Пам’яті нацгвардійця Сергія Платаного (позивний «Леон») Хвилина мовчання 31.01.2026 09:00 Укрінформ Вірив, що істину та нашу суверенність вийде захистити
До великої війни Сергій Платаний працював молодшим інспектором у відділі охорони Криворізької виправної установи №80, мав звання сержанта внутрішньої служби.
Він пішов шляхом батька, оскільки його тато чимало років присвятив ДПтС. Прекрасний і надзвичайно світлий юнак, улюбленець батьків, який тільки розгортав свої міцні крила, зумівши віднайти та спізнати кохання. Але цей розмах перервала московська орда, котра в той жахливий лютий рушила вчергове відбирати в нас свободу, говір, самобутність і власне майбутнє. Сергій переодягнув пенітенціарний мундир на військовий стрій нацгвардійця. Боєць швидко навчався перемагати й нищити супротивника, знаходив і втрачав побратимів, але вірив: істину та нашу суверенність вдасться захистити. У листопаді 2024 року 24-річний оборонець став Героєм на щиті.
Ще учнем мав абсолютну нетерпимість до кривди
Сергій з’явився на світ у місті Долинська на Кіровоградщині, де здобув середню освіту, відвідував місцеву ДЮСШ і виріс гарним футболістом, виступаючи у першостях громади й області за клуби «Лідер», «Фортуна» і ФК «Долинська». Цікавився і волейболом. Спорт його впорядковував і юнак платив тим же. Одного разу після шкільного прощального вечора та зустрічі світанку, він подрімав лише дві години й підірвався і побіг на тренування, які не міг пропустити за жодних умов.
Сергій – вихованець Політехнічного коледжу Криворізького національного університету, один з найдіяльніших студентів установи, який вмів надихати одногрупників і викладачів позитивною енергією.
«21 серпня 2000 року в нашій сім’ї з’явився первісток – синочок, якого назвали Сергійком. З першого свого дня і до останнього був для нас сонечком, щастям і гордістю. Добрий, відвертий, блакитноокий випромінював тепло, його усмішка знімала будь-який смуток. Я стала мамою і разом з тим була студенткою Криворізького педуніверситету. Дідусі й бабусі з обох сторін підтримували нас з чоловіком, допомагали доглядати сина. Ми рано навчили його читати й писати. Пам’ятаю, як вихователі в дитсадку «Казочка» залучали Сергійка до різних занять. Змалку той хотів самостійності, просив тата доводити до воріт садочка, а далі йшов сам. Ми спостерігали віддалік, чекали на сигнал вихователя, що все добре. Навчаючись у Долинській школі №4, син завжди прагнув нових знань і звершень. Обожнював спорт і після уроків займався футболом у спортшколі – це захоплення було в нього в крові, адже обидва дідуся – футболісти. Від них успадкував любов до гри, силу духу, командний дух, лідерство і справжні спортивні цінності. Уже в шкільні роки Сергій пережив перше кохання: обраниця була молодшою, але це не стало на заваді їхній щирій дитячій симпатії. Цей досвід залишив у серці теплий слід і світлий спогад про юність», – розповідає мама Людмила Григорівна.
Класний керівник Сергія Ірина Кошелєва говорить, що він був беззаперечним лідером у класі. І згадала досить показову історію. Якось на перерві вчителька зробила зауваження старшокласнику. Проте учень відповів педагогу дуже грубо-образливо. Свідком інциденту став значно молодший Сергій. Але йому вистачило сміливості й сили змусити того неввічливого хлопця попросити вибачення перед педагогом. Що дуже здивувало пані Ірину і свідчило про абсолютну нетерпимість школяра до кривди та зухвалості.
Людмила Григорівна зауважує, що Сергій безмежно любив сім’ю і поважав старших – так дали про себе знати родинні традиції та правильне виховання. Шкільні роки промайнули, настав час здобувати фахову освіту в Політехнічному коледжі. Викладачі та студенти цінували юнака за відповідальність, ініціативність, активну життєву позицію, порядність і товариськість. Одногрупники кажуть, що їхня група була справжньою сім’єю, а Сергій – її душею. Закінчивши коледж за фахом «Організація перевезень і управління на залізничному транспорті», юнак працював на омріяній залізниці, продовжуючи навчання вже у виші. Але ця робота розчарувала, і він влаштовується на службу у Криворізьку виправну колонію №80, де працював батько – Сергій Миколайович. Тут новачок пройшов курс підвищення кваліфікації, постійно навчався цій професії, заслужив повагу керівництва й колег.
«Сергій був гарним доброзичливим хлопцем і надійним охоронцем, який завжди прийде на допомогу. Ми ходили разом в одну зміну – на вишки зовнішнього периметру установи. Коли він воював у лавах бригади Нацгвардії «Хартія» і мав бойовий позивний «Леон», ми підтримували зв’язок. Знаю, що на його рахунку чимало результативних бойових виїздів», – згадує про колишнього колегу з виправної колонії Андрій Король.
Футбол на війні та «гранатова» відбивна – як мистецтво адаптації
Одного разу Сергій помітив вродливу дівчину в малиновому піджаку, котра йшла до школи і неабияк його вразила. Згодом на свято першого вересня їй – Полінці – подруга подарувала іграшку-сувенір. Учениці тоді гуляли з друзями і дівчина залишила подарунок в авто хлопця, з яким зустрічалася її приятелька. Коли ж попросила його повернути, то юнак відповів: сувенір забрав товариш.
«Я обурилася. Що ще за хлопець? Як наважився взяти чужу річ! Почала телефонувати, щоб негайно повернув сувенір. Той жартома відмовлявся, нібито не віддам. Втім все ж таки приніс… Уже настав вечір, стало прохолодно і він виніс нам плед. Так і познайомилися. Я довго не бачила Сергія, друг все казав, що він багато працює. Якось я прокоментувала його історію в Інстаграмі, і Сергій відповів, почали листуватися. Потім запросив на каву. Поспілкувалися, а невдовзі зустрілися знову в кав’ярні. Так і почали зустрічатися, тому що блакитноокий красень почав мені імпонувати», – згадує романтичний період знайомства дружина.
Поліна після закінчення школи вступила до одного зі столичних вишів, Сергій служив у ДПтС і працював, додатково підробляючи: вони мріяли про власне житло, оскільки юнак дуже хотів створити сім’ю, любив дітей і бажав власних. Але війна жорстоко змінила їхнє життя, як і мільйонів українців…
24 лютого 2022 року Сергій чергував в установі. Армійського досвіду не мав, проте перебував у резерві. Уже наступного дня його мобілізували. Батькові, який саме заступив на зміну, телефоном повідомив: «Тату, я на збір. Хто, як не ми!». Спершу – служба у частині Нацгвардії в Кропивницькому, потім – вишкіл у Німеччині…
Так Сергій Платаний став розвідником-сапером 3-го розвідувального відділення взводу розвідки спецпризначення 3-го батальйону оперативного призначення 13-ї бригади «Хартія» Нацгвардії. Захисник воював на Донецькому й Харківському напрямках. Коли траплялася нагода приїхати бодай на день у Долинську, неодмінно тренувався або грав у футбол. Спорт відтепер став запорукою успіху на фронті й навіть виживання. Ці короткі проміжки часу Сергій присвячував і зустрічам з коханою. З’явилися у нього й суто фронтові, навіть дивні, як для цивільних, уміння. Наприклад, він навчився не просто готувати їжу в польових умовах, а й майстерно за допомогою гранати… відбивав м’ясо!
Людмила Григорівна згадує, що якось вночі зателефонував син. Попросив зібрати певні речі й передати побратиму, який має заїхати. Вона все зробила, як слід. І ось дзвонять у двері. Жінка виходить на сходи, а там – Сергій! Мама закричала від несподіванки, кинулася в обійми. Ці миті зустрічі із сином – світлі спогади на жахливому тлі воєнного сьогодення й усього, що сталося потім…
Час не зцілює. Він лише вчить жити з тим, чого ніколи не повернеш
В один із приїздів додому Сергій провернув справжню спецоперацію, щоб спробувати перетворити процедуру пропозиції руки й серця коханій на незабутню несподіванку для неї. Із Поліною вони вирушили до Кропивницького під звичайною легендою. Невимушено під’їхали до ресторану. Хоч дівчина і помітила певні маніпуляції з букетом довкола авто, відчуваючи, що на неї очікує сюрприз. Але його масштаб її справді вразив! Їх зустрів порожній заклад. Лише самотній столик чекав на пару, а неподалік уже готувався до роботи фотограф. Юнак освідчився Поліні, а наступного дня поїхав до побратимів. Весілля відбулося 15 червня 2024 року у Кривому Розі. Сергій і Поліна просто сяяли від щастя, як і рідні та чимало побратимів, котрі розділили таке нечасте нині в їхньому житті свято. На жаль, декого з них, як і нашого героя, вже немає серед живих.
У листопаді 2024 року Сергій розповів мамі, що загинув побратим Руслан, тіло якого не змогли забрати з лісу на Харківщині. Це потім його бойові товариші зізналися, що син рвався забрати це тіло, щоб батьки могли поховати…
«Мені Сергій повідомив: йде на завдання з хлопцями, говорив, що все буде гаразд. Він завжди в таких випадках просив: «Мам, тільки не плач…». Повідомив, що зв’язку не буде. Минуло три дні. Його телефон мовчав, як і наступні дні. А потім Поліна приголомшила: їй телефонували з частини, що наш Сергійко загинув. З цього моменту життя розділилося на дві частини: до і після 27 листопада 2024 року. Поховання дитини – найжахливіше для матері. Ця біль, я точно можу сказати, не зрівняється ні з чим… Приїхали побратими з частини, військові, майже всі люди громади прийшли. А я лежала на тілі своєї дитини і говорила: «За що, чому така несправедливість? Крик, ненависть і плач, лікарі, так і до сьогодні… Мужність і патріотизм сина стали прикладом усім, хто його знав. Адже він вірив: справедливість переможе, а Україна обов’язково стане вільною», – розповідає Людмила Григорівна.
«Леон» загинув під час бойового завдання поблизу Липців на Харківщині внаслідок ураження ворожими дронами по бронемашині, якою пересувалися нацгвардійці. Воїн нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Після його смерті Поліна організувала два турніри – з волейболу та футболу – в пам’ять про чоловіка. Так, у Долинській започатковано волейбольний турнір імені Сергія Платаного. Перший відбувся 29 березня 2025 року, в якому взяли участь 5 команд з Долинської та Кривого Рогу. В організації заходу допомогли друзі героя. А у жовтні того ж року започатковано Перехідний Кубок пам’яті Сергія Платаного з футболу, в якому взяли участь шість футбольних колективів регіону.
«Це смс ти побачиш, якщо зі мною щось трапиться, – таке останнє повідомлення написав Сергій Поліні, коли зрозумів, що опинився у безвихідному, фактично трагічному становищі. – Поліно, сонечко моє, я тебе дуже люблю. Не уявляю собі життя без тебе. Не сумуй. Ти молода, перспективна й амбітна дівчина, яка повинна бути щасливою. Завжди усміхайся і будь собою. Обов’язково знайдеться той, хто покохає тебе. Будуть у тебе дітки і ти будеш щасливою. А я завжди оберігатиму тебе на землі і на небі. Будь щасливою! Твій придуркуватий та несерйозний хлопчик із серцем дитини».
У річницю смерті коханого Поліна написала дивовижно ніжний і емоційний пост, схожий на зізнання, надіслане у минуле, і разом з тим немов сказане до ще живої людини: «Сьогодні рівно рік, як тебе не стало, мій любий чоловік. Рік, у який вмістилося стільки тиші, болю, спогадів і порожнечі. Я все ще ловлю себе на думці, що хочу розповісти тобі щось важливе, поділитися радістю чи попросити поради… Але ти вже не відгукнешся. Кажуть, час зцілює. Але він лише вчить жити з тим, чого вже ніколи не повернеш. Вчуся дихати без тебе, але з твоєю пам’яттю в серці. Я вчуся жити далі, але кожного дня несу в собі частинку тебе – у своїй пам’яті, у серці, у всьому, що ми пережили разом. Дякую тобі за любов, за силу, за підтримку, за моменти щастя, які ніхто не відбере. Ти назавжди залишився моїм чоловіком. Моєю людиною. Моїм назавжди. Я пам’ятаю тебе. Люблю тебе. І завжди буду».
Фото з родинного архіву
Геннадій Карпюк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Нацгвардія Пам'ять Війна Війна з Росією Хвилина мовчання