“`html
Напередодні ув’язнення замовив дружині квіти на іменини 14.02.2026 09:00 Укрінформ Маріупольці В’ячеслав і Валерія Кучковські про те, як уберегти почуття під час війни Він – колишній майор міліції, а нині прикордонник, пройшов крізь бункери “Азовсталі”, жахіття Оленівки та 21 місяць російської неволі, де скинув 30 кілограмів. Вона – співробітниця поліції, котра, наражаючи себе на небезпеку, евакуювала з оточеного Маріуполя сина та сховані під підкладкою жакета документи чоловіка. А згодом почала життя заново на іншому кінці країни, у Мукачеві. Їхня оповідь – не тільки про воєнні дії та знищення, але й про дивовижну міцність людської прихильності, що виявилася сильнішою за бетонні мури російських в’язниць та довгі місяці розділення через війну. Незважаючи на втрачене надбання, родина Кучковських змогла зберегти найважливіше – пошану та довіру один до одного. Зараз вони продовжують жити, ростять сина та насолоджуються кожним моментом. ВІЙСЬКОВА ПІДГОТОВКА НАДАЄ ОРГАНІЗОВАНОСТІ В’ячеслав і Валерія зустрілися в органах внутрішніх справ – обидва працювали в Маріуполі, мають відповідну освіту. В’ячеслав усе життя – у кримінальному розслідуванні, майор міліції. Сам родом із Сартани, містечка поблизу Маріуполя, Валерія – з Маріуполя.
В’ячеслав та Валерія Подружжя стверджує, що військова підготовка та праця в поліції додали зібраності й терпіння. – Це свідчить про те, що в тебе вища стійкість: якщо хтось затримується на роботі або надходить виклик по тривозі – всі все розуміють і ніхто не закатує істерики, – говорять Кучковські. В’ячеслав пішов з поліції у 2013-му. Валерія тоді завагітніла, хотілося родинного затишку. Сім’я згадує, як започаткували в той час традицію: кожного ранку прогулюватися узбережжям моря.
– Я керувався звичайним людським прагненням бачити, як дорослішає син, а не бути відсутнім цілодобово у відділку зі справами, – розповідає В’ячеслав. – А коли син трохи виріс, у 2019-му повернувся на службу: до вислуги не вистачало дев’ять років. Одначе, повернувся не в поліцію, а в Держприкордонслужбу. Пішов працювати шофером – возив особовий склад, зокрема на позиції. Лінія фронту тоді була неподалік міста. Це значно спокійніше, ніж карний розшук. Несеш відповідальність за машину, за людей, але немає тих безкінечних кримінальних справ. Служив у Сартані, на лінії зіткнення. До повномасштабної агресії там було порівняно тихо, пенсіонери через КПВВ туди-сюди їздили…
ЗНАЛИ, ЩО НАБЛИЖАЄТЬСЯ ЛИХО, АЛЕ ГАДАЛИ – ОБМИНЕ У лютому 2022 року обоє усвідомлювали, що насувається лихо. Разом з тим і В’ячеслав, і Валерія кажуть, що попри все сподівалися: пройде. – За десять діб до початку вторгнення я бачив, як із загону вивезли особові справи. Було очевидно, що щось станеться. Та не думали, що все буде настільки жахливо. Я не міг уявити, що дружина опиниться в облозі, а мені згодом доведеться пережити неволю… – розповідає В’ячеслав.
– Ми проживали у Східному мікрорайоні Маріуполя. Розуміли, що наш район саме потрапить під удар, – тому переїхали до батьків і бабусі в бік Мангуша, де, за нашими сподіваннями, мало бути не так скрутно. Ми вважали, що по околицях міста постріляють – і потім усе вщухне. У перші два тижні ми ще зустрічалися зі Славіком, зв’язку тоді ще не було, але він мав змогу приїжджати. 13 березня бачилися востаннє. Згодом ми перебралися у приватний сектор до дядька, там були дрова, аби обігрівати дім, і вода. Ну а потім той район міста також окупували, і чоловік вже не міг дістатися до нас. Для нього, українського воїна, це було смертельно небезпечно. Далі настали дні без зв’язку. В’ячеслав боронив Маріуполь, перебував на “Азовсталі”. – Ми із сином поїхали з Маріуполя аж наприкінці квітня, десь перед Великоднем. Спершу в Мангуш. Там знайшли знайомого, котрий дав пароль від інтернету. Я зателефонувала другові Славіка в Київ, аби розпитати про нього. Той відповідає: «Бачився з ним п’ять днів тому, він на “Азовсталі”, все гаразд». Ну як гаразд, подумала я тоді, ми ж бачили, як літаки туди постійно літають і бомби кидають! Проте я отримала підтвердження, що чоловік живий.
ДОВГА МАНДРІВКА З МАРІУПОЛЯ Валерія розповідає про подальший шлях евакуації. Приятель, який допомагав вибиратися з Маріуполя, сказав: «Викинь усі документи, жетони, нічого не бери». – Але я не змогла. Як це – вийти в нікуди без документів? Я все сховала поміж речами. Частину в пакетик, дещо підшила під підкладку, але вивезла все: і жетон свій, і посвідчення, і жорсткий диск із нашими сімейними фотографіями, і навіть витяг щодо УБД Славіка. Це було дуже ризиковано, але я вирішила, що проб’ємося. Хоча згодом той наш друг крутив пальцем біля скроні й казав, що я божевільна, – розповідає вона. Виїжджала Валерія із сином, із невеликою валізою. У машині була ще одна жінка з дитиною. Їхали через блокпости, казали, що їдуть у Бердянськ до лікаря або в Джанкой по продукти. Пропускали з мінімальними обшуками. Дві жінки з дітьми не викликали підозр в окупантів. У вже окупованому на той час Бердянську знайшли волонтерів, домовилися й приєдналися до евакуаційної колони, котра прямувала на Запоріжжя. Так Валерії вдалося виїхати до друзів у Кривий Ріг. Вже там зв’язалася з В’ячеславом. – Я вперше вийшов на зв’язок з рідними 9 травня. Написав через Starlink, що живий. Ми змогли поговорити, я дізнався адресу, де вони проживали у Кривому Розі. Я тоді замовив доставку квітів для Лери – в неї 3 червня день народження. Я вже знав, що 20 травня ми виходимо в полон, тому замовив квіти наперед, – розповідає В’ячеслав.
Валерія згадує, що для неї це був неймовірний сюрприз! – Ми мешкали в друзів, того дня я пішла за покупками. Раптом дзвонить кур’єр: «Ви вдома?». Згодом він приніс величезний букет білих ромашок! Мої улюблені. А Славік на той момент вже перебував у неволі, зв’язку з ним не було… ПОВЕЗЛО – З ОЛЕНІВКИ ВИВЕЗЛИ 15 ЧЕРВНЯ В’ячеслав опинився у сумнозвісній Оленівці. Там перебував до 15 червня. Вибух бараку з військовополоненими росіяни організували через два тижні після того, коли В’ячеслава з побратимами вже етапували до «ЛНР», у 38 колонію у Свердловську (неподалік кордону з РФ). – Про те, що в Оленівці стався теракт у липні, ми дізналися пізніше… – згадує він. – Мені дуже пощастило, що мене вивезли раніше. – А я дуже хвилювалася. Тоді одразу оприлюднили списки загиблих, говорили навіть, що з Оленівки дзвонили дружинам… Трохи заспокоїло, що в тих списках не знайшла Славіка. Але де він і що з ним, я не знала. Аж восени, коли провели перший обмін, мені зателефонував хлопець і повідомив: «Я від Славіка, він живий, умови більш-менш». Тоді мені нарешті стало легше. ТРИМАЛИСЯ ЗА РУТИНУ Запитую обох, що тоді допомагало триматися. – Ми сиділи в бараках по 200 людей. На роботи я не ходив. Хлопці деякі працювали, наприклад, робили труни для їхніх загиблих. Але ж просто сидіти теж не будеш – тому багато читав. Нам давали 20 книг на барак на тиждень, тоді можна було обмінюватися. Ще грали в шахи, доміно, якісь саморобні ігри. Так і виживали, – розповідає чоловік.
– А я трималася за те, що необхідно було облаштовувати побут на новому місці, доглядати сина, шукати для нього нову школу. Влаштувалася на роботу в поліцію. Потім почалися блекаути. Треба було виживати. Тому я вся була в цих побутових турботах. Не дозволяла собі плакати чи сумувати за втраченим майном, побутом, усім, що було в житті до війни… Але також у мене була чуйка, що Славік повернеться, що він живий і з ним усе буде добре. Просто треба це все перетерпіти. Славік же в сорочці народився – у прямому сенсі: він з’явився на світ восьмимісячним і в плівці. Він щасливчик по життю. До того ж має досвід слідчого, знає людей, уміє з ними ладнати, має вишкіл, військову освіту, розуміє людську психологію. Я знала, що це все йому допоможе, – ділиться Валерія. В’ячеслав каже, що підготовка й досвід служби в поліції дійсно допомагали. – Був випадок, коли нас переводили: я сказав вертухаю, що я підполковник розшуку. У них до такого звання є повага. Кримінал їх не цікавив, їм були цікаві «Азов» чи розвідка, у кого вони намагалися отримати потрібну їм інформацію. А я опер, мої знання їх не цікавили. Натомість я знав, як із ними розмовляти, і зі свого досвіду не боявся їх.
ПРО ОБМІН ПОВІДОМИЛИ «БЛАТНІ» В’ячеслав згадує, що про обмін дізнався за пів дня. Каже, що «блатні» перемовлялися про нього й переказали інформацію хлопцю, що того сьогодні обміняють. – Я зрозумів, що можу бути з ним, бо є у списку наступним. Тож того дня вдягнув чисту сорочку. І справді – нас вивели. Зв’язали руки, зав’язали очі. Потім був літак. Повна невідомість. Але згодом привезли на кордон, десь на Сумщині. Валерія каже, що за день до обміну їй почали писати дружини полонених: «Твій у списках». Згодом вранці написали: «Сьогодні твій буде».
– То був робочий день, я на роботі сиділа, як на голках. Офіційного підтвердження не мала. Проте купила квитки до Києва нам із сином. Робочий день закінчився, прийшла додому. Син того дня після школи пішов на тренування з карате. Повернувся, побачив, що я знервована, ми мовчки повечеряли й сіли дивитися якесь кіно. До поїзда, на який я взяла квитки, залишалося 40 хвилин. І тут о 19:20 дзвонить телефон – номер незнайомий. Я піднімаю слухавку і чую таке довгоочікуване: «Це я. Я в Україні». Я малого під руки, ми за п’ять хвилин зібрали валізу, за десять вже їхали в таксі на вокзал. Встигли. Я ще тоді в купе годину відповідала на дзвінки й усім телефонувала і повідомляла, що Славіка обміняли. З нами в купе їхав чоловік – він був від того в шоці. ПЕРЕВОЗИТЬ ЗАРИМАНИХ «УХИЛЯНТІВ» То була п’ятниця, а в суботу вони вже змогли побачитися – В’ячеслава відпустили з госпіталю до друзів на вихідні. Там і зустрілися. Потім у нього була реабілітація, згодом – переїзд на Закарпаття. Як полонений, він міг обрати будь-яке місто для служби. Вибрав 27-й прикордонзагін у Мукачеві. – Зі мною в полоні сидів чоловік звідси, його буквально нещодавно обміняли, він на реабілітації тепер. Тоді ще домовилися, що служитимемо разом тут, – розповідає Кучковський. Зі слів Валерії, чоловік тут почувається, як вдома. – Каже, Закарпаття нагадує Сартану: люди такі ж хазяйновиті, все в «хижу», все в дім. Зараз він знову шофер у ДПСУ. Часто доводиться перевозити затриманих на кордоні «ухилянтів». – Звісно, спілкуюся з ними. Питаю: звідки, чому, скільки заплатив? Називають суми в 10, 15 тисяч доларів. Хтось для цього продає дім, інший бере кредит. Чи мені їх шкода? Ні. Це їхній вибір. Кожен коваль своєї долі, як то кажуть. Одначе намагаюся розмовляти, розповідаю свою історію – може, дивлячись на мене, вони усвідомлюють, що війна – це страшно, але можна вижити і зберегти гідність.
ДУЖЕ ВАЖЛИВО МАТИ ПІДТРИМКУ, ЛЮДИНУ, ЯКІЙ ДОВІРЯЄШ У Мукачеві родина Кучковських орендує житло. У Маріуполі і їхня квартира, і батьківська згоріли після обстрілів. Машину забрали чеченці. Валерія каже, що подавала заявки на компенсацію за втрату житла, чекають на сертифікат. – Але це не головне. Для нас головне, що ми разом. Що є сім’я, росте син, що є кохання, повага один до одного. Я захоплююся своїм чоловіком, його силою і витривалістю. Звичайно, буває складно. Звичайно, ми сваримося, але це все, знаєте, тимчасове. Як опале листя в парку восени. Його треба змести – і під ним залишиться все те справжнє, що в нас є і що нас поєднує. Недарма Славік з полону привіз обручку. Він переховував її постійно, і попри всі шмони – а в полоні відбирали золоті прикраси – йому вдалося її вберегти. Я знаю, чого це могло коштувати чоловікові, але для мене надзвичайно важливо, що він її зберіг. Так само мені приємно, що вдалося перевезти всі його документи з оточення – хоча також були ризики.
– На чому тримається сім’я? Це почуття, дитина, – говорить В’ячеслав Кучковський. – Ми пережили скрутні часи, але, незважаючи ні на що, зберегли пошану й любов один до одного. Дуже важливо мати підтримку в такі часи, людину, котрій довіряєш. Мені шкода хлопців, котрі виходять з полону, а сім’ї вже немає… Трапляється таке, що жінка забрала дитину, гроші й зникла. Добре, що зараз є обмеження з боку держави, коли полоненому залишається частина грошей із державних виплат, щоб у разі чого було на що орендувати житло, протриматися спочатку… Я маю таких друзів, котрі після полону втратили все. Для них також дуже важлива підтримка держави, супровід. Валерія каже, що випробування війною витримують не всі. І що вона не має порад для інших родин, як залишитися разом і подолати всі негаразди. Різні трапляються ситуації, але попри все потрібно залишатися людьми й думати не тільки про себе. – Ми намагаємося жити сьогоднішнім днем. Робити один одному приємності, ходити разом на ковзанку, в басейн. Радіти кожному дню, який маємо. Азовсталь Маріуполь Мукачево Поліція Воєнні злочини Військові Полонені Сім'я Війна з Росією “`