Пам'яті авіатора-винищувача, Героя України Олександра Оксанченка Хвилина мовчання 25.02.2026 09:00 Укрінформ Сьогодні, 25 лютого, виповнюється чотири роки з дня смерті повітряного аса, чий образ ліг в основу сказання про "Привида Києва"
25 лютого 2022 року. Друга доба повномасштабного вторгнення рашистських загарбників. Пілот найвищого класу, полковник Олександр Оксанченко не зволікаючи здійснює один бойовий рейд за іншим. У нього непохитна віра: зробить усе можливе, щоб боронити Україну та мирних мешканців. І вчинив так – заплативши власним життям.
Напередодні роковин трагічної загибелі Героя України (посмертно) своїми згадками поділилися доньки і дружина Олександра Яковича, бойові товариші і близькі.
Світлана Оксанченко, удова Олександра Оксанченка: "Всевишній наділив мене найкращим у світі чоловіком"
Творець подарував мені не тільки чоловіка — він подарував мені цілий світ. Наша історія почалася дуже гарно, ніби зі стрічки кінофільму: я впала на зледенілій дорозі, а він зловив мене, як справжній лицар, підняв на руки і більше ніколи в житті не випускав. Упродовж усіх цих років я безперечно була за ним, як за непорушною стіною, відчуваючи його могутність і захист кожною частинкою себе. Він провів мене за руку крізь усе життя, і я знала: допоки його долоня тримає мою, мені нічого не загрожує.
Нині кожна моя доба — це тиша, у якій немає жодного сенсу. Він був моїм небосхилом, а тепер я лишилася без крил. Без його ніжних обіймів світ втратив барви, але в моєму серці вирує найпалкіше кохання, яке не здолає навіть смерть. Мій соколе, мій Герою…
Він був, є і назавжди буде для мене найліпшим у світі. Таких, як він, земля створює тільки раз на вічність. Він — мій неповторний на увесь Всесвіт, моя душа, моє нескінченне "люблю"…
Ганна та Анастасія Оксанченко, дочки: "Прагнемо, щоб кожна дитина мала такого батька"
Ми нерідко говоримо: коли б кожна дитина у світі мала такого татуся, який був у нас, щасливих людей на планеті було б безліч. Неможливо знайти слів, аби виміряти ту безодню любові, яку ми бережемо до нього в наших душах. Він був уособленням природної мудрості, неймовірної чуйності і того особливого витонченого гумору, який міг розтопити будь-який лід.
Його дорога до неба не була встелена квітами. Хлопчина з маленького села Маломихайлівка на Дніпропетровщині, він ріс без батьківської опіки, бачивши свого батька лише раз у житті — на старій світлині. Ми розуміємо, звідки в нього ця незламна відданість улюбленій справі: його мати, наша бабуся Ганна, наполегливо трудилася на заводі, щоб забезпечити синові майбутнє, і про її старанність навіть писали в часописах. Тато виховувався дідусем і бабусею, і ми досі з усмішкою уявляємо, як малий Сашко ходив за дідом слід у слід, поважно склавши руки за спиною, відтворюючи кожну його статну поставу.
У тата залишилась сестра Любаша — їхній зв'язок був напрочуд трепетним. Коли вона нещодавно відвідала нас, серце завмирало: у її погляді ми розпізнавали татові очі… такі близькі, такі глибокі.
Без могутніх заступників, лише силою власної мрії, цей юнак із села довів усьому світу, що найвищі точки підкорюються тим, хто має окриленість у серці. Він мав нечастий дар — відчувати істинний шлях. Навіть коли вибір був тяжким і колючим, тато ставав на бік чесності. І він завжди мав слушність.
Для нього не існувало рангів чи регалій. Він з однаковою повагою поводився і з високопоставленим урядовцем, і зі звичайним робітником. Його альтруїзм був неосяжним: він міг врегулювати найскладніші переговори одним влучним словом або просто вислухати так, що ставало легше дихати.
Для нас він назавжди залишиться "рятувальним кругом". Його голос, його переконаність дарували нам наснагу тоді, коли здавалося, що їх уже немає. А його вислів: "Доню, все буде гаразд!" — нині лунає у наших серцях як молитва, як вічна мантра, що проведе нас крізь усе життя. Він прожив славно. Він був Справжнім. Нашим найкращим Татом у світі.
"Fluffy", один із вихованців Олександра Оксанченка: Мій дорогий інструктор, мій другий тато
У моєму архіві зовсім небагато спільних світлин з Яковичем — можливо, дві чи три. Проте кожна з них варта цілого життя, адже за ними заховані спогади, від яких і досі захоплює дух.
Закінчення п’ятого курсу. Ключові екзамени. Саме Олександр Якович був моїм наставником на Су-27. Саме він "поставив мене на крило", він здолав мій острах і навчив управляти цим величезним, могутнім металевим птахом. Він не просто передавав знання — він передавав мені частинку свого єства.
Я пригадую той день, як зараз: практичний іспит, пуск ракети по освітленій цілі. Коли я зарулив на стоянку і відчинив ліхтар кабіни (ліхтар – це "прозора сфера" над головою авіатора – авт.), перше, що я побачив — його. Мій улюблений інструктор, мій другий батько, стояв там, віддалік, і просто усміхався. У тій усмішці було все: гордість, умиротворення і настанова у небо. Саме тоді, переповнені емоціями від першої справжньої перемоги, ми зробили це фото.
Вже після випуску я завітав до нього у гості. Ми сиділи, згадували польоти і обмінялися сувенірами. Знаєте, що ми подарували один одному? Ту саму світлину. Обидва.
На звороті мого примірника він написав лише два слова, які нині стали моїм талісманом: "Разом назавжди".
Нині це фото стоїть у моїй оселі на найвиднішому місці. Кожного разу, коли я дивлюся на нього, знову відчуваю ту міць, ту певність і те незрівнянне тепло людини, яка навчила мене літати.
ChieF, побратим Олександра Оксанченка: "Якіч – це людина, яка навчила Україну літати"
Про Олександра Яковича Оксанченка недостатньо писати статті — про нього потрібно творити книги. Бо як вмістити в декілька речень буття людини, котра була цілим Всесвітом для своєї родини та непорушним монолітом для своїх вихованців? Я не романіст, однак я спостерігав за його роботою, і це було справжнє диво.
Він був Особистістю з великої літери. Увесь світ знав його як генія неба. Його перемоги на міжнародних авіашоу, лідерські місця — це не просто відзнаки, це визнання бездоганної майстерності, від якої завмирало все всередині глядачів. Однак феномен Яковича був значно глибшим за блискучі петлі у повітрі.
Не дивлячись на виснажливу службу, незважаючи на постійний брак часу, який вимагає професія авіатора-винищувача, він зміг стати взірцевим батьком, виховавши двох чудових доньок. Та його родина була набагато більшою — у нього була велика військова родина, ціла плеяда "окрилених" ним пілотів. Для кожного з них він був не просто інструктором, а татом у небі, товаришем, який ділився не тільки знаннями, а й самим серцем.
Ті, хто став пліч-о-пліч на охорону Вітчизни у 2014-му і продовжує пильнувати небо з 2022-го — це його учні. Вони воюють із супротивником, тримаючи в руках штурвал і в душі ті поради, які Олександр Якович так ретельно вкладав у кожного з нас. Він був стандартом в усьому.
Навіть сьогодні, у найскрутніші моменти, я часто запитую себе: "А що б у цій ситуації сказав Якіч?". І ця думка, як радіосигнал із землі, допомагає обрати правильний напрямок. Стати професіоналом — важко, але стати тим, хто навчає — це найвищий дар. Лише з часом я насправді зрозумів, яке це неймовірне щастя: знати його, навчатися у нього, служити поряд і просто жити в одну епоху з такою Людиною. Кажуть, обдарована людина обдарована в усьому. Олександр Якович був саме таким — він показав нам, як слід жити, як слід любити і як слід перемагати.
Олександр Мостовий, командир бригади тактичної авіації у 2022-2024 роках, Герой України: "Grey Wolf" – серце, що продовжує битися в унісон з небосхилом
Наше знайомство відбулося у 2011 році. Тоді Олександр Якович вже був заступником командира з льотної підготовки, але зустрів мене не тільки як офіцер, а як старший брат — привітно і сердечно прийняв до нашої великої родини "вісімсот тридцять першої" бригади.
У нього було дивовижне поєднання сили і стриманості. Спокійний, зважений, неймовірно чесний. Це була людина, чий професіоналізм не потребував підтверджень — його тисячі годин нальоту і перемоги на світових авіашоу говорили самі за себе. Однак найбільше він був принциповим. У повітрі він був еталоном: я не пригадую жодного випадку, щоб він бодай на йоту порушив політне завдання чи правила безпеки. Ця залізна вимогливість починалася, насамперед, із нього самого.
У повсякденному житті він залишався простою, щирою людиною. Він шаленів від волейболу і риболовлі. Здається, не було такої погоди чи пори року, яка б зупинила його на шляху до водойми. Навіть коли не клювало, Якович ніколи не повертався без "здобичі" — у цьому також був його характер: досягати результату попри обставини.
Усе змінила люта зима 2022-го. Коли ворог вторгся на нашу землю, українські пілоти з перших миттєвостей вступили в бій проти сил, що в рази переважали. Одним із перших у те небо піднявся полковник Олександр Оксанченко. Він трощив ворога над Київщиною до останнього подиху, віддавши за нас найдорожче — своє життя. Це була наша перша, найтяжча втрата у 831-й бригаді…
Після його смерті мені випала складна і водночас почесна місія — передати родині його годинник. Той самий, подарований Президентом у 2016 році. Якович так цінував годинник і ніколи не знімав, адже там був Герб України — символ країни, яку любив. Цей годинник був на його руці в тому останньому, запеклому бою.
Нині цей годинник знову працює. Його відновила донька Олександра Яковича, і зараз він цокає, ніби б’ється серце самої Людини-легенди. Це ритм відданості, героїзму та честі, що не зникають із фізичною смертю.
Ганна Чобану, вдова Героя України Степана Чобану, подруга родини та колега Олександра Оксанченка: сусіди, побратими, Герої – останній політ у Вічність
Наша спільна історія почалася у 2003-му, коли родини Оксанченків та Чобану отримали квартири в одному будинку. Тоді ми ще не підозрювали, що цей будинок стане для нас осередком спільної радості, а згодом — спільного горя. Ми стали більше ніж сусідами: ми стали однією великою родиною.
Пригадуємо вечори за великим столом, де бесіди перепліталися з жартами. Олександр Якович, наш любий сусід, брав до рук гітару, і в повітрі розливався його чудовий голос… Згадуємо спільні вилазки на риболовлю, де він із дитячим захватом показував свій вилов. Це була світла, тепла людина. Поруч із ним кожен відчував себе "як за міцною стіною" — більш надійного товариша годі було й шукати. Він жив заради своїх дівчат, своєї коханої, заради кожного з нас.
Наші молодші діти росли в одному дворі, ділилися іграшками та секретами, і цю дружбу вони пронесли крізь роки до сьогодні. А наші чоловіки — Олександр Оксанченко та Степан Чобану — разом пильнували небо. Бойові чергування, навчання, безкінечні відрядження… Вони були одним цілим.
Коли в лютому 2022-го почалося пекло, вони не вагалися ні секунди. Ці два досвідчені аси прийняли спільне, по-батьківськи шляхетне рішення: взяти на себе найважчу бойову роботу. Вони йшли у полум’я першими, щоб зберегти життя молодих пілотів, щоб дати їм час навчитися, щоб вистояти.
Вони відійшли у Вічність із різницею лише у три доби. Доля вирішила так, що їх ховали в один день — поряд. Назавжди товариші, назавжди друзі, назавжди сусіди на Алеї Героїв…
У нашій пам’яті Олександр Якович навіки залишиться усміхненим, із гітарою в руках і тим лагідним, мудрим поглядом, що дарував затишок. Вони зі Степаном Івановичем тепер тримають небесну варту разом, як і все життя до цього. Зразок мужності, який неможливо забути. Зразок любові до України, ціннішої за життя.
Роберт "Tigger" Свертфагер, підполковник ВПС США, друг Олександра Оксанченка: Спільноті авіаторів-винищувачів завжди буде його не вистачати
Полковник Олександр "Grey Wolf" Оксанченко був наставником, другом і авіаційним лідером, чия спадщина продовжує формувати кожного пілота, якому випала честь літати поряд із ним. Як один із головних розробників навчань "Безпечне небо – 2011" в Україні, коли винищувачі F-16 вперше з’явилися в українському повітряному просторі, він відіграв ключову роль у зміцненні партнерства та підвищенні бойових можливостей Повітряних Сил України. Його пильність до деталей, стратегічна чіткість та непохитний професіоналізм стали стандартом того, що насправді означає майстерність авіаційного лідера. Його відзнака "Best in Show" на авіашоу RIAT у 2017 році була лише одним із багатьох прикладів його надзвичайного хисту авіатора-винищувача.
З-поміж незліченної кількості авіаторів, з якими мені доводилося літати, Олександр виділявся. Він був втіленням принципів скромності, надійності та відкритості — унікальне поєднання, властиве лише найкращим офіцерам і справжнім провідникам. У кабіні літака його вправність була незрівнянною; поза її межами — його особистість надихала кожного навколо. Його присутність дарувала мир, наставництво вселяло довіру, а дружба виховувала неминущу повагу. Спільноті авіаторів-винищувачів завжди буде його не вистачати, проте його вплив, дух та приклад житимуть у кожному наступному польоті та в кожному пілотові, якому він допоміг знайти власну стежку.
Власні спогади про Героя – від автора
24 лютого 2022 року стало трагічним для багатьох родин українців. У ніч з 24 на 25 лютого 2022 року я (на той час займала посаду пресофіцера 831-ї бригади тактичної авіації у 2016-2019 роках – авт.) написала Олександру Яковичу: "Ви живі?" Тоді навіть у найжахливішому сновидінні не могла припустити, що вже ніколи не зможу почути та прочитати його відповідь. Саме в цей час, захищаючи небо над столицею, у сутичці із ворожою ракетою вступив найкращий авіатор-винищувач України, льотну майстерність якого не раз визнавали за кордоном. Він віддав своє життя, щоб не допустити атаки на Київ. Але про це тоді, 25 лютого 2022 року, ще не знала. Благала та несамовито шукала хоч якусь інформацію про нього…
Вечірнє звернення Президента України 28 лютого 2022 року розвіяло всі сподівання. Відразу ж після цього я першою написала на своїй сторінці у Фейсбуці ці слова:
На ранок цей допис отримав майже 3,5 тисячі реакцій та понад 4,5 тисячі поширень.
Олександр Якович був серцем авіаційної групи бригади. Надзвичайно обдарований пілот, авіатор від Бога. Він не лише досконало володів залізним птахом, але й охоче передавав досвід молодим пілотам. Навчив літати не одне покоління військових авіаторів.
Щоб повідати про Олександра Оксанченка, забракне часу, аркушів паперу та газетних шпальт. Можна розповідати багато і як про людину, і як про офіцера, до того ж не в минулому часі, а в сьогоденні. "Смерть не може змусити нас перестати його обожнювати і шанувати", – вкотре запевняють усі, в серцях яких живе пам'ять про Олександра Оксанченка. Я досі пам’ятаю кожну хвилину, яку мені пощастило бути поруч із ним.
Я ніколи б не могла подумати, що фото, яке ми зробили на летовищі в Миргороді, облетить увесь світ. У липні 2022-го організатори міжнародного показу бойової авіаційної техніки "The Royal International Air Tattoo-2022", який відбувався на британській авіабазі Fairford Royal Air Force, вшанували пам’ять полковника Оксанченка. На згадку про Олександра Яковича та його бойову машину Су-27 британці звели композицію на майданчику, де колись стояв цей літак, з фото авіатора та українським прапором. Біля композиції авіатехніки летовища за традицією розмістили колодки, що ставилися під колеса винищувача.
Минуло чотири роки з моменту трагічної загибелі. Я часто ставлю його за приклад своїм курсантам, яким передаю власний досвід. Майбутні командири бойових підрозділів із цікавістю розпитують про уславленого авіатора, просять показати відео його пілотажу та розповісти про нього більше…
Понад усе полковник Олександр Оксанченко жадав визволення рідної України від загарбників. Він одним із перших піднявся в небо у 2014-му, коли починалося збройне вторгнення РФ. Першим став на захист усіх нас під час повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року.
Олександре Яковичу! Ви стали небесним ангелом для всіх нас, хто зі зброєю в руках у військовому однострої продовжує виборювати нашу незалежність. Ваш подвиг навіки вписаний у літопис української відваги.
У ніч, коли ворог намагався стерти з лиця землі нашу столицю, Ви без вагань вступили в нерівну боротьбу зі смертельною загрозою. Ви обрали шлях честі, захистивши небо ціною власного життя. Завдяки Вашій хоробрості Київ залишився стояти, а мільйони українців прокинулися під мирним небом.
Ви — взірець незламності, професіоналізму та любові до України. Ваше ім’я лунає як символ героїзму, а пам’ять про Вас живе в серцях тих, хто продовжує боротьбу.
Ми низько схиляємо голови перед Вашою жертвою. Україна ніколи не забуде свого небесного оборонця.
Зовсім нещодавно я познайомилася із воїнами, що знищили ту саму установку російських окупантів, з якої була випущена пекельна ра