навчилася водити авто й мріє про мандри 05.03.2026 13:39 Укрінформ «Було б чудово стрибнути з парашутом, пірнути у водограй чи зустріти ранок десь на Ямайці», – говорить Дарина Остапенко.
Одеситці Дарині – 22 роки. Змалку вона живе з моторними розладами церебрального генезу, має другу групу інвалідності. У дівчини активне життя, вона працює наставницею в кінному клубі, стріляє з цибулі та арбалета. Свою розповідь вона представила репортерам Укрінформу.
“Я СТІЙКА, ЗАЙМАЮСЯ РАЗОМ З УСІМА”
– Коні дуже позитивно впливають на психіку людини, заспокоюють нас на нейробіологічному рівні. Ці тварини «керуються» ногами – від коліна до п’ят, а це якраз ті місця, з якими у мене складнощі. Я мала б іти в адаптивний кінний спорт, але маю сильний і наполегливий характер, тому займаюся разом з усіма, – говорить Дарина.
У кінному клубі дівчина працює з двома кіньми – Азою та Донгаром.
– Вони дуже чутливі, відгукуються на мій голос і так контактують. Донгар – професійний атлет: йому достатньо мого легкого поштовху, щоб зрозуміти, що робити. У листопаді я здобула друге місце на місцевих турнірах, – розповідає Дарина.
Ділиться, що планує опанувати іпотерапію (спосіб психологічної реабілітації та арттерапії, заснований на комунікації людини з конем без обов’язкової верхової їзди).
Навчалася Дарина у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського на дефектолога. Тоді ж усвідомила, що за спеціальністю працювати не зможе.
– Ми вивчали особливості функціонування організму та психіки людей із синдромом Дауна, аутизмом, ДЦП тощо. Моїм завданням було б надавати допомогу людям із розладами мовлення, виходячи з їхніх особливостей. Я хотіла працювати з особливими дітками, але виявилося, що для мене це важко психологічно. Мені складно контактувати й не сприймати все на себе, – пояснює вона.
Зараз Дарина – магістрантка факультету іноземних мов Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Навчається дистанційно. А ще – пише вірші та малює, відвідує курси дизайну: “Я часто зображаю чорною ручкою або лайнером. Наприклад, розписала собі чохол для мобільного”.
«У ТРАНСПОРТІ ЛЮДИ ІНОДІ ВДАЮТЬ, ЩО МЕНЕ НЕМАЄ»
Під час очного навчання дівчина мешкала в гуртожитку на Дегтярній вулиці в Одесі, до навчального корпусу на Фонтанській дорозі добиралася громадським транспортом.
– По-перше, водії можуть просто не зупинитися, коли бачать на зупинці людину з інвалідністю. По-друге, помітила відчуженість людей, які вдають, що мене просто не існує. По-третє, у маршрутках дуже малий проміжок між кріслами, і людям з інвалідністю важко сидіти, навіть якщо хтось поступиться місцем. Також у певному транспорті надміру високі сходинки, важко піднятися. Часом ти маєш якось пройти через переповнений салон до водія, щоб вийти через передні двері. З тростиною це дуже важко, – розповідає дівчина.
Додає, що був випадок, коли їй довелося навіть сісти на коліна незнайомому парубку, аби він все ж звільнив місце. Траплялося й таке, що від спеки Дарина втрачала свідомість у громадському транспорті: “З дитинства в мене температура 37,3. Якщо влітку дуже жарко, я не витримую”.
Наголошує, що людям з інвалідністю дуже важко долати залізні сходи, яких у Одесі чимало. Адже на них між сходинками застрягають ноги.
– Здорова людина підніметься ними без проблем. Я ж неодноразово падала, набивала синці та подряпини, – ділиться співрозмовниця.
ЯК ВДАЛОСЯ РЕАЛІЗУВАТИ ЗАДУМ — СІСТИ ЗА КЕРМО
На права Дарина мріяла скласти з 14 років. Говорить: не мала жодних сумнівів, що зробить це.
– Мене дуже приваблювала думка, що пересуватися можна спокійно та самостійно, не використовуючи міський транспорт. Я дуже його не люблю, він незручний і не пристосований для людей з інвалідністю. А ще ж чудово взяти й зірватися, наприклад, на море! Спочатку я чекала свого 18-річчя, але на той час припала епідемія ковіду, потім почалася війна і було не до того, – говорить вона.
Проте, за словами дівчини, сісти за кермо її остаточно надихнув вдалий досвід водіння знайомих, які пересуваються на візку: “Якщо чоловік із першою групою інвалідності може керувати величезним джипом, чому я не зможу? Бачу ціль – не бачу перешкод”.
Для навчання дівчина обрала «безбар’єрну автошколу», що діє на базі Одеського державного університету внутрішніх справ. Тут навчаються 10 тижнів, із яких чотири – теоретичні. Після цього студенти складають іспит і одразу беруться до практики. В автошколі є спеціально обладнані автомобілі з механічною та автоматичною коробками передач.
Теорію Дарина склала з другої спроби.
– Мені було дуже цікаво вчитися. Проте на іспиті зіткнулася з «каверзною» постановкою питань і заплуталася не тому, що не знала відповіді, – з тієї причини, що неправильно зрозуміла зміст питання. Довелося перескладати, – згадує.
Дівчина навчалася на автівці з ручним керуванням.
– Якщо автомат і механіка мають педалі, то при ручному керуванні газ і гальмо натискаються ручкою. На автівці, на якій навчалася я, натискання на себе означало рух уперед, від себе – гальмування. На кермі в мене був багатофункціональний джойстик. За його допомогою треба вмикати ті ж склоочисники, адже права рука має бути на ручці, – пояснює дівчина.
Вона добре пам’ятає свій перший виїзд на навчальній автівці.
– Це дуже відповідальний і хвилюючий момент. Ти несеш відповідальність не лише за себе й інструктора поряд, а й за інших учасників дорожнього руху. Невідомо, звідки можуть вискочити наші «милі» люди на електросамокатах, – зауважує.
Інструктор організував її перший виїзд не завантаженими міськими вулицями, а там, де небагато пішоходів і світлофорів: “Я звикла до габаритів автомобіля, і потім ми почали виїжджати в місто. Повільно, десь 30 км на годину”.
ПРИЙНЯТИ ТА ПЕРЕМОГТИ БОЯЗНЬ
Були у водійки-початківця й складні моменти під час навчання.
– Якось після курсів мене забрала подруга на своєму авто. Я сиділа на пасажирському сидінні. Ми їхали якимись вузькими дворами: там ходили мами з візочками, на дорозі гралися діти, бігали тварини, їхали зустрічні автомобілі, з якими було важко розминутися. І тоді мені стало боязко – я уявила себе на місці водія. Зрозуміла, з якою кількістю факторів одночасно доводиться стикатися кермувальнику. Просто прийняла цей факт: так, мені боязко, я ще не готова самостійно водити, але продовжую вчитися й даю собі час підготуватися, – говорить вона.
За шість тижнів опанування практичних навичок водіння дівчина складала іспит у сервісному центрі МВС.
– Приїхали мої викладачі, привезли автівку, на якій я навчалася. Поки я чекала своєї черги, спостерігала, як двоє людей не склали іспит, навіть не виїхавши з парковки. Один забув увімкнути поворотник, а інший переплутав газ і гальмо. Після цього моє серце тьохнуло, але я взяла себе в руки, прокрутила в голові теоретичні знання, продумала маршрут – і все було добре. Вдихнула, видихнула й поїхала, – говорить дівчина.
“ТАНЦЮЮ ПІД МЕЛОДІЇ ВУЛИЧНИХ МУЗИК І ПОСМІХАЮСЯ”
Мріє Дарина про подорожі.
– Сенс життя – у вивченні нового. Я вважаю, що ми з’явилися у цей світ, щоб прожити життя з усіма дарованими нам відчуттями. Ми відчуваємо смак, аромат, дотики. Було б чудово стрибнути з парашутом, пірнути у водоспад чи зустріти світанок десь на Ямайці. Світ дуже цікавий, і мені шкода, що люди не завжди можуть зупинитися й подивитися навкруги. Я люблю спостерігати за людьми. Вони кудись поспішають, заклопотані, дивляться в екрани телефонів. Чи живуть вони насправді? Ні, – говорить Дарина.
Дівчина вважає, що останнім часом сучасне суспільство стало більш готовим до сприйняття людей з інвалідністю.
– Молодь до 30 років значно прихильніше ставиться до людей з інвалідністю, ніж люди старшого віку. Голосні нетактовні питання про мій стан я найчастіше чую від дорослих жінок, – додає Дарина.
На її думку, великою проблемою для людей з інвалідністю є страх.
– Він сковує. Я з 13 до 14 років після важких епізодів у житті просто сиділа вдома й читала книги. Боялася спілкуватися з людьми. Але потім усвідомила, що життя одне і його треба жити. Зараз я танцюю під мелодії вуличних музикантів і усміхаюся. Не треба боятися, як на нас подивляться інші та що про нас подумають. Коли людина може без страху виражати свої емоції та почуття – це краса, – говорить вона.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок та надані Дариною Остапенко
Автомобіль Інвалідність Одеса Реабілітація